91. Правова природа міжнародних розрахунків та кредитних відносин

У роботах з міжнародного приватного права правове регулю­вання міжнародних розрахунків розглядається як об'єкт міжна­родного приватного права [116]. Цей об'єкт є центральним в юри­дичних виданнях з міжнародного торгового права [78]. Іцеє логічним, адже поглиблення інтеграційних процесів, яке вияв­ляється у розширенні обсягів зовнішніх торговельних операцій, зростанні кількості суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, ставить перед партнерами за зовнішньоекономічним контрактом завдання використання різноманітних форм розрахунків (або їх комбінацій) залежно від конкретних умов здійснення зовнішньо­економічних операцій. На жаль, українські резиденти поки що суттєво поступаються своїм закордонним партнерам у вмінні ви­користовувати широкий платіжний інструментарій. Це є однією з причин втрат у зовнішньоекономічній діяльності, яких зазнають вітчизняні її суб'єкти [107]. Водночас дослідження у цій сфері, як і в інших, могли б бути покладені в основу практичних рекомен­дацій для учасників зовнішньоекономічної діяльності, що сприяло б підвищенню її ефективності, а отже і повнішій реалізації прав громадян на підприємництво.

Перш ніж характеризувати категорію "міжнародні розрахунки", визначимо їх місце у системі вищого рівня. З аналізу Господарського кодексу України (ст. 33-34) випливає, що міжнародні розрахунки (міжнародні розрахункові операції) є складовою фінансової діяль­ності суб'єктів господарювання. А фінанси останніх, у свою чергу, є самостійною ланкою національної фінансово-кредитної системи з індивідуальним кругообігом коштів, що забезпечує покриття витрат виробництва продукції (робіт, послуг) і одержання прибутку.

У науковій літературі, присвяченій проблематиці платежів, немає термінологічної єдності щодо позначення базових характеристик, які використовуються на практиці для ідентифікації платіжних умов у зовнішньоекономічних контрактах. Зокрема, наявні різночитання щодо змісту таких характеристик, як умови платежу, методи плате­жу, засоби платежу. Іноді ці характеристики вживаються як тотожні [107]. Немає єдності у застосуванні цих термінів і у нормативних ак­тах. Так, у Законі України "Про платіжні системи і переведення гро­шей в Україні" до форм розрахунків віднесено акредитивну, век­сельну, інкасову, переказ, акредитив/інкасо, акредитив/переказ, інкасо/переказ, акредитив/інкасо/переказ та ін.

В одній із перших фундаментальних робіт із зовнішньоеко­номічної діяльності в умовах ринкових відносин поняття "умови платежу" досліджується у межах такої структури: спосіб платежу, за­соби платежу і форма платежу. Таким чином, поняття "спосіб", "засо­би" і "форма" платежу розглядаються як синонімічні категорії "умо­ви платежу" [27]. Ще вдалішою є класифікація, запропонована Ю. Лисенковим та І. Педєм [107], яка містить структуру складових (ха­рактеристик) платежу.

Після визначення місця міжнародних розрахунків як фінансової категорії перейдемо до її характеристики.

Міжнародні розрахунки — врегулювання платежів за грошовими вимогами та зобов'язаннями, що виникають у зв'язку з економічни­ми, політичними та культурними відносинами між юридичними та фізичними особами різних країн. Міжнародні розрахунки охоплю­ють, з одного боку, умови та порядок здійснення платежів, які від­працьовані світовою практикою, закріплені міжнародними доку­ментами та звичаями, а з іншого — щоденну практичну діяльність банків щодо їх здійснення. При цьому головну роль у міжнародних розрахунках відіграють найбільші банки. Ступінь їх впливу в міжнародних розрахунках залежить від масштабів зовнішньоеко­номічних зв'язків країни базування, застосування її національної валюти, спеціалізації, фінансового стану, ділової репутації, мережі банків-кореспондентів. Для здійснення розрахунків банки викорис­товують свої закордонні відділення і кореспондентські відносини з іноземними банками, що супроводжуються відкриттям рахунків "лоро" (рахунків іноземних банків у вітчизняному банку) і "ностро" (рахунків вітчизняного банку в іноземних). Більшість розрахунків здійснюється безготівковим способом за допомогою записів на рахун­ках банків.

Міжнародні розрахунки покликані обслуговувати всі міжнародні комерційні (торгові) та некомерційні (неторгові) операції суб'єктів зовнішньоекономічних відносин. Учасники зовнішньоекономічних комерційних угод (імпортери та експортери), їх банки вступають у відокремлені від зовнішньоторгового контракту відносини, пов'язані з оформленням, пересиланням, обробленням товаросупроводжу-вальних та платіжних документів, здійсненням платежів. Обсяг зо­бов'язань та розподіл відповідальності повністю залежать від конк­ретної форми розрахунків.

