83. Концепція правової держави. Україна як правова держава.

Правова держава - це організація політичної влади, діяльність якої заснована на визнанні та реальному забезпе­ченні прав і свобод людини, верховенстві права і взаємній відповідальності особистості і держави.

Ознаки:

Безумовне визнання, законодавче закріплення, реальне здій­снення і гарантування державою невід'ємних прав і свобод люди­н.

Принцип верховенства (панування) права. Право, по відно­шенню до держави, є первинним

Правова держава зароджується і функціонує в умовах грома­дянського суспільства(єдність вільних,незалежних та рівних людей)

Принцип поділу влади.

Принцип взаємної відповідальності особи і держави. Захи­щеність інтересів держави та індивіда в правовій державі повинні знаходитися на одному рівні

У правовій державі поведінка людини регулюється на основі загальнодозболяючого правового режиму У правовій державі діє й інший правовий режим, відповідно до якого державним органам і посадовим особам дозволено роби­ти лише те, що для них прямо передбачено законом.

Особливо важливого значення для ефективного функціону­вання правової держави набуває незалежний і ефективний суд.

У правовій державі на належному рівні знаходиться пра­восвідомість і правова культура як окремого індивіда, посадової особи, так і суспільства в цілому.

Наша держава теж встала на шлях формування правової демократичної держави. В зв’язку з цим перед нею постає комплекс проблем пов’язаних із необхідністю теоретичноі розробки й практичного вирішення невідкладних завдань щодо формування суспільства . Оскільки програма побудови правової держави розрахована на майбутнє , а майбутнє в основному визначається минулим , то підходи до створення української моделі правової держави , визначення шляхів до її утвердження треба шукати в минулому і сучасному стані національних державно-правових структур і країни в цілому . Світовий досвід практичного розв»язання проблем , пов»язанихіз державно-правовим будівництвом , показує , що не існує якогось єдиного , усталеного , класичного зразка правової держави . Натомість функціонують її історично посталі – національні чи регіональні – моделі.

Об’єктивно між теоретичною моделлю правової держави і реально діючими державно-правовими механізмами існують певні суттєві відмінності . Важливим корелятом між теоретичною моделлю та її реальним прототипом є людський чинник у багатьох його вимірах ( притаманна кожному соціуму ментальність , рівень правосвідомості , історичні традиції тощо ) . Побудова правової держави в Україні повинна визначатися в першу чергу тенденціями її власного поступу, рівнем «готовності « як суспільства , так і кожного громадянина до цих змін. Щоб правова держава стала дійсністю в Україні , варто цілеспрямовано й наполегливо працювати над правовою освітою , розвитком правової культури населення , не забувати власні здобутки в цій галузі й ознайомитися із зарубіжним досвідом, прищеплюючи все корисне й повновартісне. Отже, нині ми стоїмо біля витоків процесу створення правової держави , для якої головним є захист особи, свободи і прав людини, у тому числі національних меншин,додержання законів і державності.

№ 84 Державні органи і їхня класифікація. Центральні і місцевідержавні органи в Україні.

Орган держави – це частина державного апарату, в якості якої виступає група осіб або одна особа, наділена владними повноваженнями засобами для здійснення завдань та функцій держави.

Ознаки державного органу:

1. формується державою або безпосередньо народом (парламент, міністерство);

2. діє від імені держави;

3. наділений державно-владними повноваженнями;

4. видає нормативні акти, здійснює контроль за їх дотриманням;

5. функціонально взаємодіє з іншими суб’єктами керуючись принципом «дозволено

тільки те, що прямо передбачено законом», на субординаційних засадах;

6. наявність юридично закріпленої субординаційної та організаційної структури та

масштабу діяльності;

7. наявність права застосування не тільки засобів виховання та переконання, але і

примусу;

8. складається з державних службовців, що знаходяться між особою в особливих,

врегульованих законом, відносинах (положенням, інструкцією тощо.)

Види органів держави (класифікація):

1. За місцем у системі державного апарату:

1. Первинні – створюються шляхом прямого волевиявлення народу і уособлюють

його суверенітет;

2. Вторинні – органи, які створюються первинними і уособлюють суверенітет

держави.

2. За напрямком державної діяльності:

1. органи законодавчої влади;

2. органи виконавчої влади;

3. судові органи;

4. контрольно-наглядові;

5. органи президентської влади (як самостійна гілка).

3. За способом утворення:

1. виборні (парламент, суди, муніципалітети, Ради);

2. призначувані (прокуратура, виконавчі структури – міністри);

3. успадковуванні (монарх).

4. За часом функціонування:

1. постійні;

2. тимчасові (слідча комісія, координаційний комітет та ін.)

5. За характером компетенції:

1. загальної компетенції (уряд, парламент);

2. спеціальної компетенції (відомства).

6. За складом:

1. одноособові (президент, монарх, омбутсмен, голова);

2. колегіальні (парламент, Рада, муніципалітет).

7. За територією дії:

1. центральні (федеральні – у федераціях);

2. місцеві (суб’єктів федерації – у федераціях).

№ 85. Функції сучасної держави. Функції держави та державні послуги.

