57. Види реальних контрактів.

До реальних контрактів римське приватне право відносило чотири види договорів: позику, позичку, зберігання, заставу.

Нагадаємо, що реальні контракти набували юридичної чинності в момент фактичної передачі речі, без якої договору взагалі не виникало.

Предметом цього договору була саме передача речей однією особою іншій.

Матеріальною підставою могли бути: позика, тимчасове користування, збереження, застава.

Як і в усіх договорах, фактичній передачі передувала усна домовленість сторін про укладення договору. Але без фактичної передачі ця угода юридичних наслідків не мала. Отже, для виникнення реального договору слід було здійснити дві дії в сукупності: досягнути згоди і передати річ. Здійснення однієї з них виникнення договору не тягло. Перелік реальних контрактів був вичерпним і не міг бути змінений угодою сторін.

1. Mutuum {позика) — найдавніший вид реальних договорів, які були різновидом кредиту. Кредиторами за договором позики, як правило, були люди заможні. Боржниками, навпаки, майже завжди виступали представники найбідніших кіл вільного населення.

Договір позики — це реальний контракт, за яким одна сторона (позикодавець) передає іншій стороні (позичальнику) певну суму грошей або родових речей у власність, а позичальник зобов´язаний повернути позикодавцю таку суму грошей або таку саму кількість родових речей.

2. Commodatum (позичка) — реальний контракт, за яким одна сторона (комодант) передає іншій особі (комодата-рію) індивідуально-визначену річ у тимчасове безплатне користування, а позичальник (комодатарій) зобов´язується повернути ту саму річ у справному стані.

Як бачимо з цього визначення, предметом договору позички може бути тільки індивідуально-визначена річ — конкретний кінь, раб тощо. Оскільки із закінченням строку користування поверненню підлягає та сама річ, яка була передана позичальнику, зрозуміло, що вона не може бути споживною і замінимою. Спірним було питання про те, чи може бути предметом договору нерухома річ (наприклад земля). Джерела містять різні відомості щодо цього — одні вважали, що нерухомі речі можуть бути предметом договору позички, інші схилялися до протилежної думки.

За договором, позички річ передавалася у тимчасове і безоплатне користування, тобто за користування річчю позичальник не зобов´язаний яким-небудь чином винагороджувати позичкодавця. Ця особливість договору відрізняла його від інших подібних, наприклад договору найму речей. Оскільки за цим договором позичальник одержував право безоплатного користування чужою річчю, він зобов´язаний виявляти до речі особливу увагу, підвищену турботу та обережність, нести відповідальність за будь-яку вину. Якщо пошкодження чи загибель речі сталося не тільки з умислу чи грубої необережності, а й через легку необачність, він зобов´язаний був відшкодувати заподіяні речі збитки.

3. Depositum (зберігання, схов) — це реальний контракт, за яким одна сторона (депонент) передає іншій стороні (депозитарію) індивідуально-визначену річ на схов, зберігання.

Якихось особливих вимог до суб´єктів цього договору не висувалося. Сторонами в ньому могли бути будь-які суб´єкти приватного права. Спочатку договір зберігання характеризувався тим, що предмет схову переходив у власність депозитарія. Тому останнього підбирали особливо ретельно, як правило, серед вірних друзів. Однак згодом у римському праві так само висувалися високі вимоги до депозитарія, наприклад при ненормальному зберіганні. Депонентом могла бути будь-яка особа, в тому числі не власник, тобто на зберігання можна було передавати як власні, так і чужі речі.

За загальним правилом предметом договору були індивідуально-визначені речі. Проте допускалися договори, за якими на зберігання передавалися речі, що мали родові ознаки (зерно, гроші тощо).

4. Договір застави укладався у тих випадках, якщо застава супроводжувалася передачею речі заставодержателю. Ранні форми римської застави (fiducia, pignus) полягали саме у передачі предмета застави іншій стороні. Тоді заставне право на річ боржника встановлювалося засобом договору застави," що визначав правове положення сторін. Наприклад, при fiducia обов´язок заставодержателя повернути заставу боржнику після погашення ним зобов´язань спочатку мав винятково моральний характер. При pignus (ручній заставі) заставодержатель мав і певні обов´язки. Він повинен був ставитися до предмета застави дбайливо, як добрий господар, і повернути річ після погашення зобов´язання. Обов´язок у заставодавця виникав тоді, коли він передавав у заставу річ, яка могла завдати майнової шкоди заставодержателю. Тоді він був зобов´язаний відшкодувати заподіяні збитки.