101. Поняття зобов'язання із заподіяння шкоди та умови його настання в національних правових системах.

Деліктним зобов'язанням у міжнародному приватному пра­ві є правовідношення з "іноземним елементом", зміст якого полягає у праві чи обов'язку потерпілої особи вимагати в ме­жах та способами, вказаними у нормах джерел права, віднов­лення чи компенсації порушених прав особою, що протиправ­ними діяннями заподіяла шкоду потерпілому (делінквентом). Аналіз джерел права правових систем свідчить про те, що умовами виникнення зобов'язань з делікту є: 1) заподіяння шкоди особі чи майну; 2) протиправність діяння; 3) причинний зв'язок між протиправною поведінкою делінквента та заподія­ною шкодою; 4) вина делінквента. Іноді відповідальність за делікт може наставати за меншої кількості умов.

Шкода — це не тільки умова виникнення деліктного зо­бов'язання у будь-якій правовій системі, а й міра деліктної відповідальності¹. За відсутності шкоди не можна говорити про виникнення зобов'язання з делікту. Але трактування шко­ди не є однозначним та абсолютно визначеним у всіх правових системах. Традиційно під шкодою розуміють несприятливі, негативні наслідки, які настають із порушенням чи зменшен­ням належних потерпілому майнових чи особистих немай-нових прав.

Для відшкодування шкоди в більшості правових систем за­стосовують: відновлення попереднього стану пошкодженої речі; заміну речі аналогічною; грошову компенсацію; вчинення інших дій, що свідчили б про компенсацію шкоди, яку не­можливо оцінити в грошах, скажімо, публікацією спростуван­ня інформації. У більшості держав шкода підлягає відшкоду­ванню повністю. Тобто відшкодовуються прямі збитки, упу­щена вигода, немайнові, моральні збитки. Обмеження можуть установлюватися законом. Визначення розміру збитків часто є досить складним процесом, особливо за визначення збитків, заподіяних здоров'ю, коли іноземці залишають країну, не про­йшовши відповідного медичного обстеження; за оцінки збит­ків, завданих автотранспорту, коли виникає питання віднов-лювального ремонту в межах держави, де заподіяна шкода, чи в межах іншої держави; за обчислення у грошовому еквівален­ті немайнової, в т. ч. моральної, шкоди. Водночас слід врахо­вувати обгрунтованість вирахування суми збитків у грошах у зв'язку з постійним коливанням курсу валют. "Вирішення за­значених питань переважно залежить від позиції суду.

Викладене є характерним для шкоди як умови настання деліктного зобов'язання у правових системах "сім'ї континен­тального права". Для цієї "сім'ї" характерною є й компенсація немайнової шкоди. Законодавство може вказувати на її від­шкодування, обмежуючи певними випадками (наприклад, статті 6, 7, 440^і Цивільного кодексу України; ст. 354 Цивіль­ного кодексу Угорщини, ст. 445 Цивільного кодексу Польщі). Так, ст. 847 німецького Цивільного зводу вказує, що у випадку заподіяння тілесного ушкодження, протиправного позбавлен­ня волі, посягання на жіночу честь суд має право призначити потерпілій особі деяку справедливу винагороду за немайнову шкоду.

В інших державах законодавство не згадує про майновий чи немайновий характер шкоди, як це є, скажімо, у стат­тях 1382, 1383 Цивільного кодексу Франції. Проте тут суди все ж задовольняють позови про відшкодування немайнової, в т. ч. моральної, шкоди. Приміром, компенсації підлягає мо-ра;л>на шкода, заподіяна батькам внаслідок смерті їх дитини в залізничній катастрофі. Чоловікові відшкодовуються моральні збитки за порушення дружиною подружньої вірності, причому відшкодування присуджується з особи, яка вчинила перелюб­ство з цією жінкою. Норми щодо грошової компенсації мо­ральної шкоди не передбачені й Цивільним кодексом Іспанії, але суд може встановлювати таку компенсацію, грунтуючись на принципах права.

У правових системах вказаної "сім'ї" моральна шкода від­шкодовується й тоді, коли ушкодження здоров'я є тривалим чи сильно утруднює участь потерпілого в суспільному житті, або іншим способом погіршує життя цієї особи (ст. 354 Ци­вільного кодексу Угорщини). Відповідно до одного з роз'яс­нень Верховного суду Болгарії компенсації підлягає моральна шкода, що виразилась у стражданнях та втраті моральної підтримки близькими, родичами потерпілого внаслідок його смерті.

