28. Поняття володіння.

Римське речеве право мало три правових інститути: володіння (possessio), право власності, права на чужі речі.

У римському праві поняття possessio (володіння або ж посідання) мало подвійне значення: 1) самостійний правовий інститут, не залежний від права власності; 2) одна з правоможностей власника.

У першому значенні мають на увазі саме володіння, посідання, а в другому – jus posidendi – право володіння.

Навіть нині ці поняття ототожнюють: володільця не відрізняють від власника, а власника – від володільця.

Слід пам’ятати: посесор (володілець) – це фактичний володар речі, незалежно від наявності права на неї; власник – фактичний володар речі, який до того ж має право власності на неї.

Незважаючи на те, що терміни "володіння" і "власність" використовуються в повсякденній мові як тотожні поняття, володіння не є синонімом власності.

Володіння — це історичний попередник права власності і є основою, на якій виникає інститут власності. В стародавньому цивільному праві категорія володіння відповідала поняттю usus. Під ним розуміли користування річчю. Володілець і власник поєдналися в одне ціле в цивільному праві, і тоді говорили про володіючого власника. Користування річчю забезпечувало особі безпосереднє панування над нею.

Приблизно з III ст. до н. є. почало формуватися поняття "володіння" в тій суті, в якій його розуміла класична римська юриспруденція, тобто володіння, не пов'язане з правом власності.

Володіння (possessio) — це реальне утримання речі, поєднане з наміром ставитися до неї як до своєї, забезпечене юридичним захистом. Під володінням почали розуміти фактичне становище, в силу якого суб'єкт матеріально утримує річ незалежно від того, чи має він на це право. Отже, володіння може бути наслідком як власності, так і добросовісного набуття від невласника, а також в результаті дого­вору найму, договору зберігання, протиправної дії (крадіжка) тощо.

На думку римських юристів, юридичне володіння включало в себе два елементи:

суб'єктивний — фактичне, реальне володіння річчю (corpus possessions);

об'єктивний — намір володіти річчю для себе (animus possessio).

Перший елемент (суб'єктивний), який лежав в основі володіння, означав наявність у володільця речі в будинку чи дворі.

Другий елемент (об'єктивний) юридичного володіння — це намір володіти річчю для самого себе, коли володілець ставиться до неї як до своєї і панує над нею як власник.

З джерел римського права випливає, що володільцем була лише та особа, яка виявила волю, бажання привласнити собі річ, яка нікому не належить. Отже, не будь-яке реальне, фактичне утримання речі є володінням, а лише те, яке основане на волі воло­дільця. Така воля може бути лише у справжнього власника і особи, яка, помиляючись, вважає себе за власника, хоч насправді таким не є (такою особою може бути добросовісний володілець). Якщо хтось фактично володіє річчю, але в нього немає бажання мати її виключно для себе, якщо річ утримується тільки для якоїсь певної мети, то в такому випадку матиме місце не володіння, а просте тримання речі (detentio). Отже, володіння можна визначити як фактичне утримання речі, з наміром вважати її своєю, а тримання — це фак­тичне утримання речі без наміру вважати її своєю.

Володіння як фактичне ставлення особи до речі є дійсним проявом права власності. Проте володіння може проявлятися і незалежно від права власності.

Володіння не має нічого спільного з власністю. Значення володіння в цивільному праві зводилося до такого: володіння річчю є необхідною умовою для того, щоб власник міг користуватися своєю власністю; володіння у римському праві є складовим елементом майже всіх способів набуття права власності; володіння річчю само по собі незалежно від права власності на неї часто використовується юридичним захистом.