Регулюються міжнародні розрахунки законодавством та іншими нормативними й законодавчими актами національного права, а та­кож міжнародними банківськими правилами та звичаями. Правовою основою розрахункових відносин є міжнародні платіжні угоди і кон­венції, норми внутрішнього національного законодавства, а також конкретні торгові кредитні та інші договори, що визначають загальні умови розрахункових відносин між країнами.

Щодо норм національного права, то відповідно до ст. 344 ГКУ міжнародні розрахунки регулюються нормами міжнародного права, банківськими звичаями і правилами, умовами зовнішньоеко­номічних контрактів, валютним законодавством країн-учасниць розрахунків. Міжнародні розрахунки здійснюються через установи банків, між якими є кореспондентські відносини (банки, що мають домовленість про здійснення платежів та розрахунків за взаємним дорученням). Для здійснення міжнародних розрахунків застосову­ються комерційні документи: коносамент, накладна, рахунок-фак-тура, страхові документи (страховий поліс, сертифікат), документ про право власності та ін. Фінансовими документами у міжнарод­них розрахунках є простий вексель, переказний вексель, боргова розписка, чек та інші документи, що використовуються для одер­жання платежу.

Згідно з Указом Президента "Про заходи упорядкування розра­хунків за договорами, укладеними суб'єктами підприємницької діяльності України" від 4 жовтня 1994 р. з метою забезпечення своє­часного та якісного здійснення розрахунків за договорами, сторона­ми яких є суб'єкти підприємницької діяльності, було встановлено, що розрахунки за зовнішньоекономічними договорами, укладеними суб'єктами підприємницької діяльності України всіх форм влас­ності, предметом яких є товари (роботи, послуги), здійснюються відповідно до Уніфікованих правил і звичаїв для документарних ак­редитивів Міжнародної торгової палати та Уніфікованих правил з інкасо Міжнародної торгової палати.

Відповідно до чинного законодавства усі міжнародні розрахунки, пов'язані з експортом та імпортом товарів, наданням послуг та інши­ми комерційними угодами, виконуються резидентами України (юридичними та фізичними особами, зареєстрованими як підприємці) лише через уповноважені банки, тобто комерційні бан­ки України, що мають ліцензію НБУ на здійснення валютних опе­рацій. Міжнародні розрахунки за комерційними угодами здійсню­ються уповноваженими банками України, зазвичай у вільноконвер-тованій валюті, а також у валюті з обмеженою конвертацією та роз­рахунковій валюті клірингових рахунків згідно з умовами міждер­жавних та міжбан-ківських угод.

Міжнародні розрахунки — об'єкт уніфікації, що зумовлено інтер­націоналізацією господарських зв'язків та універсалізацією банків­ських операцій. Зокрема, Міжнародні Вексельна та Чекова кон­венції, укладені на конференціях у Женеві відповідно в 1930 та 1931 роках, спрямовані на уніфікацію вексельних і чекових законів та усу­нення складнощів і розбіжностей у використанні векселів та чеків при розрахунках. Комісія з права міжнародної торгівлі при ООН здійснює подальше удосконалення вексельного та чекового законо­давства.

Міжнародна торгова палата (International Chamber de Commerce — ICC), створена в Парижі на початку XX ст., розробляє та публікує Уніфіковані правила і звичаї для документарних акредитивів, інкасо та банківських гарантій. Наприклад, перші правила для інкасо вийш­ли у світ 1936 р. Нині діють пізніші редакції уніфікованих правил. Більшість банків світу оголосили про своє приєднання до них.

Уніфіковані правила та однакові, одноманітні закони, як було зазначено, — продукт банківської та торгової практики. Вони, у свою чергу, стають базою для національних нормативних та законо­давчих актів щодо міжнародних розрахунків та зовнішньої торгівлі. Міжнародні розрахунки мають, як правило, документарний харак­тер, тобто здійснюються проти фінансових та комерційних доку­ментів. Міжнародні платежі виконуються в різних валютах і тому тісно пов'язані з валютними операціями, а саме, купівлею-продажем валют. На ефективність їх здійснення впливає динаміка валютних курсів. Способом хеджування від валютного ризику в зовнішньо­економічній діяльності, зокрема, є купівля ф'ючерсних та опціон-них контрактів.

Хеджування — у банківській, біржовій та комерційній практиці — методи страхування ризику із застосуванням відповідних фінансо­вих інструментів, наприклад страхування валютного ризику шляхом створення зустрічних вимог і зобов'язань в іноземній валюті. Найпо­ширенішим видом хеджування є укладення строкових валютних угод. Фінансовий інструмент використовується як хеджування і вра­ховується в цій якості, якщо:

• він точно визначений як хедж під час його придбання;

• точно визначено позицію, за якою існує ризик втрат і яку банк хеджує;

• існує зворотна залежність між зміною ціни на основний інстру­мент та інструмент, визначений як хедж.