Функції держави - основні напрямки діяльності держави, що розкривають її призначення в суспільстві. Для функцій держави характерні наступні ознаки: 1. Це стійкі характеристикидіяльності держави, які дають можливість визначити зміст призначення держави в суспільстві. 2. Це предметна діяльність держави, що торкається найважливіших сфер суспільного життя, яке склалося протягом тривалого періоду розвитку держави. 3. Функції мають безпосередній зв'язок з формальними ознаками держави (вони визначають зміст та рівень суверенітету, здійснюються в рамках певної території, в діяльності спеціальностворених органів та мають правову форму закріплення). 4. Функції є засобом реалізації завдань, що є характерними для певного етапу розвитку державності. 5. Функції здійснюються в чітко визначених формах та нормативно закріпленими методами, що включають і примусові. Отже, функції держави - це основні напрямки її діяльності по здійсненю завдань держави, що відображають соціальну природу держави та її призначення як основного засобу здійснення політичної влади. Класифікація- за різними критеріями: I. За територією здійснення: - зовнішні; - внутрішні. II. За періодом здійснення: - постійні; - тимчасові. III. За соціальним призначенням: - загальносоціальні, що пов'язані з виконанням завдань, які відповідають природі суспільства; - специфічні функції, що забезпечують ліквідацію протилежностей між чиновництвом та населенням. IV. За характером: - відкриті, що визнаються публічно і виконуються офіційно; - латентні, що здійснюються з метою приховування реальної сутності держави. V. За сферами: - політичні; - економічні; - гуманітарні. VI. відповідно до принципу розподілу влади: - законодавчі; - виконавчі; - судові; - інформаційні (мають на меті цілеспрямовану інформованість населення щодо форм сусп. свідомості, що є необхідною умовою для функціонування інших гілок влади).

Внутрішні функції – такі напрями діяльності держави, в яких конкретизується внутрішня політика стосовно економічних, ідеологічних, екологічних, культурних та інших аспектів життя суспільства. До таких відносять функції: регулювання економіки, підтримання та розвиток культури, охорону та захист усіх форм власності, соціальний захист населення, забезпечення екологічної безпеки, охорону правопорядку та ін. Зовнішні функції – основні напрями діяльності держ. за її межами у взаємовідносинах з іншими державами, світовими громадськими організаціями і світовим співтовариством у цілому. Напр., організація співробітництва з іншими суб’єктами міжн. відносин, захист державного суверенітету, культурний та освітній обмін тощо. За часом здійснення – постійні та тимчасові. Функції держави здійснюються в чітко визначених формах та специфічними методами. Форми здійснення функцій - це реальні можливості забезпечення умов для діяльності держави, що надають можливість визначити характер взаємодії держави та правових інститутів. Розрізняють три форми здійснення функцій держави: 1. Правотворча 2. Правореалізаційна 3. Правоохоронна.

Функції держави здійснюються певними способами, які визначаються як методи: 1. метод переконання ; 2. Метод заохочення; 3. 3. Примусові методи.

Держа́вні по́слуги — будь-які платні послуги, обов'язковість отримання яких встановлюється законодавством та які надаються фізичним чи юридичним особам органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування і створеними ними установами та організаціями, що утримуються коштом відповідних бюджетів. (наприклад, якісь заміри СЕС, певні види експертиз тощо). До Д. п. не включаються податки, збори (обов'язкові платежі), визначені Законом України "Про систему оподаткування".

№ 86. Державна служба. Проходження державної служби.

Державна служба — врегульована законодавством професійна діяльність осіб, що обіймають посади в державних органах та їх апараті з практичного виконання завдань і функцій держави і одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.

Державна служба може бути поділена на два види:

цивільна		мілітаризована
- у держ. органах та їх апараті (законодавчої, виконавчої і судової гілок влади)	- у держ. установах і органах управління державними підприємствами	- військова (у Збройних Силах)	- воєнізована (в органах міліції та ін.)

Держ. службовець — працівник державної організації, установи, підприємства, що в установленому законом порядку здійснює трудові функції на професійних засадах на основі трудового договору (контракту), що одержує заробітну плату з державних коштів відповідно до займаної посади і підкоряється службовій дисципліні.

Власне (безпосередні) державні службовці — особи, що мають виконавчо-розпорядницькі повноваження від імені держави.

Можна поділити на: керівників; спеціалістів; технічний персонал;

допоміжний персонал

Основні принципи, що лежать в основі державної служби, закріплені в Конституції України та в Законі України "Про державну службу".

