Проблеми сімей з дітьми з обмеженими фізичними можливостями: соціально-педагогічний аспект т. В. Кліпачевська

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького

Актуальність теми. Однією з найбільш актуальних проблем соціально-педагогічної роботи на сьогодні є проблема роботи з сім’єю, яка має дитину з обмеженими фізичними можливостями. Сучасні умови, в яких перебуває сім’я, де виховується дитина з обмеженими фізичними можливостями, характеризується, з одного боку, різким зростанням негативних соціальних та економічних тенденцій у суспільстві, а з іншого – деформацією функцій сім’ї і зміною пріоритетів щодо розвитку особистості, її практичної діяльності в усіх напрямах господарювання та духовної культури.

Такий вид роботи з сім’єю як соціально-педагогічна, має на меті створення в родині позитивного психологічного клімату для догляду, спілкування і навчання дитини з обмеженими фізичними можливостями, набуття членами сім’ї знань і навичок щодо виховання та продуктивної адаптації до її особливостей, для запобігання додаткових зовнішніх впливів, які здатні погіршити процес соціалізації такої дитини.

Мета статті полягає у виявленні особливостей соціально-педагогічної роботи з сім’ями, які виховують дітей з обмеженими фізичними можливостями.

Виклад основного матеріалу. Поняття діти-інваліди визначається як: «діти із особливими потребами», «діти з відхиленнями (порушеннями) у розвитку», «діти з обмеженими можливостями», «особливі діти». Ці терміни використовують у сфері професіоналів із метою заміщення поняття «інвалід» [6, с. 27].

Дитина-інвалід – дитина зі стійким розладом функцій організму, спричиненим захворюванням, травмою або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що зумовлюють обмеження її нормальної життєдіяльності та необхідність додаткової соціальної допомоги і захисту.

На наш погляд, проблема інвалідності та інвалідів визначається великою чисельністю осіб цієї категорії в соціальній структурі суспільства. За оцінкою експертів ООН, інваліди складають 10% загальної чисельності населення Землі. Відповідно до Декларації про права інвалідів (ООН, 1975 р.) «інвалід – це будь-яка особа, яка може самостійно забезпечити в цілому або частково потреби нормальної особистості соціального життя з нестачі, чи це вродженого чи ні, його (чи його) фізичних чи розумових можливостей».

У Рекомендаціях до реабілітаційних програмам 44-ї сесії Парламентської асамблеї Ради Європи від 5 травня 1992 р. інвалідність визначається як «обмеження у можливостях, зумовлені фізичними, психічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими й іншими бар’єрами, які дозволяють людині, мати інвалідність». Суспільство зобов’язане адаптувати свої стандарти до особливих потреб людей, які мають інвалідність, задля їхньої можливості жити незалежним життям.

Визначення соціально-правового статусу людини з інвалідністю отримує розвиток виробництва і уточнення в правових документах лише на рівні законодавства. Так у Законі України «Про соціальний захист інвалідів» від 24.11.2001 р. зі змінами є таке правове поняття «інвалід» – це «та людина, що має порушення здоров’я, обумовлене захворюванням, наслідками травм чи анатомічними дефектами, які призвели до обмеження життєдіяльності».

Для розвитку цього визначення той самий закон водить ще одну ознаку інвалідності – потреба такої особи у соціальному захисті. Особливий правовий статус встановлений для інвалідів, які досягли 18-річного віку. Ця категорія називається «діти-інваліди» [2, с. 27].

Хотілося б наголосити на тому, що поняття «діти-інваліди» позначається серією формулювань, які відбивають стан дітей і проблеми, стосуються цього стану: «діти із особливими потребами», «діти з відхиленнями (порушеннями) у розвитку», «діти з обмеженими можливостями», «особливі діти», «діти з обмеженими фізичними можливостями». Ці терміни використовують у сфері професіоналів із метою заміщення поняття «інвалід» іншими [2, с. 27].

Однак в теоретико-методологічному сенсі кожна особа має ті чи інші відхилення від середньостатистичної норми і за рахунок саме цього і є самостійною, відмінною від інших особистістю. Тому, по суті, кожна така відмінність може стати причиною для соціального виключення. З історії відомі такі приклади, коли люди піддавалися дискримінації за колір шкіри, довжину волосся, особливості одягу або характер світогляду. Таким чином, практично кожен індивід має ті, чи ті особливі потреби, до яких суспільство має пристосовувати свої зовнішні умови [6, c. 104].

Діти з обмеженими фізичними можливостями становлять особливу соціальну групу населення, неоднорідну за своїм складом і диференційовану за віком, статтю та соціальним статусом, що займає значне місце в соціально-демографічній структурі суспільства. Особливістю цієї соціальної групи є нездатність самостійно реалізувати свої конституційні права на охорону здоров’я, реабілітацію, працю і незалежне життя. Незважаючи на гарантовані Конституцією рівні права всім дітям, можливості реалізації цих прав у дітей-інвалідів різні і це залежать від соціального статусу батьків .

Соціальний психолог М. Кондратьєва за результатами опитування сімей, які виховують дитину інваліда, визначила, що серед них 85% становлять неповні материнські сім’ї. Вона констатує той факт, що 15% опитаних батьків розлучилися з причини народження дитини-інваліда. Зазначено також, що мати з такої сім’ї має незначні перспективи, щоб вийти заміж удруге. Тому, до проблем сім’ї дитини з обмеженими можливостями додаються проблеми неповної сім’ї [4, c. 86].

Ми наголошуємо, що основною передумовою успішного розв’язання цих проблем є державна політика щодо інвалідів. У зв’язку з цим, важливим завданням держави є забезпечення соціальної захищеності інвалідів, створення необхідних умов для їхнього індивідуального розвитку, реалізації інтелектуального чи творчого потенціалу. Це здійснюється завдяки участі інвалідів у відповідних державних програмах, розроблених на основі врахування виявлених потреб і регулювання надання соціальної допомоги у передбачених законодавством видах для усунення наявних перешкод.

Можна стверджувати, що при комплексній взаємодії різних державних і громадських структур можна досягти такого рівня адаптації дітей з обмеженими можливостями, що вони зможуть в майбутньому трудитися і робити посильний внесок у розвиток економіки країни [5, c. 85].

Сім’я з дитиною-інвалідом – це сім’я, проблеми якої визначаються не тільки особистісними особливостями всіх її членів і характером взаємовідносин між ними, але й закритістю сім’ї для зовнішнього світу, дефіцитом спілкування, частою відсутністю роботи у матері, але головне – специфічним становищем у сім’ї дитини-інваліда, що обумовлено хворобою.

Висновки. Отже, аналіз проблем дитини з обмеженими фізичними можливостями яка виховується у сім’ї, показав, що для неї необхідним є допомога не лише рідних людей, а й підтримка спеціально підготовлених фахівців – соціальних педагогів, які можуть сприяти соціальному становленню та розвитку самостійності дитини, ослабленню її обмежень, налагодженню спілкування з оточуючими людьми.