У "сім'ї континентального права" відшкодовують також не-майнову шкоду, заподіяну внаслідок: приниження особистої гідності; зменшення ділового авторитету, престижу фірми; дифамації (поширення відомостей, які ганьблять особу, хоч і відповідають дійсності, але ця особа прагне зберегти певну таємницю особистого життя); моральних страждань, надмір­них хвилювань, викликаних втратою речі — пам'ятки про близьку людину, яка померла; зменшення шансів молодої жінки вдало вийти заміж через утворення на її тілі рубців після травми чи іншого зменшення можливості досягнення успіху в майбутньому; збільшення витрат на певні цілі в разі заподіяння тілесних ушкоджень і т. ін.

Вимога відшкодувати немайнову шкоду може заявлятися разом із майновими вимогами (наприклад, про відновлення порушених прав споживача) або ж самостійно (скажімо, за дифамації). Водночас законодавство майже всіх правових систем не наводить чітких критеріїв, за якими суд повинен визначати право відшкодовувати немайнові збитки позиваче­ві. Так, цивільне законодавство Болгарії, Мексики передбачає, що відшкодування немайнових збитків визначається судом "по справедливості''. Уникнути оцінних критеріїв у таких си­туаціях неможливо.

Вимоги про відшкодування моральних збитків заявляються тільки потерпілим. Кредитори не можуть заявити за нього такий позов навіть у випадку його банкрутства, коли до кре­дитора переходять усі права вимоги, в т. ч. і право на заявлен-ня позову. Якщо потерпілий за життя не вимагав відшкоду­вання йому немайнових (моральних) збитків, то його спад­коємці також не мають права заявляти такий позов. Проте судовій практиці окремих держав, зокрема Франції, заявлення вказаних позовних вимог є відомим.

Законодавство правових систем "сім'ї континентального права" передбачає умови, за яких суд може зменшити розмір відшкодування, взявши до уваги матеріальний стан особи, яка заподіяла шкоду, і потерпілого, ступінь їхньої вини (ст. 44 Зобов'язального закону Швейцарії).

У "сім'ї загального права" розуміння змісту поняття "май­нова шкода" є практично таким же, як і в "сім'ї континенталь­ного права". Водночас тут відоме поняття "номінальна шкода", яке використовується судом у випадках, коли позивач не за­знав реальних збитків. За наявності обставин, що особливо обтяжують вину відповідача, суд може присудити з нього винагороду "у вигляді покарання" чи "для прикладу". Таке може трапитися тоді, коли позов спрямований передовсім на встановлення права позивача, а не на відшкодування йому майнової шкоди, якої фактично не було чи розмір якої не можна встановити. "Номінальна" винагорода присуджується незалежно від суми дійсно завданих збитків. У державах "сім'ї загального права" суди уникають розглядати питання про від­шкодування моральної шкоди, оскільки це пов'язано з використанням достатньо складних методик розрахунків роз­міру відшкодування.

Обов'язок доказування наявності шкоди лежить на позива­чеві. Якщо суд виносить рішення відшкодувати шкоду, то він не обговорює питання про те, як позивач повинен розпоря­дитися отриманою сумою. Це стосується відшкодування як майнової, так і немайнової шкоди.

У системі мусульманського права відшкодовуються шкода, заподіяна майну та особі, прямі збитки й упущена вигода. Для зобов'язань, що виникають із деліктів, цій системі права відо­мою є майбутня шкода (негативні наслідки, що можуть вияв­лятися через деякий час). Немаинова, в т. ч. моральна, шкода почала компенсуватися після впливу на цю систему законо­давства держав "сім'ї континентального права". Так, ст. 222 Цивільного кодексу Єгипту хоч і вказує на принципову до­пустимість відшкодування моральної шкоди, проте не визна­чає випадків, коли таке відшкодування є можливим.

