VI. Специфіка національного варіанта бароко в театрі та музиці (20хв.)

Український театр XVII-XVIII ст. називають ще театром козацького бароко. Під впливом західноєвропейського театру він набув чітких форм, спираючись на традиції народного й релігійного театру.

Театральне життя XVII ст. відбувалося насамперед у школах. Найулюбленішим жанром була драма, що називалася шкільною, бо створювалась у навчальних закладах. Їх авторами були викладачі Києво-Могилянської академії та духовенство, а виконавцями - студенти. Найвідомішими драмами є: Г. Кониського ("Воскресіння мертвих"), Ф. Прокоповича ("Володимир"), Д. Туптала ("О причащений святих тайн"), Лаврентія Горки («Іосиф Патріарха»), («Милость Божія...») невідомого автора.

Найкращою українською шкільною драмою того часу типу мораліте є «Воскресіння мертвих» Георгія Кониського. У п´єсі змальовано картину соціальної нерівності, жорстокої експлуатації простих людей панівною верхівкою, беззахисність бідняків перед представниками влади, викрито несправедливе судочинство, пов´язане з хабарництвом.

Реформатором українського барокового театру став Ф. Прокопович, який зробив упорядкування драматичної форми. Головні правила Ф. Прокоповича зводяться до того, що «актів у драмі мусить бути не більше й не менше п'яти. Сцен у акті може бути багато, але число їх не повинно переходити десяти; в трагедіях, навпаки, одна сцена може містити цілий акт…». Ф. Прокопович продемонстрував цю теорію на практиці своєю безперечно талановитою історичною трагедією з комічним елементом «Володимир» (присвячена І. Мазепі), де можна було бачити сатиру на сучасну авторові частину духовенства. Теорія і практика Ф. Прокоповича справили таке враження, що вся подальша театральна творчість на добрих півстоліття трималася його правил. 

Отже, український шкільний театр можна вважати зародком професійного театру. Однак, у своїй основі український театр не набув строгості та героїки класицизму, а залишався ефектним бароковим видовищем, пишним у словесному і сценічному оформленні, зокрема дуже часто на шкільній сцені застосовувались прийоми передавання високого через низьке, використовувались переходи з царини духовного в царину земного та плотського, що було характерним для бароко.

У XVIII ст. також набув поширення кріпосний театр, що створювався в маєтках української шляхти, зокрема гетьман Кирило Розумовський утримував при своєму дворі власний театр і оркестр. Там діяла велика капела співаків-кріпаків - близько 40 осіб, яку очолював А. Рачинський (1724-1794). У театрі К. Розумовського, згідно з тогочасною модою, ставились популярні тоді італійські опери. У нього ж була найбільша в Європі нотна бібліотека.

Також український театр розвинули в напрямі світської сатиричної комедії вертепні вистави, що з´явилися в Україні в першій половині XVII ст. Верте́п — старовинний пересувний український ляльковий театр, де ставили релігійні і світські (переважно жартівливі та іронічні) п'єси. Українське драматичне дійство вертепу складалось з двох частин – релігійної (серйозної) і світської (інтермедійної). Вертеп був поширений в Україні в основному в барокову добу (17-18 століття) і мав численні регіональні варіанти.

Зовні вертепний ляльковий театр мав форму двоповерхового дерев'яного ящика. На другому поверсі показували різдвяну драму; на першому — механічно прив'язану до неї сатирично-побутову інтермедію. Перша, різдвяна, частина вертепу, яку називали «свята», мала більш-менш стабільну композицію, натомість, друга змінювалася в залежності від місцевих умов, здібності й дотепності вертепника.

З часом вертеп із лялькового театру перетворився на справжній вуличний театр, де лялькову вертепну виставу сполучають із грою живих людей, а подекуди і цілковито вся вертепна вистава зводиться до гри живих осіб. До сьогодення дійшло кілька десятків текстів вертепної драми, найдавніші з яких збереглися з другої половини XVIII ст. (Сокирницький вертеп, 1771).

Ситуація із театрами особливо загострилася на початку XVIII ст., оскільки переслідування українського культурного життя царським урядом не дало українському театрові доби козацького бароко сягнути вершин театру Західної Європи. Формування класичного театру було сповільнене, а наприкінці XVIII ст. митрополит С. Мстиславський зовсім заборонив шкільні вистави в Києво-Могилянській академії.

Українська музика доби бароко — найвище досягнення національного мистецтва. Провідним її жанром був багатоголосий партесний спів – спів за окремими партіями, зафіксованими нотами. Цю течію представляли композитори Є. Завадовський, М. Замаревич, І. Зюска, І. Календа, К. Коньовський та ін. Як “київський розспів” він набув поширення в Москві та інших містах Росії.

З кінця XV ст. у православних церквах існував багатоголосий хоровий спів. Про це свідчить звернення українського духовенства до візантійського патріарха Мелетія Пігаса (кінець XVI ст.) з проханням узаконити в українській православній церкві багатоголосий спів, який згодом назвали партесним. Саме в Україні був створений жанр партесного концерту, що являв собою дванадцятиголосий акапельний (без інструментального супроводу) твір.

З розвитком партесного співу почали з’являтися й теоретичні посібники, які давали знання з теорії написання цієї музики та її співу. М.Дилецький, будучи творцем партесної музики, став її найвизначнішим теоретиком. Він перший у Східній Європі написав теоретичний трактат “Граматика музикальна”, яка стала дуже важливим посібником для композиторів, що творили партесну музику, та для співаків-хористів, які її виконували.

Одним з найбільш ранніх професійних пісенних жанрів в Україні був кант - триголоса пісня без інструментального супроводу. Особливо популярними були канти любовні та жартівливо-сатиричні. Існували також хвалебні, побутові, філософсько-повчальні й антирелігійні канти. Кант виник на межі XVI-XVII ст., саме тоді, коли в Західній Європі народилася опера. Згодом канти відіграють важливу роль в народному вертепному дійстві, шкільних драмах, інтермедіях тощо. Авторами кантів спочатку були співаки церковних хорів, учні братських шкіл, студенти колегіумів, а згодом - представники різних верств населення.

Розвиток української симфонічної музики козацької доби, зокрема концертів, контат, ораторій та опер пов'язаний із іменами композиторів А. Веделя, М. Березовського, Д. Бортнянського.

Дмитро Бортнянський (1751-1825) – його твори виконувались в різних країнах світу. Композитор є автором духовних (35 чотириголосних концертів, 10 двохорових концертів та ін.), оперних (6 опер – 3 створив в Італії італійською мовою – найвідоміша «Алкід», 3 – в Росії французькою мовою – найвідоміша «Сокіл») та інструментальних творів.

Максим Березовський (1745-1777) – написав оперу «Демофонт» (повністю не збереглась), інструментальний твір «Соната для скрипки і чембало» (розшифрований у 1983р.) та духовні концерти (збереглися лише 3).

Артем Ведель (1767-1808) – твори А. Веделя були тривалий час заборонені. На сьогодні їх відомо 80 (31 хоровий концерт, 6 тріо, 2 літургії та 1 світський кант).

Значний внесок у розвиток народної пісні зробила Мару́ся Чура́й (1625—1653) — напівлегендарна українська народна співачка та поетеса часів Хмельниччини, яка, за переказами, жила в Полтаві. Їй приписують авторство низки відомих у народі тогочасних пісень: «Ой не ходи, Грицю», «Котилися вози з гори», «Засвіт встали козаченьки» та інші.