Право проходження державної служби надається громадянам Укр. незалежно від походження, соціального й майнового стану, расової та національної належності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань і місця проживання. Для її проходження вони мають одержати відповідну освіту і професійну підготовку та пройти в установленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою, передбаченою чинними законодавчими й нормативними актами. Головним компонентом державної служби як юридичного інституту є посада. Посада - це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень. Посада визначає коло службових обов'язків, права й межі відповідальності державного службовця, вимоги щодо його професійної підготовки. Крім того, вона відображає зміст роботи, яку виконує службовець, встановлює його правовий статус. Система посад будується за ієрархічним принципом; у її основу покладено сім категорій посад службовців. Згідно з нормами Закону України "Про державну службу" зазначеним категоріям посад державних службовців присвоюються 15 рангів. Ранг службовцеві присвоюється відповідно до його посади, рівня професійної кваліфікації та результатів роботи. Із прийняттям на держ. службу службовцеві присвоюється ранг у межах відповідної категорії посад.Для присвоєння чергового рангу в межах відповідної категорії посад державний службовець повинен успішно відпрацювати на займаній посаді два роки. Держ. службовець може бути позбавлений рангу лише за вироком суду. На державних службовців покладаються передбачені чинним законодавством обов'язки й права. Державний службовець повинен діяти в межах своїх повноважень. Конкретні обов'язки і права державних службовців визначаються на основі типових кваліфікаційних характеристик і відображаються в посадових положеннях та інструкціях, що затверджуються керівниками відповідних державних органів у межах закону та їхньої компетенції.

№87 Форми правління в сучасній державі

Форма державного правління — це організація вищих органів державної влади, характер і принципи їх взаємодії з іншими органами держави, з політичними партіями, класами і соціальними групами. За формами правління всі держави поділяють на дві великі групи: - монархії; - республіки. Монархія — це така форма правління, при якій повноваження верховної влади належать одній особі: королю, царю, султану, шаху, імператору і т.п. При такій формі правління вся вища законодавча, виконавча і судова влада належать монарху. Влада монарха передається, як правило, у спадщину. Іноді монарх може обиратися. За свою державну діяльність монарх ні перед ким не звітується і не несе юридичної відповідальності. Як правило, такі монархи несуть відповідальність тільки перед Богом. Всі монархії поділяються на: абсолютні, обмежені, дуалістичні, теократичні, станово-представницькі. При абсолютній монархії влада монарха не обмежена і має всі характерні риси, які викладені у визначенні. Такі монархії були найбільш розповсюджені в епоху рабовласництва і феодалізму. Сьогодні їх залишилось дуже мало, зокрема в Марокко, Арабських Еміратах, Кувейті та ін. В останнє століття найбільш поширеними є обмежені монархії. Іноді їх називають парламентськими або конституційними. Вони характеризуються тим, що влада монарха обмежена парламентом або конституцією. За таких форм правління монарх — глава держави, але він може суттєво впливати на законодавчу діяльність парламенту і на формування ним уряду. Іноді монархічна форма правління має формальний характер. До обмежених монархій відносяться Іспанія, Швеція, Японія, які ще можна назвати конституційними монархіями. До парламентських монархій можна віднести Англію. Дуалістична монархія — це така форма правління, коли монарх — глава держави сам формує уряд і призначає прем'єр-міністра. В такій монархії діє два вищих державних органи — монарх і уряд на чолі з прем'єр-міністром. В ній можуть існувати і інші вищі державні органи, зокрема судові. Теократична монархія — це така форма правління, коли абсолютна влада релігійного лідера зливається з державною владою. Релігійний лідер є одночасно і главою держави. Наприклад, Ватикан, Тибет. Станово-представницька монархія характеризується тим, що поряд з монархом — главою держави існує який-небудь дорадчий представницький орган певних класів або всього населення. До таких держав можна віднести Росію до 1917 р., Польщу в XVII— XVIII століттях. Республіка — це така форма правління, при якій повноваження вищих державних органів здійснюють представницькі виборні органи. Республіки не мають монарха. В республіці вищі представницькі органи і їх вищі посадові особи обираються на певний строк. Вони періодично змінюються, переобираються. За свою діяльність вони звітують перед народом і несуть юридичну відповідальність (конституційну, кримінальну, цивільну, адміністративну і дисциплінарну). Республіки як форми правління почади інтенсивно виникати після буржуазних революцій в XVI—XVII століттях і є домінуючою формою правління в сучасний період. Нині всі республіки поділяються на три види: президентська республіка, напівпрезидентська (або змішана), парламентська.

Президентська республіка характеризується тим, що президент обирається всім населенням, так як і парламент. В такій республіці президент формує і очолює уряд, є главою держави і формально не підзвітний парламенту. Наприклад, у США, Мексиці, Іракці. Напівпрезидентська або змішана — це така республіка, коли президент — глава держави обирається народом, так як і парламент. В такій республіці уряд обирається (призначається) парламентом за рекомендацією президента. Уряд підзвітний одночасно президенту і парламенту. Президент не очолює уряд і не несе юридичної відповідальності за його діяльність. Наприклад, Франція, Фінляндія, Україна, Російська Федерація. Парламентська республіка характеризується центральним становищем парламенту (законодавча влада), який обирає главу держави — президента і уряд — виконавчу владу. Вони підзвітні парламенту. Іноді президент не обирається, і главою держави стає прем'єр-міністр. Наприклад, Італія, ФРН.

№ 88.Політичний і державний режим. Держ.режим сучасної України.

Державний режим – це сукупність підходів та способів здійснення держаної влади.

За ступенем розвинутості політичної демократії та реальності забезпечення політико-правового статусу особистості:демократ. та антидемокр.

Демократичний режим – це стан державного політичного життя, за якого державна влада здійснюється на основі широкої та реальної участі громадян у формуванні та здійсненні державної політики, метою якої є всебічне забезпечення прав і свобод людини.

