Список використаної літератури

1. Безпалько О.В. Соціальна педагогіка: схеми, таблиці, коментарі: навч. посіб. [для студ. вищ. навч. закл.] / О.В. Безпалько. — К.: Центр учбової літератури, 2009. — 208 с.

2. Капська А.Й. Соціально-педагогічна підтримка дітей групи ризику/ А.Й. Капська // Підготовка соціальних працівників / соціальних педагогів до профілактики адиктивної поведінки молоді. — Черкаси, 2003. — С. 79-84.

3. Словарь по социальной педагогике: учеб. пособ. для студ. высш. учеб. завед. / авт.-сост. Л.В. Мардахаев. — М.: Академия, 2002. — 368с.

4. Соціальна педагогіка: мала енциклопедія/ [за заг. ред. проф. І.Д. Звєрєвої]. — К.: Центр учбової літератури, 2008. — 336с.

5. Тимченко О.В. Основні форми та чинники делінквентної поведінки неповнолітніх [Електронний ресурс] / О.В. Тимченко // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. – Донецьк, 2011. – Вип. 46. – №3. – С. 205-210. – Режим доступу:

http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/pppd/2011_3/34Timche.pdf.

6. Холодецька Н. Робота з дітьми «групи ризику» / Н. Холодецька// Соціальний педагог. — 2010. — № 5 (41). — С. 27-30.

Науковий керівник: ст. викладач В. В. Тихолоз

ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ В УКРАЇНІ В XIV-XVII СТ.

О. В. Хабурська

Черкаський національний університет імені Б. Хмельницького

Соціальна робота, як і будь-який вид діяльності, має власну історію та логіку розвитку. Виникненню соціальної роботи як фаху передувало суспільне виз­нання необхідності задоволення потреб певних груп людей у сторонній допомозі та підтримці.

Важливим періодом в історії соціальної роботи є XIV-XVII ст., коли почали з'являтися нові елементи у сфері суспільної допомоги, але систематизувати та структурувати їх як цілісне явище для всіх українських земель практично неможливо, бо вирішальний вплив як на форми суспільно-економічного розвитку, так і на відносини допомоги мали, з одного боку, взаємини українців з поляками, а через них - із Західною Європою, з іншого - особливості розвитку російської частини України.

Мета статті-розкрити особливості соціальної роботи в Україні в XIV-XVII ст.

Досліджували особливості розвитку соціальної роботи в період українського Відродження В. Поліщук, О. Янкович, які вважають, що значну соціальну допомогу вразливим верствам населення у вказаний період продовжували надавати монастирі та церква. Г. Попович та А. Горілий, А. Фурман, М. Підгурська підкреслюють важливість братств, які приділяли значну увагу питанням соціальної допомоги і підтримки населення. І.Звєрєва, Г. Лактіонова та С. Харченко відзначають, що традиціями суспільної допомоги наповнена і козацька доба.

Епоха українського Відродження в історії соціальної роботи співпадає з періодом церковно-державної благодійності. На шляху до відродження і державотворення поступово розвивались різні форми суспільної опіки, у якій виразно окреслюються два провідні напрями, що взаємно доповнюють одне одного. Перший - продовження традицій Володимира Великого та інших князів, які показали приклад особистого благодіяння і захисту убогих, перестарілих, сиріт та інших категорій нужденних; другий – посилення організуючого начала, вдосконалення форм і розширення масштабів державної підтримки соціально вразливих верств населення при збереженні і заохоченні благодійницької діяльності церкви [1, с. 22].

Значну соціальну допомогу вразливим верствам населення у вказаний період продовжували надавати монастирі та церква. Крім релігійної і просвітницької діяльності, монастирі розвивали різного роду ремесла, садівництво, городництво, надавали притулок і допомогу старцям, осиротілим.

Що стосується церкви, то вона поступово перетворилась на духовний центр, що поєднував у собі храм, школу і шпиталь. У храмові дні (празники) біля церков влаштовувалися громадські обіди, обдаровування старців, калік, сиріт. Заохочувалася милостиня і в інші дні [3].

Основний тягар соціальної допомоги на селі взяла на себе громада, яка несла відповідальність за всіх своїх членів, особливо за убогих, жебраків, волоцюг. Згідно зі статутом, вона була зобов’язана утримувати убогих, а панський двір мав дбати про забезпечення їх певним заробітком, видачу готівки для придбання найнеобхіднішого[2, с. 18].