За національною правовою системою Японії шкода також поділяється на майнову та моральну. Відшкодовуються пряма шкода й упущена вигода. Оскільки специфікою заподіяних збитків іноді може бути довгочасний чи пожиттєвий розлад здоров'я, законодавство Японії передбачає таку форму від­шкодування, як пожиттєва пенсія, та альтернативну їй — одноразова виплата. Практика судів цієї держави схиляється до останньої форми відшкодування збитків. Моральні збитки оцінюються з огляду на страждання, заподіювані звичайній особі, а також на підставі звичаю та принципу справедливості. Так, відшкодовуються моральні страждання, пов'язані з інва­лідністю, порушенням честі особи тощо. Проте якщо внаслі­док відшкодування шкоди потерпілий може безпідставно зба­гатитися, суд із присуджуваної суми відшкодування вирахо­вує суму можливої вигоди. Особа, яка повністю відшкодувала шкоду, набуває права власності на пошкоджений предмет. Тобто, за японським законодавством, як і за законодавством більшості правових систем, на делікт поширюється інститут заміщення (ст. 422 Цивільного кодексу Японії).

Специфічним у вказаній правовій системі є вирішення пи­тання відшкодування шкоди в разі смерті потерпілого. Близь­ким покійного відшкодовується майнова шкода у розмірі за­робітку, який він міг би отримати за весь період до його можливої природної смерті (береться до уваги середня трива­лість життя людини). При цьому з зазначеної грошової суми вираховуються кошти, що витрачалися б на життя самого по­терпілого. Водночас близьким покійного повинна надаватися й одноразова грошова компенсація. Останнє грунтується на рішенні Верховного суду Японії від 24 червня 1964 р.

Наступною умовою виникнення зобов'язань з делікту є протиправність діяння. Вона притаманна зобов'язанням, що виникають з деліктів у всіх правових системах, і передба­чається цивільним законодавством. Причому кількість нор­мативних актів із цього питання постійно зростає. У деяких правових системах протиправність діяння може визначатися судовою практикою, прецедентами, доктриною, звичаями, мораллю.

Протиправність може проявлятись у двох формах: дії та бездіяльності. Останнє поняття іноді передається іншим тер­міном, наприклад, "упущення". В усіх правових системах на протиправний характер дій вказується або безпосередньо в нормі права, або це випливає з принципів законодавства. Що ж до бездіяльності, то часто за формулювання умов деліктного зобов'язання цей термін не вживається. Проте майже всі пра­вові системи визнають протиправну бездіяльність умовою зобов'язання. Вважається, що її протиправний характер ви­значається невиконанням обов'язку, покладеного на особу законом.

Чимало правових систем як вид протиправності діяння виокремлюють зловживання правом, відповідно до якого обов'язок відшкодувати шкоду виникає у випадку, якщо суб'єктивне право здійснюється саме з метою заподіяння шкоди. У багатьох національних правових системах цивільні протиправні діяння поділяються на делікти та квазгделгкти (мовби делікти). В усіх державах передбачаються умови, які виключають протиправність, скажімо, крайня необхідність, необхідна оборона.

Вказане є характерним для правових систем "сім'ї конти­нентального права". Визначення загального поняття проти­правності діянь тут міститься в цивільних кодексах і застосо­вується до будь-яких фактичних складів деліктів (ст. 1382 Цивільного кодексу Франції). Воно конкретизується іншими актами держави. У зв'язку з цим виклад деліктів у законодавстві держав зазначеної "сім'ї" права отрщ^ав _назву «генераль->го" делікту.

Прикладом досить чіткого визначення протиправності янь може бути регламентація норматц_вними актами Німеч-гаи діяльності засобів масової інформації _{Так> СТВО}рений імецькою радою преси 1992 р. Кодекс :преси (принципи жур-Ілістики) містить загальноприйняті принципи діяльності >ганів друку. Цей Кодекс логічно допо^_нює федеральні зако-і земель Німеччини про пресу, примір_ом> бранденбурзькин Ікон про пресу від 13 травня 1993 p., Закон про пресу Мек-шбургу-Західної Померанії від 6 черь_вня 1993 _р. та ін., уз-дасуючи їх із цивільним та кримінальним законодавством імеччини з питань регламентації робї_оти журналістів, охо-5ни прав читачів та осіб, що дають №*терв'ю, авторів листіа що¹. Норми вказаних актів чітко визначають дії, які хоч і дповідають формально реалізації пра^, і _свобод, але все ж є ротиправними. Така правова регламентація діяльності засо-їв масової інформації забезпечує свободу інформації, визна-Іє випадки порушення прав автора, Принципу конфіденцій-ості, а також принципів журналістської діяльності. Якщо ротиправність діяння недостатньо визначена законодав-гвом, суди ФРН та інших держав "с^ім¹! континентального рава" можуть вирішувати це питання самостійно.