Види демократичних режимів:

Ліберально-демократичний – принижує роль і значення держави в житті суспільства, возвеличуючи особистість.

Консервативно-демократичний – характеризується усталеністю, незмінністю демократичних засад.

Соціально-демократичний – державі відводиться значна роль у забезпеченні прав і свобод людини, яка визнається основною соціальною цінністю.

Християнсько-демократичний – релігійна мораль глибоко пронизує державну політику, гармонічно поєднуючись з демократичними засадами (Литва, Польща та ін.).

Антидемократичний режим – це стан державного політичного життя, за якого фактично не втілюється в державну практику принцип поділу влади, різко звужено або не втілено принцип участі громадян в управлінні справами держави, забороняється діяльність опозиційних партій та організацій, застосовуються політичні репресії, потураються та реально не забезпечуються права і свободи громадян, влада концентрується в руках однієї особи або правлячого клану.

Тоталітарний режим – повне потурання свободи особистості, однопартійна система.

Фашистський режим-ліквідація прав і свобод, всеохоплюючий контроль, цензура, повне беззаконня.

Авторитарний режим – більш м’який, порівняно з тоталітарним державним режимом: формальне існування багатопартійності, наявність елементів демократизму, законність, гласність, відсутність відкритих репресій.

Расистський державний режим – державна влада здійснюється в інтересах однієї раси(ПАР).

Військово-диктаторський – державна влада здійснюється військовою хунтою.

В сучасній Україні спостерігається перехід від авторитарного до демократичного режиму з ліберальними відтінками.

Потрібно відрізняти державний режим від політичного режиму. Політичний режим більш широке поняття, оскільки: охоплює форми і методи здійснення влади не тільки державних органів, а й громадянських організацій (партій, рухів тощо) та інших елементів політичної системи;здійснюється як державними органами так і громадськими організаціями, а також нелегітимними утвореннями (нелегальними партіями, мафією тощо);регламентується не тільки правовими нормами, а й іншими соціальними нормами (моралі, корпоративними, звичаями, «понятіями» мафії тощо).

Держ. режим є складовим елементом форми держави, а політичний режим є елементом політичної системи суспільства.

№ 89 Територіальне буття сучасної держави. Державна територія та державний простір.

(Говорячи про територіальне буття держави, можна акцентувати увагу на різних моментах: поняття державної території; особливості адміністративно-територіального устрою; способи зміни державної території і т.д.)

Державний простір включає територію держави, належну їй акваторію і повітряний простір над ними.Суходільна територія держави — це и земна поверхня, не вкрита водою морів та озер, а також острови й архіпелаги у відкритому морі, які належать цій державі. В її підпорядковані також усі земні глибини (надра) від поверхні й до технічно доступних глибин.Акваторія держави включає всі води внутрішніх річок та озер, заток і проток, якщо ширина останніх не перевищує 24 морські милі. До акваторії держави також належать води заток, лиманів, бухт, які історично належать тій чи іншій країні. До акваторії (території) держави не включаються територіальні води, які визначаються у 12 миль від морського узбережжя (лінії відпливу). Державі належить і вся товща води територіальних вод та надра під їх дном.

Повітряний простір держави — це розташований над її територією та акваторією шар атмосфери.

Типи територій за міжн.правом: державна територія; територія з міжнародним правовим режимом; територія зі змішаним правовим режимом…

Державна територія — це певна частина земної поверхні, що перебуває під суверенітетом даної країни і обмежена державним кордоном. До складу державної території можуть входити всі простори в геофізичному розумінні, за винятком космічного, що знаходяться в межах державного кордону, включаючи земні надра. Як державна територія розглядаються також морські, повітряні і космічні кораблі, а також трубопроводи і кабелі, прокладені по території з міжнародним режимом.

Юридична природа і правовий статус державної території визначається територіальним верховенством держави, його суверенною владою, що виключає будь-яку іншу іноземну владу на території держави. Державна територія являє собою матеріальну основу держави, і її межі визначаються державними кордонами (сухопутними, водними, морськими, повітряними (до висот 100-110 км).

Від Ганьби (з 1975 року встановлено кордони сучасних країн, визначено, що вони є непорушні, недоторкані)

№ 90 Армія як інститут держави. Правовий статус військовослужбовців.

А́рмія - організовані збройні сили для ведення воєнних дій на суші. Національна армія використовується для зміцнення політики силою поза державою на території іншої держави. У більшості країн є армії, які утримуються за рахунок податків. Поповнюється або за рахунок призову чоловіків призовного віку (військовозобов'язаний), або за рахунок контрактників (оплачуваних професіоналів).

Армія - орган держави, призначений для проведення його політики засобами збройного насильства. Для захисту інтересів і недоторканості державних кордонів, територіальної цілісності і створюється спеціальна організація - армія ~ реальна сила, необхідна опора і знаряддя верховної влади. Армія - специфічна організація - організація збройна. Армія - це основна частина воєнної організації держави особливого призначення: здатна вести війну, збройну боротьбу на всіх рівнях. Все це і характеризує армію як політичний інститут. Поняття армія охоплює всі підрозділи збройних сил країни: флот, авіацію, сухопутні війська.

