6. Поняття спадкування.

Спадкове право можна визначити як систему правових норм, які регулювали (та регулюють) порядок переходу майнових прав і обов’язків від померлої особи до її правонаступників.

Спадкування – перехід сукупності майнових прав і обов’язків від померлої особи до її правонаступників. Такий перехід майнових прав і обов’язків, що належали певній особі, можливий був лише після її смерті.

Спадщина. Оскільки, об’єктами спадкування були (і є) майнові права, то їхню сукупність прийнято називати спадщиною, або спадковою масою, а також спадковим майном.

Спадкодавець – особа, після смерті якої залишилося майно. Спадкодавцями під час спадкування згідно із законом чи заповітом могли бути лише громадяни (фізичні особи), але не організації.

Спадкоємець – особа, до якої переходить у порядку, встановленому законом, майно померлого. Ним може бути кожен громадянин, організація, а також держава.

Відкриття спадщини. Смерть спадкодавця зумовлювала виникнення спадкових правовідносин, тобто відкриття спадщини. На день відкриття спадщини визначалося коло спадкоємців, які закликалися до спадщини, і склад спадкового майна. Спадкоємець, закликаний до спадщини, повинен був виразити волевиявлення на прийняття спадщини або відмовитися від неї.

7. Відмінність римського цивільного права від римського приватного права.

Jus gentium (право народів) — це те, чим користуються народи людства; можна легко зрозуміти його відмінність від природного права: останнє є спільним для усього живого, а перше — лише для людей (їх відносини) між собою.

Крім того, існує jus civile (цивільне право), котре не відокремлюється цілком від природного права або ж права народів, але й не у всьому дотримується їх. Особливість його полягає в тому, що воно регулює відносини тільки між римськими громадянами, тобто обмежене за колом осіб.

Таким чином, співвідношення вказаних видів права, на перший погляд, виглядає як концентричні кола: найменше з них — це цивільне право, котре охоплює тільки відносини між громадянами Риму, затим йде «право народів», котре регулює вже не тільки відносини між римськими громадянами, але й між усіма людьми.

Нарешті, найбільше коло відносин охоплює природне право, котре стосується всіх живих істот.

Звертаючись до характеристики приватноправових інститутів в ранньому періоді, слід мати на увазі, що jus civile ще не завжди чітко розмежовує приватні і публічні відносини. Однак основні положення приватного права формуються все чіткіше. Поступово починає складатися система інститутів, котра охоплює: особи, речі, способи придбання речей та захисту цивільних прав (позови).

8. Умови дійсності договору.

Договір, як уже зазначалося, був взаємною угодою двох або більше сторін, але юридичної чинності він набував лише у випадку дотримання встановлених обов’язкових вимог. Ними були: законність договору; вільне волевиявлення сторін; певна форма волевиявлення; право- і дієздатність сторін; визначення предмета (об’єкта) договору чи реального виконання дій, які становлять предмет тощо. Якщо не виконувалася хоча б одна з цих вимог, договір могли визнати недійсним.

Умови:

Законність договору. Зміст майбутнього договору насамперед не повинен був суперечити правовим приписам, діючим законам. Він не повинен був суперечити не лише діючому праву, а й загальноприйнятим вимогам моралі та законам природи. Наприклад, якщо до договору доручення вводили умову про оплату за послуги, то така умова суперечила моральним вимогам, оскільки одержувати гроші за виконання послуг у Римі не було прийнято.

Вільне волевиявлення сторін. Договір як джерело зобов’язання міг існувати лише на згоді сторін. Згоду сторін, або узгодженість волевиявлення суб’єктів, які домовляються, називали consensus. Вільне волевиявленням в Римі володіли не всі особи. Були позбавлені раби, підвладні особи і тривалий час особи, які не мали статус римського громадянина. Дієздатність не мали малолітні й неповнолітні, душевнохворі і деякі інші категорії вільного населення.

Форма волевиявлення. Щодо зовнішньої форми волевиявлення, то варто розрізняти формальні й неформальні угоди.

Формальними називалися угоди, для здійснення яких закон вимагав дотримання певної форми, інакше договір був недійсним.

Неформальні – такі, для яких форма байдужа, але обов’язковим є зазначення волі сторін.

У стародавньому римському праві переважали формальні угоди, їхніми формами волевиявлення були: манципація; поступка правом: продавець і покупець прибували до претора і внаслідок фіктивного подання позову покупцем і його визнання продавцем річ передавали у власність покупця; stripulatio – укладання угоди за допомогою запитання майбутнього кредитора і відповіді боржника, яка збігалася із запитанням: Даеш сто сестерціїв? – Даю; належно оформлені письмові договори.

Правоздатність – це можливість мати громадянські права. Вона набувалася вже під час народження дітей римськими громадянами або під час надання римського громадянства державою.

Дієздатність – це право своїми діями свідомо реалізувати надані громадянські права. Вона наставала з досягненням повноліття.

Вагомою умовою визнання дійсності договору було чітке визначення його предмета і реальна змога виконання, тобто предмет мав бути річчю або дією чи бездіяльністю, речі повинні були бути не вилученими з обігу, а сам договір – таким, що не суперечить моральним вимогам, існуючим звичаєм та правилам.