Основні принципи виборчого права

В об’єктивному розумінні термін «виборче право» – це сукупність правових норм, якими регулюються вибори у конкретній країні. Виборче право розглядають також, як гарантоване державою право громадян брати участь у виборах. Розрізняють активне і пасивне виборче право.

Активне виборче право (пряме чи непряме) - право громадян володіти, при досягненні встановленого законом віку, вирішальним голосом в обранні органів державної влади (депутатів парламентів, главу держави), органів місцевого самоврядування (муніципалітетів, мерії тощо) або брати участь у відкликанні членів та керівників виборних органів. Словом, це право обирати.

Пасивне виборче право - право громадян бути обраними до органів державної влади та органи місцевого самоврядування. На відміну від активного виборчого права, воно реалізується насамперед самим кандидатом. Реалізація громадянином пасивного виборчого права залежить не тільки і не стільки від самої особи, скільки від волевиявлення інших суб’єктів виборчої кампанії. Обрання висунутого як кандидата громадянина можливе лише при безпосередній і достатній підтримці його з боку політичних партій і виборців на різних етапах виборчої кампанії, в тому числі необхідно, щоб за нього проголосквало не менше встановленого в законі числа виборців.

Принципи виборчого права. Під принципами виборчого права слід розуміти основоположні ідеї, які концентрують у собі соціально-політичні умови виборів і виступають як загальнообов’язкові безперечні нормативні вимоги. Офіційно вони закріплюються у конституціях відповідних держав і виборчих законах.

Традиційно у більшості країн світу основоположними принципи виборчого права проголошуються чотири: загальність, рівність, пряма чи непряма участь виборців у формуванні представницьких органів і в обранні посадових осіб, таємне голосування.

У ст.. 10 Конституції Болгарії проголошується, що «вибори, загальнонаціональні та місцеві референдуми провадяться на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні». Такі самі принципи закріплені також у Конституції Франції. У тексті Конституції Португалії ст. 116 закріплюються такі загальні норми: посадові особи органів верховної влади, органів влади автономних областей і місцевих органів призначаються в результаті виборів, які провадяться періодично, на основі прямого виборчого права при таємному голосуванні.

У багатьох випадках уніфіковані підходи були розроблені в 1988 р. у резолюції Європарламенту про надання можливості громадянам держав-членів голосувати на виборах до Європарламенту чи місцевих виборах у країні проживання. Такий підхід набув розвитку в Маастрихському договорі та в конституціях Іспанії і Франції.

Принцип загальності суб’єктивного виборчого права в багатьох країнах обмежується цензами, яким повинна відповідати особа, щоб мати виборче право. Найпоширенішими серед них є віковий ценз осілості, тобто час проживання в країні, виборчому окрузі. Інші умови (цензи), що існували раніше, - майновий, статі, освітній, моральний тощо нині скасовані в більшості країн.

Свої суб’єктивні виборчі права громадяни набувають при досягненні певного віку. При цьому законодавчими актами можуть встановлюватися різні підстави для набуття активного і пасивного виборчого права. У більшості країн світу право обирати (активне виборче право) надається громадянам, що досягли повноліття (зазвичай вважається з 18 років) незалежно від того, до якого органу проводяться вибори (кілька десятиліть тому в США, Великобрітаніі і Канаді активне виборче право надавалося громадянам з 21 року). Іноді, головним чином на виборах до органів місцевого самоврядування, правом обирати громадяни наділяються і в більш юному віці. У ФРН на комунальних виборах у Нижній Саксонії молодь має право голосувати з 16 років.

Надання пасивного виборчого права (бути обраним) пов’язане з цілою низкою більш жорстких обмежень. Для кандидатів на виборні посади майже повсюдно встановлюється більш високий віковий ценз (23– 25 років – у нижню палату, 30–40 – у верхню). Для кандидатів на пост глави держави у Болгарії –40 років (п. 2 ст. 93 Конституції). Депутатами парламентів в Італії та Греції можуть бути громадяни, яким на момент виборів виповнилося 25 років, у Португалії правом бути обраними Президентом користуються громадяни, які досягли 35 років, у Польщі обраними до Сейму можуть стати особи після досягнення 21-річного віку. Такий самий вік встановлений для громадян Литви, у разі їхнього висунення як кандидатів у депутати литовського Сейму. У Румунії віковий ценз для обрання до Зборів депутатів (нижня палата парламенту) або місцевих рад становить 23 роки, для обрання до Сенату (верхня палата парламенту) і на посаду Президента - 35 років.