Армія як знаряддя держави має внутрішні та зовнішні функції. Внутрішня функція армії зводиться до того, що армія покликана, насамперед, виступати гарантом політичної стабільності суспільства. Зовнішня функція армії полягає в захисті території своєї держави від зовнішніх ворогів, в проведенні політики держави на міжнародній арені із застосуванням збройного насильства.

Конституційно-правовий статус військовослужбовців – це юридично гарантоване їх становище у суспільстві, обумовлене сукупністю передбачених Конст. Укр., загальним законодавством і спец. військовим законодавством прав, свобод і обов'язків, гарантій їх здійснення та відповідальності військовослужбовців. Складається з:

1) загальний статус – як громадянина України, закріплений в Конституції і конституційних законах; 2)спеціальний статус – як представника певної соціальної групи (військовослужбовця), наділеного спеціальними, додатковими правами і обов’язками; 3)індивідуальний статус – персоніфіковані права і обов’язки, що визначаються особливостями правового положення кожного конкретного військовослужбовця.

Права і свободи військовослужбовців можна поділити: а) на конституційні (загальногромадянські), які вони мають як повноправні громадяни; б) військово-службові, пов’язані з безпосереднім проходженням військової служби.

Особливістю конституційно-правового статусу військовослужбовців є те, що в силу специфіки виконання ними особливого виду державної служби – військової служби – вони користуються конст. правами і свободами з певними обмеженнями, які передбачені законодавством і визначаються особливостями проходження військової служби. Разом з тим для військовослужбовців встановлені конституційні гарантії соціального захисту.

В Україні склалася система нормативно-правових актів, які регулюють питання конституційно-правового статусу, конституційних прав і свобод військово-службовців. Ця система х- ся великою кількістю нормативно-правових актів різної юридичної сили, їх непослідовністю, дублюванням правових норм, відсутністю єдиної термінології. Правові норми, що містяться в цих актах, не відповідають сучасному стану суспільних відносин, носять чисто декларативний характер і не мають механізмів їх реалізації.

ЗУ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

№ 91 Податкова політика сучасної держави

Податкова політика — це діяльність держави у сфері встановлення, правового регламентування та організації справляння податків і податкових платежів у централізовані фонди грошових ресурсів держави. Формуючи свою податкову політику держава шляхом збільшення або скорочення маси податкових надходжень, зміни форм оподаткування та податкових ставок, тарифів, звільнення від оподаткування окремих галузей виробництва, територій, груп населення може сприяти зростанню чи спаду господарської активності, створенню необхідної кон’юнктури на ринку, умов для розвитку пріоритетних галузей економіки, формування збалансованої соціальної політики.

З одного боку, податки мають забезпечити сталу фінансову базу держави, з іншого — залишити достатньо коштів підприємствам і громадянам з метою збереження максимальної заінтересованості в результатах діяльності. Джерелом формування коштів бюджету є: власні доходи держави, тобто надходження платежів за ресурси, що належать їй відповідно до законодавства; податки, які сплачують юридичні і фізичні особи зі своїх доходів.

Ефективність державного регулювання за допомогою податків вирішальною мірою залежить від вибору системи оподаткування, висоти податкових ставок (ставки ПДВ, податку на прибуток, прибуткового податку з громадян та інші повинні ретельно і обґрунтовано обраховуватись і бути оптимальними за даної економічної ситуації), видів і розмірів податкових пільг (необгрунтоване і безсистемне надання пільг веде до втрати державою значних фінансових ресурсів).

Податкова політика охоплює питання формування державних доходів за рахунок постійних джерел (податків) і тимчасових (позик).

Основне завдання полягає у встановленні такого рівня оподаткування у державі, за якого розвиватиметься підприємницька діяльність і надходження до бюджету коштів буде достатнє для задоволення державних потреб. Ефективність проведення податкової політики, в свою чергу, залежить від ступеня її відповідності потребам соціально-економічного розвитку країни та інтересам широкого загалу.

Основні принципи податкової політики: рівень податкової ставки повинен установлюватися з урахуванням можливостей платника податку, тобто рівня його доходів;оподаткування доходів має носити однократний характер, обов’язковість сплати податків,

Система і процедура сплати податків повинні бути простими, зрозумілими і зручними для платників податків і податкової адміністрації;податкова система має бути гнучкою і такою, що швидко адаптується до мінливих економічних і суспільно-політичних потреб.

№ 92 Аграрна політика сучасної держави.

Значення аграрного з-ва заключається в тому, що воно регулює правові земельні відносини і закріплює статус селянина.

Об’єктом агр. політики виступають поточні процеси в аграрній економіці. Предметом агр. політики являється с-ма держ. і сусп. заходів, прагнень, які визначають умови функціонування с/г.

Суб’єктами аграрної політики являються: Мін.економіки,Мін.агр.політики,Держком по земельних ресурсах,держком по водному господарству,Держком лісового господарства,відповідні управління і департаменти міністерств і комітетів Аграрна політика володіє визначеною самостійністю і активно впливає на аграрну економіку: вона або пошвидшує або гальмує розвиток.