В "сім'ї загального права" застосовується система сингуляр-их (окремих) деліктів, тобто в законодавств _чи практиці ередбачено самостійні фактичні протиправні діяння, яі^і икликають настання зобов'язання з пр>_{отиправного} заподіян;-я шкоди.

У доктрині існують дві протилежні теорії протиправності (гідно з першою (традиційною) англо-. американському праа^ ідоме чітко визначене число правопорь^_{ШенЬІ за} межами яких .еліктна відповідальність виключаєть^я Тобто діяння не е Іротиправним, якщо немає форми «лозову, як-от: погроаа фізичним насильством, усний наклеп тощо. Згідно з другого «орією (еволюційною), відповідальШс-^ь ^ протиправне діяц-Ія настає завжди, крім випадків, коли І*_Оно дозволене законом

Своєрідними в "сім'ї загального п jjasa" є обставини, я»сі Іиключають неправомірність діяння. І^рі_м позовного захист*у агальне право Великобританії та СІХІА допускає необхіда^ юорону та самодопомогу як способи схзгорощ, володіння.

міром, титульний (законний) володілець нерухомості та рухо­мого майна може застосувати такий спосіб самодопомоги, як "розумну силу" проти особи, що порушує чи загрожує пору­шити володіння. Відповідальність за шкоду в разі самодопо­моги не настає, якщо вона здійснюється у певних межах.

У мусульманській правовій системі категорія протиправ-ності не отримала чіткого нормативного визначення. Арабські юристи розуміють протиправність діяння як неправомірність чи недозволеність. В основному діяння вважаються проти­правними, якщо вони порушують релігійні норми, право влас­ності й особисті права. Суди самостійно встановлюють про­типравність, керуючись нормами моралі та етики. Тут не вважається протиправним діяння, якщо воно було вчинене у разі необхідності виконання службового обов'язку чи наказу керівного органу (особи), а також у деяких інших випадках (ст. 197 Цивільного кодексу Іраку, ст. 135 Кодексу зобов'язань Лівану).

У правових системах держав Далекого Сходу, зокрема в Японії, протиправність діянь трактується законодавством як порушення права та заподіяння шкоди (ст. 709 Цивільного кодексу Японії). Цивільно-правова відповідальність може на­ставати в разі порушення норм кримінального, цивільного за­конодавства, а також публічного порядку чи норм моралі на­віть за відсутності порушення конкретних норм закону.

Цивільні кодекси держав Далекого Сходу передбачають обставини, за наявності яких зобов'язання із заподіяння шкоди не виникає. Наприклад, ведення чужих справ без дору­чення; визнання шкідливих дій корисними для підтримання публічного порядку та високого рівня моралі; згода потерпі­лого на заподіяння шкоди. Проте така згода не повинна су­перечити вимогам законодавства, публічному порядкові, мо­ралі суспільства.

Причинний зв'язок як умову виникнення деліктного зобо­в'язання визнають усі національні правові системи. Але цивільне законодавство жодної з них не визначає цього понят­тя, його змісту й порядку встановлення. Ці питання вирішую­ться судовою практикою.

У всіх правових системах вважається, що відшкодуванню підлягає лише така шкода, яка є причинно обумовлена про­типравним діянням. Останнє повинно викликати цю шкоду. Оскільки нерідко шкода заподіюється декількома пов'язаними між собою діяннями, дослідження судом причинного-наслід-кового зв'язку між ними та шкодою часто є складним проце­сом. Ця складність зумовила існування кількох правових теорій причинного зв'язку. Але жодна з них не гарантує встанов­лення істинної причини шкоди. Останнє слово залишається за судом. Тому з мотивів відсутності причинного зв'язку нерідко відхиляються позови про відшкодування шкоди, викликаної віддаленими наслідками аварії, приміром, викидів радіації чи отруйних речовин.

Серед існуючих теорій на судову практику більшості націо­нальних правових систем суттєво впливають теорії еквіва­лентного (рівноцінної й необхідної умови) та адекватного (типового) причинного зв'язку. Відповідно до теорії еквіва­лентності протиправна дія повинна бути обов'язковою умовою заподіяння шкоди, і в разі її відсутності шкода не настає. Згід­но з теорією адекватного причинного зв'язку такий зв'язок констатується, якщо протиправна дія суттєво збільшує мож­ливість настання шкідливих наслідків. Застосування кожної з цих теорій приводить до різних практичних результатів. Друга теорія більше поширена в судовій практиці держав.

