Список використаної літератури

1. Глуканюк Н.С. Загальна психологія: навч. посібник для студ. вищ. учеб.заведеній / Н.С. Глуканюк. - Російський держ. професійно - педагогічний ун-т. – 3 - е вид., Перераб. і доп. – Москва: Академічний проект, 2005; Єкатеринбург: Ділова книга, 2005 - 218 с.

2. Зінько О.В. Співвідношення характеристик самооцінки та рівня домагань. Частина 2. Рівень домагань і варіанти його поєднань з самооцінкою / Є.В. Зінько // Психологічний журнал. – 2006, том 27. – № 4. –15 с. – 18 с.

3. Сидоров К.Р. Самооцінка в психології / К.Р. Сидоров // Світ психології. – 2006. – № 2. – 232 с.

4. Столяренко, Л.Д. Основи психології. 16 - е вид. Навчальний посібник / Л. Д. Столяренко. - Ростов н/Д: Фенікс, 2006. – 672 с.

Науковий керівник: к.пед.н., доцент О. В. Куліш

Українська нація: етнопсихологічний погляд ж. О. Волинець

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького

Національна свідомість – це сукупність соціальних, економічних, політичних, моральних, етичних, філософських, релігійних поглядів, норм поведінки, звичаїв і традицій, ціннісних орієнтацій та ідеалів, в яких виявляються особливості життєдіяльності націй та етносів.

До національної свідомості належать цінності внутрішньонаціональних і міжнаціональних відносин.

Основними складовими національної свідомості виступають:

- сприйняття оточуючого світу та ставлення до нього;

- усвідомлення національно-етнічної належності;

- ставлення до історії та культури своєї національно-етнічної спільноти;

- ставлення до представників інших націй і національностей;

- патріотичні почуття та патріотична самосвідомість;

- усвідомлення національно-державної спільності.

Національна самосвідомість – усвідомлення індивідом національної належності, специфічних рис власної нації, ставлення до національних цінностей. Реалізується як групова свідомість, що послуговується критеріями розрізнення "Ми" і "не Ми". У реальному соціальному бутті вона є засобом соціальної інтеграції.

Розвинувшись із етнічної свідомості (уявлень про спільне походження, єдину кров), національна є якісно вищим щаблем свідомості. Значною мірою вона вкорінена в економічні (національна економіка), політичні (національна держава), ідеологічні (національна ідея) цінності [3, 134].

У політичних націях (націях-державах) національна ідентичність (належність до конкретної нації) визначається не етнічним походженням, а включеністю в економічне, політичне, духовне життя національної держави.

Перші спроби дати аналіз психічного складу українців як етносу і як нації були здійснені у працях видатних представників української думки М.Костомарова, В.Липинського, Д.Чижевського, Ю.Липи, О.Кульчицького та ін. Спираючись на їхні спостереження та праці сучасних дослідників, можна окреслити найбільш узагальнені риси, притаманні українському національному характеру.

У більшості досліджень до типових рис українського національного характеру зараховують демократичність, волелюбність, емоційність, що виявляються у музичності, наближеності до природи, культі жінки і родини, релігійності, толерантності до інших народів, працелюбстві, гостинності тощо. Українцям властива така психологічна риса, як інтровертованість (лат. intro — всередину і versio — повертати, обертати) — спрямованість (установка) людини на свій внутрішній світ, на проблеми власного соціуму. З такою установкою пов'язані миролюбність, несхильність до агресії та насильства, високе поціновування своєї внутрішньої свободи. Натомість екстравертованість (лат. extra — поза) як спрямованість людини на зовнішній світ зумовлює відчутно сильніший вияв колективізму (общинності), товариськості, відкритості зовнішньому світу [2, 87].

Майже всі дослідники відзначають таку характерологічну рису українців, як індивідуалізм (М.Костомаров, В.Липинський, В.Винниченко та ін.). Основні її прояви – це волелюбність (нескореність, незалежність, самостійність), хазяйновитість (працелюбність, ощадливість, почуття власника), честолюбство (прагнення до самовиявлення, наполегливість, спрямованість, “упертість”), оптимізм (упевненість, переконаність, життєрадісність, веселість, гумористичність). Індивідуалізм може виявлятись і у схильності до непокори, що у граничних своїх виявах веде до заперечення будь-якої влади, тобто до анархізму [1, 56].