Основні завдання аграрної політики: розкрити систему явищ, процесів і законів в аграрній сфері, з метою вирішення комплексу економічних і соціальних питань розвитку АПК у процесі його трансформування,вплив на агр г-во, забезпечення продуктами харчування за економічно виправданими цінами; забезпечення промисловості сировиною; забезпечення участі с/г в заг. динаміці доходів; вирішення проблем охорони навк. середовища.

Засоби та методи здійснення аграрної політики: зниження податкового натиску на сільгоспвиробника; фінансово-інвестиційне забезпечення аграрних перетворень; створення умов для кредитування сільгоспвиробництва, пролонг.та списання боргів; конкурсне визначення підрядчиків на держзамовлення; АПК країни – це сукупність галузей, пов’язаних із виробництвом с/г продукції, її переробкою, реалізацією та обслуговуванням самого с/г. Безперспективна АП - це політика, яка не має головної концепції і орієнтована не на перспективу, а на вирішення поточних проблем.

«ЗУ Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» ВР 2006р. «Державна аграрна політика базується на нац. пріоритетах і враховує необхідність інтеграції України до Європейського Союзу та світового економічного простору. Реалізації основних пріоритетів держ. аграрної політики: розвиток зем. відносин, формування сприятливого економічного середовища для ефективної діяльності суб'єктів аграрного сектору, державна політика щодо розвитку ринків продукції с/г і продовольства,комплексний розвиток сільських територій, підвищення соціального захисту і життєвого рівня сільських жителів.

№ 93. ІННОВАЦІЙНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ

Інновація - нововведення, а інноваційна політика держави - вплив держави на інноваційну діяльність за допомогою прямих та опосередкованих важелів правового та економічного регулювання задля розвитку науки і техніки та інноваційних процесів.

Основні моделі інноваційної політики: орієнтована на виконання науково-технічних програм і проектів загальнонаціонального значення та орієнтована на поширення науково-технічних знань.

Країни, орієнтовані на лідерство в науці, реалізацію великих цільових проектів, що охоплюють всі стадії інноваційного циклу (США, Велика Британія, Франція). Створення сприятливого інноваційного середовища та оптимізація всієї економіки (Німеччина, Швеція і Швейцарія). Країни, які стимулюють нововведення шляхом розвитку інноваційної структури та опанування досягненнями світового науково-технічного прогрессу: Японія, і Південна Корея.

  ЗУ "Про інноваційну діяльність" (2003).

Згідно із з-ном головною метою державної інноваційної політики є створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва й реалізації нових видів конкурентноздатної продукції.

Основними принципами державної інноваційної політики є:  орієнтація на інноваційний шлях розвитку економіки України; визначення державних пріоритетів інноваційного розвитку;      формування нормативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності;     створення умов для збереження, розвитку й використання вітчизняного науково-технічного та інноваційного потенціалу;забезпечення взаємодії науки, освіти, виробництва, фінансово-кредитної сфери у розвитку інноваційної діяльності;фінансова підтримка, здійснення сприятливої кредитної, податкової і митної політики у сфері інноваційної діяльності.

Закон також визнає суб'єктами інноваційної діяльності фізичних і юридичних осіб та об'єднання цих суб'єктів. Він закладає дійсно сучасні механізми державної підтримки інноваційної діяльності, такі як страхування ризиків, погашення відсотків по кредитах, пільгове кредитування. Пріоритетними напрямами інноваційної діяльності в Україні на 2003-2013 роки є: модернізація електростанцій; нові та відновлювані джерела енергії; розвиток високоякісної металургії; нанотехнології, мікроелектроніка, інформаційні технології,телекомунікації; досконалення хімічних технологій, нові матеріали, розвиток біотехнологій; високотехнологічний розвиток с/г і переробної промисловості; транспортні системи: будівництво і реконструкція; охорона і оздоровлення людини та навколишнього середовища; розвиток інноваційної культури суспільства тощо.

№ 94 Становлення контрольної влади і її інститутів. Рахункова палата.

Контрольна влада згідно з однією з теорій у науці конституційного права - влада, яка посідає самостійне місце в системі розподілу держ.влади поряд з законодавчою, виконавчою і судовою. У більшості держав контрольна влада представлена вищими органами держави особливого роду(конституційні суди, рахункові палати, державні контролери, омбудсмени). На відміну від відомчого, адміністративного контролю, інститути контрольної влади посідають самостійне місце, вони організаційно відокремлені від інших гілок влади.

Специфіка діяльності органів контрольної влади полягає в тому, що вони не встановлюють загальних правил поведінки, як це робить законодавча влада, не займаються державним управлінням, яке притаманне відповідній владі, не розглядають конкретних кримінальних, цивільних, трудових та інших справ, що становить сферу діяльності судової влади. Органи контролю, і зокрема Конституційний Суд України, займаються лише розслідуванням, перевіркою, вивченням стану справ і не мають права

втручатися в оперативну діяльність установ і підприємств. Звичайно, вони доповідають про результати перевірок іншим органам держави, які і застосовують відповідні заходи до порушників. Самі ж органи контролю, у тому числі і Конституційний Суд України, як правило, ніяких покарань призначати не можуть.