У результаті ризик втрат від зміни цін, валютних курсів або відсоткових ставок на основний інструмент суттєво знижується. Як­що фінансовий інструмент не відповідає цим вимогам, він визна­чається як спекулятивний. Банки, які відіграють у системі міжна­родних розрахунків головну роль, останнім часом стають не тільки посередниками між контрагентами угоди, а й суб'єктом, що підвищує ефективність зовнішньоекономічної діяльності завдяки удоскона­ленню існуючих та розробці нових послуг та власних операцій на міжнародних ринках.

Практичне здійснення міжнародних розрахунків учасників зовнішньоекономічних угод забезпечують комерційні або державні банки. Внаслідок того, що розрахунки за міжнародними операціями здійснюються безготівковим способом за допомогою записів на рахун­ках в установах банків, саме банки стають головною фігурою у системі міжнародних розрахунків. Банки не тільки виступають сполучною ланкою між контрагентами зовнішньоекономічних угод у різних країнах, а й повністю задовольняють виконання різнопланових міжна­родних операцій, у тому числі надають консультаційні послуги.

Для здійснення розрахунків на сучасному етапі банки використо­вують власні закордонні відділення та мережу кореспондентських рахунків в іноземних банках. Кореспондентські відносини, хоч і пок­ликані спочатку забезпечувати міжнародні операції клієнтів, це не є їх виключним призначенням. Співробітництво між двома банками в різних країнах, засноване на обслуговуванні клієнтів, з часом підіймається на вищу сходинку. Предметом такого співробітництва стають міжбанківські операції.

Ці операції поділяють на валютні (касові та строкові), депозитні (кредитні) та розрахункові (клірингові). Ступінь впливу банків у міжнародних розрахунках залежить від масштабів зовнішньоеко­номічних зв'язків країни розташування, застосування її національ­ної валюти, спеціалізації, фінансового стану, ділової репутації. При­чому більші можливості при здійсненні міжнародних розрахунків мають крупні банки. У них більший досвід роботи в цьому напрямі, оптимальна мережа банків-кореспондентів, широко розвинутий сервіс, кращі технічне та організаційне забезпечення. Крім того, ве­ликі банки, мають відому за кордоном назву, значні власні ресурси, що дає їм змогу успішно здійснювати міжбанківські операції (в тому числі міжнародні).

Діяльність банків у сфері міжнародних розрахунків, з одного боку, регулюється національним законодавством їх країни, а з іншого — визначається практикою, що склалася. Вона існує у вигляді встанов­лених правил та звичаїв, або закріплюється окремими документами. Найбільш поширеними та складними, що вимагають високої ква­ліфікації банківських працівників, є розрахунки за міжнародними торговельними контрактами та некомерційними операціями.

Від вибору форм і умов розрахунків залежать швидкість і гарантія одержання платежу, сума витрат, пов'язаних із здійсненням операцій через банки. Тому зовнішньоторговельні партнери в процесі перего­ворів погоджують деталі умов платежу і потім закріплюють їх у конт­ракті. При упорядкуванні валютно-фінансових і платіжних умов контрактів, як правило, виявляється протилежність інтересів експор­терів, що намагаються одержати максимальну суму у валюті в найко-ротший термін, та імпортерів, зацікавлених у виплаті найменшої суми у валюті, прискоренні одержання товару і відстрочки платежу до мо­менту його кінцевої реалізації. Вибір валютно-фінансових і платіжних умов угод залежить від характеру економічних і політичних відносин між країнами, співвідношення сил контрагентів, а також від традицій і звичаїв міжнародної торгівлі певним товаром. Міжурядові угоди виз­начають загальні принципи розрахунків у зовнішньоторговельних контрактах, чітко формулюють докладні умови.

Відповідно до сучасної практики використовують такі форми розра­хунків за зовнішньоторговельними контрактами: документарний акре­дитив, інкасо, банківський переказ, відкритий рахунок, аванс. Крім того, розрахунки здійснюють за допомогою векселів та чеків. З міжнарод­ними розрахунками пов'язані гарантійні операції банків, які відігра­ють роль додаткового забезпечення зобов'язань контрагентів угоди.

Залежно від конкретної форми здійснення розрахунків змінюється ступінь участі в них комерційного банку. Мінімальний ступінь участі банку — за банківського переказу (виконання платіжного доручення клієнтів), вищий — за інкасової форми розрахунків (контроль за переданням товаросупроводжувальних документів та видача їх плат­нику відповідно до інструкцій довірителя); максимальний — за акре­дитива (надання бенефіціару платіжного зобов'язання, яке реалізу­ється в разі виконання ним умов акредитива).