Ще однією домінуючою рисою українського національного характеру є емоційність як підвищена чутливість, вразливість національної душі, схильність ображатися, слабка вольова регуляція. Водночас підвищена чутливість до всього, зокрема і до взаємин з іншими людьми, нерідко поєднується з певною амбіційністю ("гоноровитістю"), що знаходить свій вияв у наданні значно більшого значення зовнішнім атрибутам, ніж суті явищ. З цього погляду в різноманітних дослідженнях йдеться про недостатню розвиненість соціальної волі в українців. Перевага емоційності, споглядальності, мрійливості над волею часто не давали змоги досягати визначених цілей, реалізувати задумане, довести до кінця розпочате. Неадекватність вольової регуляції проектується в таких характерологічних рисах, як упертість, прагнення діяти по-своєму, всупереч раціональній логіці.

Зазначені якості не є специфічно українськими, вони притаманні й іншим народам, хоч виявляються у кожного з них по-своєму. Важливо при цьому мати на увазі, що жодна з рис національного характеру сама по собі не визначає його суті, а є лише певним способом реагування на обставини, формою переживання навколишньої дійсності [2, 134]. До того в Україні можна виокремити кілька відносно самостійних етнічних типів, зосереджених у конкретних регіонах: у Закарпатті, Галичині, на Буковині та ін. Етнічний характер мешканців кожного з цих регіонів формувався під впливом різних соціально-історичних, політичних, культурних, релігійних, мовних, соціально-психологічних та інших умов.

Недостатня розвиненість соціальної волі також виокремлюється багатьма дослідниками українського етносу. Перевага емоційності, споглядальності, мрійливості над волею в характері українця часто призводила до того, що поставлені цілі не були досягнуті, чи реалізувалися не так, як були задумані.

Неадекватність вольової регуляції відбивається і в такій характерологічній рисі українців, як упертість, що також підкреслюється в багатьох дослідженнях.

Важко стверджувати без конкретних емпіричних досліджень, яка з цих рис домінує в українському національному характері. З одного боку, інтровертованість, заглибленість у свій внутрішній світ повинні виробляти і критичне ставлення до себе, своїх дій, вміння брати відповідальність за все зроблене на себе. Проте тривала відсутність в Україні державності не сприяла формуванню в нації відповідальності за власну долю, породжувала політичну пасивність, очікування, що хтось інший допоможе розв’язати її проблеми. Якщо такі сподівання не здійснюються, виникає спокуса знайти винуватця не в собі, а в образі представників інших етнічних груп. Тривале повторення таких ситуацій закріплює у поведінці екстернальні тенденції, які особливо виявляються у скрутні, переломні періоди життя націй [1, 52].

До негативних слід віднести рис національного характеру українців, як відзначає Д. Чижевський, слід відокремити нерозуміння, схильність до анархізму, неузгодженість між словами та справами, невизначеність, мрійливість, імпульсивність. Прояв більшості негативних рис пояснюється тим, що панування чужих держав на території України розвивало в українців сили протесту, анархічні інстинкти, водночас послаблюючи інстинкт організації. Так, відомий український вчений, професор І. Марчук, зауважував, що український народ відкидає всі форми співжиття, передумовою яких є сувора дисципліна і повне підпорядкування волі вищого, не беручи до уваги, що це має в результаті згубний вплив на його власну користь.

Однією з рис національного характеру українців є, як, зокрема, називає її І. Ващенко, – шляхетна риса, своєрідний аристократизм (аристократизм духу). І.Ващенко називає український народ – народом-аристократом, для якого характерні «...усвідомлення власної гідності і пошана до людської гідності взагалі». Історичні умови життя українського народу склалися таким чином, що «народні маси мусили відігравати активну роль» (боротьба з татарами, кочовими племенами), – «українці звикли поважати себе, у них виховувалась любов до незалежності, для українців не мало значення походження, службовий стан, зовнішнє положення людини – цінувались духовні якості, мужність, відвага, мудрість» [4, 221].

Отже, опираючись на дослідження науковців, можна зробити висновок, що національний характер та свідомість формуються і можуть змінюватись частково, набувати нових рис протягом певного часу під впливом історичних, культурних, соціальних факторів у процесі розвитку нації. Специфічні особливості національного характеру українського народу проявляються в сукупності типових рис, але цілісного значення часто набуває не сам перелік рис, а їх структура та форма вираження. Використання наукових знань та системного підходу є важливими принципами у дослідженні проблеми національного характеру та свідомості.