У деяких спеціальних складах деліктів виникає необхід­ність встановлення не однієї, а кількох ланок причинного зв'язку. Скажімо, у випадку заподіяння шкоди здоров'ю необ-' хідно встановити наявність причинного зв'язку, по-перше, між протиправною поведінкою і ушкодженням, по-друге, між уш­кодженням і втратою працездатності. Кількість ланок при­чинного зв'язку, які піддягають доказуванню, може бути різ­ною залежно від виду делікту. Це, своєю чергою, сприяло виникненню теорії достатності встановлення причинного зв'язку.

Іноді висловлюється сумнів щодо закономірності застосу­вання поняття причинного зв'язку до бездіяльності. В сучас­них умовах, коли чимало видів діяльності створюють небезпе­ку для навколишнього середовища, питання про причинність (каузальність) бездії виникає особливо часто.

У державах "сім'ї континентального права" досить поши­реним є відшкодування шкоди за відсутності адекватного при­чинного зв'язку. У Франції, Німеччині, Швейцарії не відшко­довується непряма шкода. Суди України за вирішення спорів беруть до уваги безпосередній причинний зв'язок¹.

Для судової практики держав "сім'ї загального права" ха­рактерним є встановлення каузальності, з огляду на те, умисно чи необережними діями заподіяно шкоду. Вважається, що в разі навмисного заподіяння шкоди дії завжди знаходяться у достатньому причинному зв'язку з наслідками. Тому в країнах загального права не відшкодовується так звана досить від­далена шкода. Теорія та практика у цій правовій "сім'ї" роз­цінює каузальність як категорію, притаманну свідомості особи, а не як об'єктивну категорію. У Великобританії вва­жається, що особа, яка допустила недбалість, не повинна від­повідати за наслідки, яких жодна передбачлива людина не може передбачити.

У системі мусульманського права, як і в інших правових системах, питання причинного зв'язку недостатньо дослідже­не. В арабській доктрині (Ірак, Йорданія, Єгипет, Ліван, Си-рія) набули поширення теорії рівноцінності умов та адекват­ності причинного зв'язку.

Згідно з першою теорією всі причини, необхідні для досяг­нення певного результату, є рівноцінні та в сумі становлять загальну причину. Кожна зі складових вважається як окрема причина шкоди, тобто будь-яка умова, без якої не настав би негативний результат. Наприклад, легкий удар можна розці­нювати як причину смерті людини, а отже, і як умову виник­нення деліктного зобов'язання. Згідно з другою теорією результат повинен бути логічним наслідком діяння. Якщо раніше судова практика використовувала першу теорію, то сьогодні перевага надається другій.

Для визначення причинного зв'язку у вказаній правовій системі має значення так звана стороння зовнішня причина, її наявність є підставою для звільнення особи від відповідаль­ності. Тобто необхідно, аби шкода виникла внаслідок впливу непереборної сили, випадкової дії самої потерпілої особи чи таких же діянь інших осіб. Але законодавство чітко не визна­чає вказаних обставин (ст. 165 Цивільного кодексу Єгипту, ст. 166 — Сирії, ст. 211 — Іраку, ст. 261 — Йорданії, п. 1 ст. 122 Кодексу зобов'язань Лівану).

За японським законодавством до уваги береться реальний безпосередній причинний зв'язок між протиправною дією та шкодою. Доводити наявність такого зв'язку повинен позивач (потерпілий).

Вина у більшості правових систем вважається суб'єктивною умовою деліктного зобов'язання й виражає психічне ставлен­ня особи до своєї протиправної поведінки та її результатів. Це найскладніше й недостатньо визначене поняття у вказаному зобов'язанні, до того ж не завжди обов'язкове для настання відповідальності за делікт. Тому дедалі частіше законодавст­вом правових систем передбачається принцип безвинної від­повідальності ("об'єктивної"; такої, що грунтується на ризику). Мова йде про закони стосовно відшкодування шкоди, викликаної використанням ядерної енергії, автотранспортних засобів, проведенням гірничих робіт тощо.