Рахункова палата є постійно діючим органом контролю, який утворюється ВРУ, підпорядкований і підзвітний їй. Рахункова палата здійснює свою діяльність самостійно, незалежно від будь-яких інших органів держави. Завданнями РП є: організація і здійснення контролю за своєчасним виконанням видаткової частини Держ. бюджету Укр., витрачанням бюджетних коштів, у тому числі коштів загальнодержавних цільових фондів, за обсягами, структурою та їх цільовим призначенням;

здійснення контролю за утворенням і погашенням внутрішнього і зовнішнього боргу України, визначення ефективності та доцільності видатків державних коштів, валютних та кредитно-фінансових ресурсів;

контроль за фінансуванням загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

контроль за дотриманням законності щодо надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам, міжнародним організаціям, передбачених у Державному бюджеті України;

контроль за законністю та своєчасністю руху коштів Держ. бюджету Укр. та коштів позабюджетних фондів в установах НБУ та уповноваж. банках;

аналіз встановлених відхилень від показників Держ. бюджету України та підготовка пропозицій про їх усунення, а також про удосконалення бюджетного процесу в цілому;

регулярне інформування ВРУ, її комітетів про хід виконання Держ. бюджету України та стан погашення внутрішнього і зовнішнього боргу України, про результати здійснення інших контрольних функцій тощо.

України.

РП здійснює контроль на засадах законності, плановості, об'єктивності, незалежності та гласності. Рахункова палата здійснює перевірки та ревізії відповідно до наданих їй функцій. Рахункова палата, здійснюючи свою діяльність, зобов'язана за дорученням ВРУ проводити експертизу і давати висновки щодо: проекту Державного бюджету України, обґрунтованості його доходної та видаткової частин щодо обсягів державного внутрішнього і зовнішнього боргу та дефіциту Державного бюджету України, затверджених законом України; окремих напрямів бюджетно-фінансової, грошово-кредитної політики, а також окремих питань бюджетного процесу за прямими дорученнями Верховної Ради України, проектів міжнародних договорів України, що стосуються витрат з Державного бюджету України. Рахункова палата щорічно не пізніше 1 грудня подає ВРУ загальний письмовий звіт про результати виконання доручень, проведених перевірок, ревізій та обслідувань, а також про витрати на цю діяльність. Звіт Рахункової палати, затверджений Верховною Радою України, публікується у виданнях ВРУ.

№ 95. Правова культура та правове життя.

Культура — це загальний спосіб існування людини, її діяльності та об'єктивований результат цієї діяльності

Право — частина соціальної культури, яке визначає один з її видів — правову культуру.

Правова культура тісно пов'язана з загальною культурою народу, ґрунтується на її засадах, служить відображенням рівня її розвитку. Формування правової культури не є відокремленим процесом від розвитку інших видів культури —- політичної, моральної, естетичної.

Тісна взаємодія і взаємозв'язок проявляються між правовою і моральною культурою. Оцінка правових явищ, здійснювана правосвідомістю, є не тільки правовою, а й їх моральною оцінкою, визначенням їх відповідності моралі суспільства. Тому будь-які порушення законності, ігнорування законних прав і інтересів особи, недодержання вимог справедливості при вирішенні питань про юридичну відповідальність завжди розглядаються як аморальні явища. У свою чергу, правова культура справляє зворотний вплив на моральну культуру. Вона служить необхідною умовою формування високих моральних якостей громадянина. Знання і розуміння сутності і соціального призначення правових явищ -- права, правосуддя, законності, правової відповідальності, непохитна переконаність у необхідності суворого додержання норм права сприяють зміцненню у свідомості людини основних принципів і категорій моралі.

Правова культура є складовою частиною і найважливішою засадою демократії.

Залежно від носія правової культури розрізняють три її види:

1) правову культуру суспільства;

2) правову культуру особи;

3) правову культуру професійної групи.

Структура правової культури суспільства включає.

1) культуру правосвідомості — високий рівень правосвідомості, що містить оцінку закону з позицій справедливості, прав людини;

2) культуру правової поведінки — правову активність громадян, яка виражається в правомірній поведінці;

3) культуру юридичної практики — ефективну діяльність законодавчих, судових, правозастосовних, правоохоронних органів.

Основними функціями правової культури є:

1) пізнавальна — засвоєння правової спадщини минулого і сьогодення — вітчизняної та іноземної;

2) регулятивна — забезпечення ефективного функціонування всіх елементів правової системи і створення непохитного правопорядку;

3) нормативно-аксеологічна — оцінка поведінки особи, рівня розвитку законодавства, стану законності і правопорядку відповідно до норм права держави і міжнародних стандартів.

Правова культура особи включає:

1) знання законодавства (інтелектуальний зріз). Поінформованість була і залишається важливим каналом формування юридичне зрілої особи;

2) переконаність у необхідності і соціальній корисності законів і підзаконних актів (емоційно-психологічний зріз);

3) уміння користуватися правовим інструментарієм — законами та іншими актами — у практичній діяльності (поведінковий зріз).

№ 96. Еліта в сучасній державі. Формування юридичної еліти в Україні.

Елі́та (від французського «elite» — найкраще, вибране) — невід'ємна частина соціуму, вибрані, найкращі, панівна верства. До еліти відносять людей, здатних приймати рішення і відповідати за них, людей, для яких відданість меті, ідеї важливіше, ніж страх перед смертю, людей готових піти на ризик.

