39

Лекція 10. Вибори і референдуми в країнах єс План

1. Поняття представницької і безпосередної демократії.

2. Вибори: поняття та політична роль.

2.Виборчий процес, його основні стадії.

3. Основні принципи виборчого права

4. Виборчі системи в країнах ЄС

5. Референдум в країнах ЄС

Поняття представницької і безпосередної демократії

Одним з найважливіших конституційних принципів організації публічної влади в демократичних державах є народний суверенітет, який означає, що влада в державі виходить від народу і належить йому. Публічна влада, як відомо, на всіх територіальних рівнях здійснюється або народом безпосередньо, або виборними органами чи посадовими особами, або органами (посадовими особами), які формуються виборними органами. Це потрібно для того, щоб жоден з органів публічної влади, що ухвалює управлінські рішення, не отримував свої повноваження всупереч волі народу. При цьому найважливіші рішення з питань управління суспільством і державою ухвалюються або безпосередньо населенням (через референдум), або виборними органами. Звідси випливає, що механізм здійснення публічної влади включає народні голосування (вибори і референдум) і систему органів публічної влади, в основі побудови (формування) якої лежить принцип народного представництва (представницької демократії).

Народні голосування - це елемент безпосередньої демократії, яку можна охарактеризувати як сукупність інститутів, на підставі яких здійснюєтся безпосередня, пряма участь населення в ухваленні рішень із питань управління державою або його окремою територіальною одиницею або здійснюється висловлення громадської думки. Інститутами безпосередньої демократіі є вибори, референдум, відкликання, збори (сходи) мешканців невеликих територіальних громад, народна ініціатива і громадянська ініціатива, мітинги, хода, пікетування, петиції та інші звернення громадян до органів публічної влади, страйки , опитування громадської думки, виступи в засобах масової інформації тощо. Провідне місце в системі інститутів безпосередньої демократії належить народним голосуванням. Саме вони забезпечують найбільшу повноту волі народу, тобто на голосуванні ухвалюються юридично значимі, загальнообов’язкові рішення. Решта інститутів безпосередньої демократії висловлюють лише громадську думку.

Представницька демократія (народне представництво) передбачає таку організацію публічної влади, в рамках якої всі її органи отримують свої повноваження від населення або від органів, що обираються населенням. Словом, представницька демократія - це право народу висувати своїх представників для управління державою, тобто для прийняття рішень, що виражають волю народу (населення) в рамках певної території чи громади. Отже, в системі представницької демократії (народного представництва) провідна роль належить виборним колегіальним органам. На загальнонаціональному рівні, у суб’єктах федерації та інших територіальних одиницях, що мають державну автономію, такими колегіальними інститутами є парламенти. У місцевих територіальних одиницях - місцеві виборні колегіальні органи (ради, збори тощо).

Концепція національного (народного) представництва започаткувала себе ще у XVIII-XIX ст., в основі якої знаходиться система таких принципів:

- національне (народне) представництво запроваджується Конституцією країни (Основним законом); нація (народ), будучи носієм суверенітету, уповноважує парламент здійснювати від його імені законодавчу владу (але не суверенітет); з цією метою нація (народ) обирає до парламенту своїх представників - депутатів, сенаторів, парламентарів тощо;

- член парламенту є представником всієї нації (народу), а не тільки тих, хто його обрав, і тому не може бути своїми виборцями відкликаний;

Зазначимо, що робота парламенту характеризується особливими орга-ганізаційними формами діяльності, а його рішення мають основоположний характер.

Сучасне виборче право має відповідати міжнародно-правовим стандартам, виробленим в основному після Другої світової війни, коли почався процес переосмислення основних політичних і громадянських прав та свобод людини. Останні стали предметом ретельної уваги міжнародних організацій і згодом набули характеру не лише внутрішньо-політичного, а й міжнародно-правового. Зазначені стандарти отримали закріплення в міжнародних правових актах. Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 р., стверджує: «Воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля повинна виявлятися у періодичних і несфальшованих виборах, які повинні проводитись наоснові загального і рівного виборчого права шляхом таємного голосування або ж через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування »(ст. 21). Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН в 1966 р., проголосив право кожного «брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництва вільно обраних представників; голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального і рівного виборчого права при таємному голосуванні і забезпечують вільне волевиявлення виборців »(ст. 25).