9. Право на чужі речі.

Римське цивільне право розрізняло три види прав на чужі речі.

Найстародавнішими з них були так звані сервітутні права, або сервітути (служити). Сервітути поділялися на речові й особисті.

Також згодом преторська практика створила нові форми право на чужі речі – емфітевзис (спадкове довготермінове право на користування чужою землею) і суперфіцій (довготермінова оренда землі для забудови). До прав на чужі речі відноситься також заставне право, яке на той час набуло широкого вжитку.

Сервітут - це право на чужу тілесну річ, згідно з яким річ, крім свого власника, служіть ще й іншій особі в якомусь одному або декількох відношеннях. Якщо суб’єктові сервітуту лише певною мірою користується чужою річчю, то такий сервітут називається позитивним. Коли ж суб’єкт сервітуту деякою мірою усував від користування річчю інших і навіть власника, то це – негативний сервітут.

Найдавнішим сервітутом були так звані сервітути предіальні (predium – маєток, земля). Ділянка, в інтересах якої встановлювався сервітут, називалася панівною ділянкою; земельна ділянка, користування якою становив зміст сервітуту, називалася ділянкою, що служить.

Емфітевзис. У класичному праві цим терміном (з грецької – обробка, насадження) позначалася тривала (100 і більше років) спадкова оренда землі, яка широко практикувалася в Римській державі. Від звичайної оренди, яка практикувалася здавна, емфітевзис відрізняється насамперед тим, що з ним виникало право на чужу річ, оскільки досить було своєчасно сплачувати всі податки і виконувати повинності, орендатор та його спадкоємці зберігали за собою землю.

Суперфіцій – буквальне означає – те, що знаходиться на поверхні землі. Якщо за емфітевзисом землю передавали під обробку для виробництва сільськогосподарської продукції, то за суперфіцієм землю орендували під забудову. Суперціфіцій як речове право виникає лише в результаті забудови житлового будинку або іншої споруди на чужій землі.

10. Vis maior.

Нездоланна сила (непереборна сила) — vis major — дії стихійних сил природи, які неможливо ні передбачити, ні усунути. Загибель речі або інша неможливість виконання зобов'язання, що настала внаслідок дії нездоланної сили, звільняє боржника від відповідальності.

11. Види речей.

Розмежування поділу речей за субстанцією (суттю, матерією). Речі з матеріальною субстанцією називали тілесними, а без матеріальної субстанції – безтілесними. Тілесні речі можна було сприймати лише на дотик, а безтілесні – тільки думкою.

Речі рухому й нерухомі.

Рухомими вважали речі, які можна було пересувати в просторі, зокрема, тварин, рабів, дрібні домашні речі. Нерухомими – насамперед землю, будинки, дороги, а також все, що було створено чужою працею на землі власника.

Речі прості й складні

Простими оголошували речі, всі частини яких створювали дещо фізично зв’язане та однорідне, сформоване з єдиного матеріалу (раб, кінь, човен). Вони не розкладаються на частини.

Складні речі, вважалися, складаються зі штучно з’єднаних різнорідних речей, між якими існує матеріальний зв'язок, та мають загальну назву (корабель, шафа). Окремі частини такої складної речі не можуть належати різним особам.

Речі подільні та неподільні

Подільними доцільно вважати речі, які через поділ не змінюють ані свого виду, ані цінності. Земля, наприклад.

Неподільними вважають речі, які під час поділу знищуються або втрачають цінність.

Речі споживчі й неспоживчі.

У цьому випадку поділ зроблено з уваги на те, що одні речі (земля, будівлі, знаряддя праці, дорогоцінне каміння) у процесі користування не споживали або споживали непомітно, а інші (вино, хліб, м'ясо тощо) згідно з їхнім призначенням зменшували або знищували зовсім.

Речі з родовими ознаками та речі індивідуально визначені

Коли певна річ тим чи іншим способом вирізняється (придбання відомої картини, скульптури, золотої вази), то таку річ називали індивідуально визначеною.

Але, коли за умовами обігу річ нічим конкретним не вирізнялася, а характеризувалася загально, то її розглядали уже як визначену родовими ознаками. Такі речі не мали в обігу індивідуальності, їхню мінову цінність визначали вагою, мірою, кількістю і подібними параметрами (зерно, гроші, вино тощо).

Речі головні й побічні (придаткові)

Переважною називали річ, яка давала назву цілому, або річ, без якої інша не може використовуватися.

Речі побічні певним чином залежали від переважної та підпорядковувалися її юридичному становищу. До побічних речей належали: частини речі, належність, плоди і витрати.

Частини речі не були об’єктом юридично самостійного існування.

Належністю називали річ, пов’язану з іншою річчю не фізично, а економічно. Основну річ вважали незакінченою, якщо від неї була відокремлена належність.

Плід – органічна або фізична поява додаткової, нової речі, яка виробляється переважно річчю, і речі, яка відокремлюється від переважної без порушення її суті.

Витрати – всілякі затрати, понесені на ту чи іншу річ.

Речі в обігу та вилучені з обігу

Речі в обігу – речі, що становили об’єкти приватної власності й обігу між окремими людьми, - земля, раби, худоба, сервітути (спочатку сільські, а потім і міські).

Вилучені з обігу – речі, які не могли бути об’єктом особистої власності у зв’язку зі специфічним призначенням: речі присвячені богам (храми, вівтарі); речі, які перебували під заступництвом богів (міські стіни міста Рима, кладовища тощо); речі спільного користування, що безпосередньо служили всім людям (дороги, площі, великі ріки і моря тощо).

Майно

Сукупність різних речей, об’єднаних господарським призначенням, римські юристи розглядали, як одне ціле – майно. Спочатку лише матеріальні речі, а потім і сукупність прав і обов’язків власника.