У Великобританії право бути обраним до Палати Громад отримує будь-який громадянин Великобританії, країн Британської Співдружності і Республіки Ірландія, що досягнув 21 року, за винятком тих, хто за рішенням суду визнаний банкрутом; засуджений до тюремного ув’язнення на термін понад один рік: є священником Англіканської церкви, церков Шотландіі та Ірландії, а також римо-католицької церкви; є членом палати лордів; перебуває на державній службі як чиновник або юрист.

Сенс вікового цензу полягає в необхідності надати можливість управляти країною громадянам, що володіють життєвим досвідом, навичками, достатніми знаннями про навколишню дійсність, здатні на основі усього названого приймати адекватні обстановці рішення.

До кандидатів на посади висуваються додаткові вимоги: забороняється обіймати визначені посаді, кандидати повинні сповідувати певну релігію тощо. У Конституції Греції зазначено, що службовці державних органів, Збройних Сил, органів безпеки «не можуть висуватися кандидатами і бути обраними депутатами, якщо вони не підуть у відставку до свого висунення. Відставка вважається дійсною, коли вона викладена на письмі».

Окремі конституції закріплюють несумісність депутатського мандату з заняттям тієї чи іншої посади. Так, ст. 70 Конституції Іспанії унеможливлює балотування до депутатського та сенаторського корпусів: членам Конституційного суду; вищим посадовим особам, за винятком членів уряду; членам судів, суддям та прокурорам; професійним військовим; співробітникам поліції та органів національної безпеки; членам виборчих комісій.

У багатьох країнах допускається обмеження виборчого права у зв’язку з судимістю. У Фінляндії передбачається таке кримінальне покарання як позбавлення виборчих прав за злочини проти виборчих прав.

У Австрії позбавляється виборчих прав особа, засуджена на термін ув’язнення більше одного року, в Італії – за конкретно визначені склади злочину.

З принципом загальності виборчого права пов’язана проблема абсентеїзму – ухилення від участі в голосуванні. Абсентеїзм майже відсутній в Італії, де участь у виборах морально заохочується, Бельгії, Австралії, Аргентині, де запроваджений принцип обов’язкового голосування, в Австрії (ст. 48 Конституції), де встановлена адміністративна відповідальність, у Греції та Туреччині за неучасть у виборах передбачена кримінальна відповідальність. Абсентеїзм може бути позитивний, коли неучасть у виборах є формою виявлення протесту або ставлення до запропонованих реформ чи до осіб, які обираються.

Принцип рівності виборчого права означає для громадян однакову можливість впливати на результати виборів. Вона досягається, по-перше, наданням кожному виборцю одного голосу і, по-друге, вимогою організації виборчих округів, однакових за кількістю жителів, щодо виборів до кожного представницького органу (палати).

Здійснення виборчого права може бути прямим (прямі вибори) і непрямим (опосередкованим). Прямі вибори передбачають те, що виборець безпосередньо віддає свій голос за конкретного кандидата чи за список кандидатів. Виборці самі обирають своїх представників або партійний список. Нині у більшості зарубіжних країн однопалатні парламенти і нижні палати двопалатних парламентів обираються прямим способом.

Непрямі вибори – це вибори, на яких депутати представницьких органів і посадові особи обираються шляхом опосередкованого волевиявлення громадян. Наприклад, опосередковано обираються президенти США і Фінляндії, Сенат Франції. Колегія виборщиків обирається виборцями прямим шляхом лише для обрання президента, після чого розпускається. Хоча в листопаді 2000 р. на виборах сорок третього Президента США система дала таки збій, коли підсумки виборів та їхнього переможця визначали близько сорока діб .

За умов демократії прямі вибори є демократичнішими, ніж непрямі, оскільки при останніх склад представницьких органів не відображає дійсного співвідношення сил між партіями, які борються.

Принцип таємного голосування покликаний забезпечити виборцеві повну свободу волевиявлення на виборах. Він означає виключення контролю за волевиявленням виборців, створення умов для здійснення свободи вибору. Досягається низкою організаційних гарантій і правил, що встановлюються законодавством про вибори. Зазвичай, для заповнення бюлетенів виборцям надають спеціально обладнані кабіни або кімнати, в яких не допускається присутність сторонніх осіб. Після заповнення бюлетені опускаються в урни, що виключають можливість доступу до бюлетенів до закінчення голосування і початку підрахунку голосів.

Конституції всіх без винятку країн ЄС проголошують принцип таємного голосування.