Юридична еліта – компетентні, кваліфіковані державні керівники, професіонали в законодавчій, виконавчій, судовій владі, політичні діячі, які є взірцем захисту державно-правових інтересів, порядності, скромності, високої культури і жертовності.

Історія становлення юридичної еліти пройшла багатовіковий шлях розвитку.

Ефективність формування юридичної еліти є індикатором успіху демократичних перетворень у сучасній Україні. Меншість може бути кращою за умови, коли вона компетентна (тямуща, досвідчена, володіє знаннями) і кваліфікована (здатна до якісної праці). Нація може вийти зі стану підневільного у стан реальної свободи,соціальної справедливості, подолати хаос, створити належний достаток,сформувавши чітку ідею, високу політичну свідомість, виплекавши свою еліту.

Концепція юридичної еліти особливу популярність отримала у вітчизняній науці наприкінці ХХ ст. у зв’язку зі змінами у суспільному житті держави і набула більшої актуальності саме після отримання Україною незалежності. .

Головне у сучасному розумінні юридичної еліти – функція управління в різних галузях суспільного життя, тобто спроможність юридичною еліти займати стратегічні позиції у

суспільстві. Формування юридичної еліти – вузлова точка стратегії держави Із середовища юридичної еліти виділяються політичні лідери як наслідоксвоєрідної об’єктивної потреби в організації суспільного життя.

До найвищої політичної еліти належать князі Володимир, ЯрославМудрий, державні діячі П. Орлик, М. Грушевський та багато інших. Наша еліта – це й плеяда відомих учених,серед яких чимало юристів (В. Антонович,Д. Яворницький, С. Томашівський, І. Крип’якевич, І. Пулюй та ін.).

№ 97 Держава і релігія. Світська і теократична держава

Характер державно-церковних відносин залежить від політичного устрою держави, конкретних суспільних відносин, домінуючих особливостей певної епохи. Моделі державно-церковних відносин: теократія; цезаропапизм; законодавча підтримка, що забезпечує привілейований стан церкви; проміжний стан між моделлю державної церкви і моделлю повного відокремлення, відокремлення церкви і держави. Теократія- форма правління, за якої вся повнота влади в державі належить главі церкви та духовенству (з 1929 р. у Ватикані, де Папа римський є абсолютним монархом.

Цезаропапизм - політика світської влади, спрямована на підпорядкування собі всього церковного життя; поєднання в особі державного правителя вищої світської духовної влади. Передбачає повну залежність церкви від держави, одержавлення і підпорядкування світській владі церковних структур.

Законодавча підтримка- забезпечує привілейований стан певної церкви в державі. Статус державної церкви передбачає державне фінансування діяльності церковних інституцій, покладає на них певні державницькі функції (реєстрація новонароджених, смерті, шлюбу тощо).

Проміжний стан між моделлю державної церкви і моделлю повного відокремлення церкви від держави і держави від церкви. Для цього типу відносин характерне збереження державної підтримки та привілеїв окремих церков. (сучасна Німеччина) Відокремлення церкви від держави, що передбачає взаємоневтручання держави і церкви у справи кожної, гарантує максимальне забезпечення свободи релігії, толерантності в державі.

Існує кілька схем фінансової підтримки державою церковних інституцій: 1. Пряме фінансування державою релігійних організацій і державний контроль за використанням коштів.

2. Збір спеціального «церковного» податку, який витрачається згідно з побажаннями платників податку

3. Використання коштів «церковного» податку релігійними організаціями на власний розсуд з мінімальним контролем держави

4. Відсутність фінансової допомоги держави конфесіям, які існують на добровільні пожертвування віруючих, виручки від церковної атрибутики тощо. Це характерно для країн, де церква і держава відокремлені одна від одної (Франція, Україна).

Держава може бути світською (розмежовані сфери дії церкви і держави,церква відокремлена від держави) і теократичною. Більшість держав світу — світські. У теократичних державах влада належить церковній ієрархії.

Україна — світська держава, в якій церква відділена від держави й школи. Конституція Україна гарантує свободу совісті та свободу віросповідання.

№ 98. Статика та динаміка сучасної держави

Статика сучасної держави характеризує державно-організоване суспільство, соціальне призначення і устрій держави, її якісні характеристики як політичної, територіальної і структурної організації суспільства, форми держави.

Динаміка сучасної держави – це показник того, як держава діє, змінюється, розвивається, виконує своє соціальне призначення.

Статичними властивостями сучасної держави виступають ознаки, сутність та форма держави, а до динамічних належать функції держави, їх предметний зміст і способи їх реалізації, державний режим.

Під впливом глобалізації відбувається зміна характеру і змісту державної діяльності, а звідси, відповідно, і не тільки модернізація колишніх, але і виникнення нових функцій сучасної держави. Глобалізація не зберігає діяльність національної держави та її різні напрямки в колишньому форматі, томусучасна держава, і її суспільство змушені шукати нові підходи свого функціонування.

Сучасна держава – це результат зміни менталітету людей, сприйняття не тільки колишніх традицій державності, але й використання загальнолюдських цінностей, врахування змін у всьому світі протягом ХХ століття.