Іv. Кочова та осіла культури: кімерійці, скіфи, сармати (20 хв)

Початок І тис. до н. е. ознаменувався кардинальними змінами у господарстві, культурі та побуті людності степової зони Євразії, яка опанувала обробку заліза, освоїла їзду верхи та винайшла складний далекобійний лук «скіфського» типу. З цього часу відбувається мілітаризація суспільства, а територія України стає ареною вічного конфлікту між осілими і кочовими племенами.

Кочівники́ або нома́ди (через фр. nomade «пасу, випасаю (худобу)») — окремі люди, спільноти або цілі племена і народи, що з економічних, традиційно-культурних або інших причин не мають постійного нерухомого житла і переміщуються з одного місця на інше.

Кочові племена — іраномовні номади, основою господарства котрих було скотарство, створили ряд яскравих культур, які послідовно змінювали одна одну. В Північному Причорномор’ї та Передкавказзі вони представлені кіммерійською, скіфською та сарматською культурами

І. Кіммерійці — перший народ Східної Європи, самоназву якого не поглинув морок часу. Найдавнішу звістку про них містить безсмертна «Одіссея» (VIII ст. до н. е.): «Зайшло сонце, і вкрила темінь усі шляхи, а корабель наш досягнув меж океану. Там народ і місто людей кіммерійських, оповиті імлою і хмарами; і ніколи промені осяйного сонця не зазирають до них». Цю емоційну оповідь доповнюють свідчення Геродота: «... Країна, де тепер живуть скіфи, кажуть, що за давніх часів була кіммерійською... Ще й тепер у Скіфії існують кіммерійські фортеці, кіммерійські переправи, є також і країна, що називається Кіммерією, є й так званий Кіммерійський Боспор».

З кінця VIII ст. до н. е. згадки про спустошливі напади кіммерійських вершників містять ассирійські, вавилонські та урартські писемні джерела.

Для кіммерійців характерними були кочове скотарство, висока культура бронзи та кераміки з кольоровими інкрустаціями. Кіммерійські майстри одними з перших на території України почали виплавляти залізо, знали ковальську справу та мали навички ковальської зварки металів.

Взагалі навалу кіммерійців можна визнати руйнівною, проте, вони сприяли поширенню в степовому довкіллі здобутків народів, які зазнали від них поразки.

ІІ. Скіфи. Трьохсотлітній період перебування кіммерійців на українських землях завершився із приходом іраномовних племен – скіфів (VІ–ІІ ст. до н.е.).

Територія Скіфії, як її описував «батько історії» грек Геродот, майже повністю відповідає мажам сучасної України. Скіфська культура була однією з найяскравіших європейських культур залізного віку. Це було поєднання культур багатьох кочових, напівкочових і землеробських племен, які проживали в Україні до приходу кочівників. Значний вплив на розвиток культури Скіфії справила грецька колонізація Причорномор'я, що сприяла поширенню досягнень античних цивілізацій, розвитку торгівлі в Скіфії та поза її межами.

Характерні особливості скіфської держави:

1. Поселення мали вигляд міст-колоній на узбережжях Чорного та Азовського морів (Пантикапей – Керч, Херсонес – Севастополь). Знайдено великі городища, де були насипані кургани, оточені глибокими ровами або високими валами, у яких ховали скіфських царів, воїнів. Разом із небіжчиком клали зброю, коштовності, забитих коней та слуг.

2. Головною галуззю господарства було кочове скотарство, а також скіфи займались ремеслом – виготовленням залізних виробів та зброї. Розвивається гончарне та ювелірне мистецтво, виготовляються прикраси із штампованого і кованого золота.

3. Скіфському суспільству притаманні державність та рабовласництво. В історію скіфи ввійшли як вправні вершники, що мали досить могутню «варварську державу» і велику армію. Їх стосунки з сусідами не завжди були дружніми.

4. Важливе місце посідає торгівля із античним світом. Виникнення грецьких колоній істотно вплинуло на економічний та суспільний розвиток скіфських племен. Стародавня Греція стала постійним ринком збуту продуктів скіфського господарства.

5. Скіфське суспільство (за Геродотом) мало соціальну диференціацію: царські скифи, скіф-воїни, що займались скотарством та скіфи землероби.

Могутність скіфської держави підірвали перси, особливо знесилив їх похід царя Дарія. Довершив розгром цієї імперії перський цар Антей та македонський цар Філіпп – батько Олександра Македонського. Остаточно скіфська держава була знищена готами. Після цього скіфи розчинилися серед інших племен і були асимільовані ними.

ІІІ. Сармати. У III ст, до н. е. панування скіфів у причорноморських степах скінчилося: сюди зі сходу почали проникати сарматські племена, які раніше кочували у Приараллі, на Південному Уралі та в Поволжі. Сармати – близькі скіфам за походженням і способом життя іраномовні племена. Першими на теренах України з’явились язиги, по тому — роксалани, згодом — алани. Вже у І ст. до н. е. античні автори почали називати Північне Причорномор’я Сарматією. Сарматські племена активно втручалися в тогочасні міжнародні події: вони неодноразово нападали на Ольвію та інші грецькі колонії, вели війни з Римом тощо. У перші віки нашої ери частина сарматів проникла далеко на північ, у лісостепові райони України (басейн р. Тясмин), де, мабуть, змішалася з корінною землеробською людністю. Зруйнувавши стару систему відносин між античним світом і українськими землями, сармати не організували своєї. Тому про них лишилося мало відомостей в античних джерелах. До І-ІІст. н.е. сармати все життя проводили у седлі й не дбали про постійне житло та зайве у мандрах майно. Усе, що їм було необхідно, вони здобували в бою, а не створювали власноруч. Утім, за твердженням історика Тацита, з кінця І ст. н.е. частина сарматів починає переходити до осілого способу життя та поступово змішується із давньослов'янськими землеробами. Сарматське військово-політичне об'єднання було знищене у ІІІ ст. н.е. готською, а потім гунською навалами. У причорноморських степах скінчилось панування індоєвропейських племен і на довгі віки запанували тюркські народи.