Г. Попович наголошує, що для історії соціальної роботи ці аспекти надзвичайно важливі, адже громадські, демократичні елементи впливають не тільки на державну організацію, а й трансформуються в інші сфери суспільного життя, в тому числі суспільну допомогу. Це знайшло відображення і в такій національно-самобутній формі самоврядування як братства. Кожне таке братство орудувало справами своєї громади і мало свій скарб (казну). З нього давали допомогу своїм громадянам і брали гроші, коли потребували на загальні справи. Ці давні традиції збереглися і в наступних століттях, коли міщани почали формувати на зразок своїх цехових братств релігійні братства [4, с. 32].

Церковні братства брали активну участь у розв'язанні багатьох соціальних проблем своїх членів і тогочасного українського суспільства: вони допомагали бідним, вдовам, сиротам, хворим, будували церкви, друкарні, шпиталі, оберігали пам'ятки історії, культури, викуповували бранців із татарсько-турецької неволі[2, с. 18]. Першою братською школою підвищеного типу в Україні стала Львівська братська школа (1586), яка за організацією навчання й розпорядком шкільного життя перевершила подібні західноєвропейські школи.

Скрізь братства приділяли велику увагу найменш захищеним представникам суспільства – людям похилого віку, інвалідам, знедоленим, сиротам. Для них братства влаштовували шпиталі, де за аналогією з власним устроєм запроваджували самоврядування.

Таким чином, відстоюючи національний розвиток, протидіючи католицькому релігійному гніту, братства здійснювали благодійницькі функції: допомагали бідним, вдовам, сиротам, хворим, будували друкарні, церкви, шпиталі, оберігали пам’ятники культури, викуповували бранців з неволі.

Якщо говорити про період козацтва в розвитку соціальної роботи, то Запорізька вільна республіка започаткувала самобутні філантропічні заклади та соціальну опіку над нужденними. По всій Україні створювалися благодійні установи для старих воїнів, що були водночас і лікарнями, і притулками, і громадськими осередками для тих, хто не міг працювати. У Запоріжжі будь-який бажаючий міг жити в курені, їсти, пити, не висловлюючи вдячності за гостинність [1, с. 16]. У поселеннях запорожців типовим явищем була церква, з одного боку якої знаходився шпиталь, а з іншого - школа. Це була традиція, яка відображала спосіб і характер козацького життя. Спілкування з козаками-інвалідами, перестарілими виховувало у дітей доброту, милосердя, співчуття до чужого болю. У життя ж хворих і старих запорожців такі контакти вносили радість [5]. Козацький рух викликав до життя унікальне для всієї світової культури явище – козацьку педагогіку, основними завданнями якої стали: готувати фізично-загартованих з міцним здоров’ям воїнів-захисників рідного народу, виховувати у молоді український національний характер, формувати лицарські якості, пошану до старших людей, прагнення бути милосердними [5, с. 49]. Досягши свого повного розвитку протягом XVI і XVII ст., запорізька община з половини XVIII ст. поступово обмежується царськими указами. З наступними історичними подіями в Україні починають вироблятися інші соціальні, а згодом і правові норми здійснення і регуляції соціальної допомоги. Але громадські, демократичні елементи проявляються завжди при виникненні сприятливих умов, що і прослідковується в другій половині XIX ст. [4, с. 34].

Козацькі гетьмани та полковники в історичних документах згадуються як такі, що здійснювали благодійні вчинки і виявляли милосердя, будували на власні кошти церкви і жертвували величезні гроші монастирям. Великим покровителем української церкви і меценатом просвіти був Іван Мазепа. Він побудував своїм коштом ряд величних церков і монастирів у Києві, Чернігові, Переяславі й по інших містах, навіть селах [2, с. 19].

Отже, у XIV - першій половині XVII століть починають розгортатися світські підходи до підтримки та допомоги нужденним. Пізніше в літературі це отримало назву приватна благо­дійність, що виявлялася в допомозі голоду­ючим, а також у лікуванні бідних.

За результатами вивчених джерел можна зробити висновок ,що основною національно - самобутньою формою, яка несла відповідальність за всіх своїх членів, особливо за убогих, жебраків, волоцюг була громада. Різновидом громад виявилися церковні братства, які брали активну участь у розв’язанні багатьох соціальних проблем своїх членів і тогочасного українського суспільства. По всій Україні створювалися благодійні установи для старих воїнів, що були водночас і лікарнями, і притулками, і громадськими осередками для тих, хто не міг працювати. У діяльності Запорізької Січі виразно простежуються два провідні напрями суспільної опіки, що мали місце в Україні в епоху Відродження: особиста благодійність і громадська (державна) при збереженні та заохоченні філантропічної функції церкви. Очевидно в Україні досить живучими залишились і благодійницькі традиції споруджувати церкви, школи, лікарні, бібліотеки, започатковані князями Київської Русі.