
- •Римське право
- •Роль кодифікації Юстиніана.
- •Манципація.
- •Види володіння.
- •Умови вступу в шлюб.
- •Набуття та припинення права власності.
- •Поняття спадкування.
- •Відмінність римського цивільного права від римського приватного права.
- •Умови дійсності договору.
- •Право на чужі речі.
- •Види речей.
- •Зміст права власності.
- •Поняття речей.
- •Виникнення та припинення володіння.
- •Емфітевзіс.
- •Еманціпація.
- •Позовна давність.
- •Поняття прав власності.
- •Батьківська влада.
- •Суперфіцій.
- •Спадкування за законом.
- •Підстави припинення шлюбу.
- •Посесорний захист.
- •Новели Юстиніана.
- •Система державного суду.
- •Види зобов’язань.
- •Відмінність кодексу Юстиніана від сучасного кодексу.
- •Поняття володіння.
- •Іпотека.
- •Відмінність одностороннього правочину від одностороннього договору.
- •Відмінність реальних контрактів від концесуальних.
- •Негаторний позов.
- •Припинення зобов’язань.
- •Визначення римського цивільного права.
- •Спадкування за заповітом.
- •Часткова дієздатність.
- •Особливі засоби преторського захисту.
- •Джерела пізнання римського приватного права.
- •Види володіння.
- •Діяльність юристів – як джерело правоутворення.
- •Види речового права.
- •Підстави виникнення зобов’язань.
- •Види позовів.
- •2. Actio stricti juris (позов «суворого права») та actio bonae fidei (позов «доброї совісті»).
- •Поняття юридичної особи.
- •Поняття зобов’язального права.
- •Сторони у зобов’язанні.
- •Ознаки юридичної особи.
- •Види права власності.
- •Сервітут.
- •Спадкування за законом.
- •Інституції Юстиніана.
- •Види консесуальних контрактів.
- •Відмінність речового права від зобов’язального права.
- •Петіторний захист.
- •Система римського приватного права.
- •Засоби забезпечення зобов’язань.
- •Види реальних контрактів.
- •Предмет регулювання цивільно-правових відносин.
- •Обмежена дієздатність.
- •Поняття позову.
- •Суб’єкти римського цивільного права.
- •Поняття договору.
- •Предмет римського приватного права.
- •Поняття делікту.
- •Елементи кодифікації Юстиніана.
- •Джерела правоутворення.
- •Поняття зобов’язання.
- •Наслідки визнання набувача добросовісним і недобросовісним.
- •Віндикація.
- •Рецепція римського приватного права.
- •Поняття особи та суб’єкта права.
- •Застава.
- •Наслідки невиконання зобов’язання
Емфітевзіс.
Емфітевзис (emphyteusis) — довгострокове відчужуване і успадковуване право користування чужою землею сільськогосподарського призначення.
Об'єктом емфітевзису були сільськогосподарські землі, які передавалися для оброблення в разі виробництва сільськогосподарської продукції. Встановлювався емфітевзис договором та іншими правочинами між власником землі і орендарем (емфітевта).
Суб'єкт емфітевзису (емфітевта) мав право: користуватися земельною ділянкою і добувати плоди, які з моменту відокремлення ставали його власністю; змінювати характер ділянки при збереженні умови не погіршувати її; на свій розсуд вільно розпоряджатися ділянкою, поступатися своїм правом іншій особі, встановлювати сервітути, закладати, складати заповіт; захищати своє право.
Обов'язки емфітевти полягали в добросовісному і сумлінному веденні господарства, сплаті всіх податків і виконанні всіх повинностей.
Емфітевзис припинявся в таких випадках: набуття емф'ггевтою права власності на орендовану ділянку; порушення своїх обов'язків, погіршення ділянки; несплати орендної плати та податків і невиконання повинностей;якщо стороння особа набула шляхом давності право власності на ділянку, що орендувалася.
Захист прав емфітевти здійснювався тими ж способами, що і захист власності. Крім того, для захисту своїх прав емфітевта міг скористатися особливим позовом actio vectigalis (вектигальний позов), а також усіма володільницькими (власницькими) інтердиктами.
У класичному праві цим терміном (з грецької – обробка, насадження) позначалася тривала (100 і більше років) спадкова оренда землі, яка широко практикувалася в Римській державі. Від звичайної оренди, яка практикувалася здавна, емфітевзис відрізняється насамперед тим, що з ним виникало право на чужу річ, оскільки досить було своєчасно сплачувати всі податки і виконувати повинності, орендатор та його спадкоємці зберігали за собою землю.
Еманціпація.
Емансипа́ція (лат. emancipatio) — звільнення від якої-небудь залежності, скасування якихось обмежень, зрівняння у правах.
Емансипація підлітка — оголошення його повністю дієздатним внаслідок рішення опікунського органу та опікуна, або суду після досягнення повноліття.
Це слово походить від латинського дієслова emancipare — звільняти дитину від батьківської влади або, в ширшому значенні, відмовлятися від яких-небудь повноважень або права власності, до того ж формально ці повноваження і права не зникали, а передавалися іншій особі, і той, хто «емансипується» таким чином знаходив не свободу, а нового володаря. Подібна дія — відмова від своїх повноважень і передавання їх іншій особі — було юридичним актом, зафіксованим ще в законах Дванадцяти Таблиць. Потім, в кінці XIX — початку ХХ століть під дитячою емансипацією стали розуміти звільнення дітей бідноти від надважкої — нарівні з дорослими — праці.
Цей інститут виник як антипод манципації (mancipatio), за допомогою якої римські громадяни здійснювали правочини з речами та особами. При здійсненні mancipatio особа підпадала під владу, а при emancipatio — звільнялася з-під батьківської влади.
Існували різні форми еманципації. В юстиніанівський період еманципація здійснювалася: на підставі імператорського рескрипту, який включали до протоколу суду; заяви pater familias, яка також вносилася до судового протоколу; фактичного надання протягом тривалого часу самостійного становища підвладному.
Унаслідок еманципації син ставав особою свого права, набував повної правоздатності, хоча втрачав спадкові права в колишній сім’ї.
Особисті відносини між батьками та дітьми врешті-решт звелися до права батька застосовувати міри покарання до дітей, до обов’язку дітей шанувати батьків, у зв’язку з чим діти не мали права подавати позови на батьків, які принижують честь і гідність останніх, не мали права укладати шлюб без згоди батьків і т. ін.1в шлюбі sine manu, спадкують один після одного.