Дещо нетрадиційний вияв принципу вини в усіх правових системах зумовлюється особливостями делінквента — юри­дичними особами. Винна відповідальність у правовідношенні за участю юридичної особи часто заміняється об'єктивною від­повідальністю. Існує також чимало проблем у розмежуванні відповідальності юридичної особи та її працівників і розподіл вини між ними.

Вказане є характерним для держав "сім'ї континентального права". У них зобов'язання, що грунтується на принципі вини заподіювана шкоди, є правилом, яке закріплюється в коди­фікованих норматавних актах, хоч іноді й не досить чітко (статті 1382—1386 Цивільного кодексу Франції; статті 823,826 німецького Цивільного зводу; ст. 41 швейцарського Зобов'я­зального закону).

Найчастіше вина за законодавством правових систем зазна­ченої "сім'ї" має дві форми: умисел та необережність (ст. 1382 Цивільного кодексу Франції; ст. 823(1) німецького Цивільно­го зводу). В одних випадках вина презумується (ст. 1384 Цивільного кодексу Франції — за чужі дії, наприклад, слуг), в інших її доведення покладається на потерпілу особу (біль­шість правових систем).

У цій "сім'ї" значення має наявність чи відсутність вини під час виконання професійних обов'язків певними працівниками, скажімо, особами медичного персоналу, адвокатами. В окре­мих випадках законодавство може передбачати можливість настання зобов'язань з деліктів без вини. Такою є, зокрема, відповідальність володільця джерела підвищеної небезпеки у випадку заподіяння шкоди (ст. 450 Цивільного кодексу України); батьків чи осіб, які їх заміняють, за шкоду, заподія­ну неповнолітніми дітьми (ст. 1919 Цивільного кодексу Мек­сики); керівників шкіл, навчальних майстерень, коледжів, інших навчальних закладів за шкоду, заподіяну неповноліт­німи під час занять Сет. 1920 цього ж Кодексу); власників тварин, у разі заподіяння шкоди останніми (ст. 2326 Цивіль­ного кодексу Чилі, ст. 2353 Цивільного кодексу Мексики).

Законодавство систем "сім'ї континентального права" передбачає також обставини, за яких відповідальність із делік­ту не виникає, якщо, скажімо, шкода, заподіяна тваринами, настала внаслідок нерозумних дій самої потерпілої особи або ж внаслідок випадку чи непереборної сили (ст. 1929 Цивіль­ного кодексу Мексики).

У "сім'ї загального права" судова практика базується на принципі винної відповідальності; англійські юристи вважа­ють вину найважливішою умовою деліктного зобов'язання. Тут вирізняють дві форми вини — умисел і необережність. Під виною заподіювача шкоди розуміють вину "соціальну", яка може не збігатися з особистим уявленням про правомірність певної дії та її наслідки. Характерним є застосування "об'єк­тивної" відповідальності за оцінки необережної вини заподію­вача шкоди. Для визначення форми вини використовується поняття "розсудливої" людини. У цій правовій "сім'ї" також характерним є розширення кола випадків безвинної відпо-віальності, приміром, за шкоду, викликану: вогнем; домаш­німи та дикими тваринами; небезпечною рухомістю чи спо­рудами; іншими сторонніми предметами, здатними заподіяти збитки.

У системі мусульманського права вина не завжди є обов'яз­ковою умовою настання зобов'язання з делікту. Це зумовлено впливом ісламу, оскільки він не визнає вину підставою відпо­відальності (Ірак, Йорданія). Тому для настання зобов'язання з делікту тут використовують теорію відповідальності за ризик.

Водночас законодавство тих держав, на яких найбільше вплинули інші правові системи, все ж передбачає вину як умову настання деліктного зобов'язання (наприклад, Єгипет, Ліван, Сирія). У цих державах винний характер діяння визна­чається його неправомірним змістом.

За цивільним законодавством Японії поширеною є відпові­дальність за вину, яка має форми умислу, необережності та грубої необережності. Цивільне законодавство Японії також допускає настання зобов'язань без вини. Мова йде про спе­ціальні делікти, передбачені Цивільним кодексом Японії (статті 714—718), спеціальним законодавством, як-от: Зако­ном про гірничу справу 1950 р.

Регулювання зобов'язань з делікту в правових системах держав Африки, Мадагаскару, Індії, в індуському праві є схожим до регламентації у праві їхніх колишніх метрополій, зокрема Англії, Франції, Голландії.