451 16* У шкільному саду дозріли волоські горіхи. Великі,

повнозерні, смачні. Та такі тверді, що хлопці радили один одному з рогатки горіхами стріляти.

• Понесемо бабусі горіхів, — сказав хтось із піо­нерів.

Діти нарвали відерце горіхів, принесли бабусі. Виси­пали на стіл, на білу скатертину.

• їжте бабусю,— защебетали діти й швиденько по­бігли з хати.

Бабуся сіла біля столу. З її очей капали сльози. Трем­тячими руками пересипала горіхи. Вони торохтіли, мов камінці, а знадвору чути було веселе дитяче щебе­тання.

Розповідаю й пильно стежу за дітьми, ловлю в очах найтонші відтінки думки. В той момент, коли діти уявля­ють, як бабуся сидить за столом і пересипає горіхи, в очах переважної більшості дітей бачу біль і співчуття: як же їстиме горіхи бабуся, коли в неї немає зубів? Невже піо­нери, що понесли бабусі горіхи, не відчували, що вони принесуть зло старенькій?

Це емоційно розвинені діти, підготовлені до включен­ня в життя суспільства. На почуттях цих дітей можна будувати міцний фундамент колективу. Але серце стис­кається від болю, коли я бачу, як кілька дошкільників, не зрозумівши, не відчувши прихованої думки, сміються, їм смішно, що «бабуся грається горіхами, немов камін­цями». У цьому сміхові — маленькі корінці великого зла. З такими дітьми треба багато, дуже багато працювати, пробуджуючи в їхній душі високі моральні почуття. Хочу порадити вчителям першого класу: вивчайте емо­ційну вихованість своїх дітей! Емоційна убогість, неви­хованість окремих школярів, з якою вони прийшли до школи,— це напівзав'язані очі. Вам, тільки вам, бо ні­хто, крім вас, цього не зробить, треба зняти цю пов'язку з дитячих очей, відкрити перед маленькою людиною ба­гатогранний світ людських почуттів. Глухий до інших людей — залишиться глухим до самого себе; йому не до­ступне буде найголовніше в самовихованні — емоційна самооцінка власних вчинків. А без цього не може бути й мови про вплив колективу на особистість. Там, де немає емоційної самооцінки, виникає потреба в екстре­них, «надзвичайних», репресивних засобах впливу, а де моральна дисципліна грунтується на страхові, там не- має ні колективу, пі справжньої сили волі, ні самодисцип­ліни. Страх — це мотузки, якими зв'язують не тільки волю, а й мислення дитини.

Емоційне сприймання — це взагалі азбука всякого виховання; тільки той, хто оволодів нею в дитячі роки, здатний швидко й свідомо читати світ людини. Процес соціалізації, який починається з того моменту, як ди­тина відчула, що у відповідь на її крик мати годує її або колише, співає пісню або сама плаче над її колискою, і триває до останньої о подиху людини,— цей процес вихова­тель мусить науково осмислити і обгрунтувати. Тут більше, ніж вогню, треба боятися формалізму, бездушного «виконання заходів» для звіту... Однією з найбіль­ших небезпек, з якими, на жаль, інколи доводиться зу­стрічатися в шкільному житті, є емоційне невігластво. Розповім про випадок.

У Катрусі, маленької синьоокої першокласниці з бі­лявим волоссям, сьогодні велика радість. Понад рік хво­рів її татко. В лікарні лежав, три операції переніс. Мамі й Катрусі було тяжко. Не раз, бувало, прокинеться Катруся вночі й чує: мама тихо плаче.

А сьогодні татко вже на роботі. Здоровий і бадьорий.

Радісно сяють Катрусині очі. Прийшовши до школи, зустріла дівчинка в дворі двох своїх однокласників, Петю й Гришу. Зустріла й поділилась радістю:

• Наш татко видужав...

Петя й Гриша глянули на Катрусю, здивовано зни­зали плечима й, нічого не сказавши, побігли ганяти м'яча.

Катруся пішла до дівчаток, що грали в класи.

• Наш татко видужав,— сказала вона і радість сяяла в її очах.

Одна з дівчаток, Ніна, з подивом запитала:

• Видужав — ну й що з того?

Катруся відчула, як з грудей до горла підкотився важ­кий клубок і дихати стало важко. Вона відійшла до то­полі на кінці шкільного подвір'я і заплакала.

• Чому ти плачеш, Катрусю? — почула вона тихий, ласкавий голос Кості, мовчазного хлопчика, її одноклас­ника.

Катруся підняла голову й, схлипуючи, відповіла:

• Наш татко видужав...

• Ой, як же це добре! — зрадів Костя. — Біля вашої хати в бору вже зацвіли проліски. Зайдемо після уроків до вас, нарвемо пролісків і понесемо твоєму тат­кові.

Радість сяяла в Катрусиних очах.

До цього І класу прийшло багато емоційно невихова- них дітей, і вчитель мало працював над тим, щоб подо­лати цю ваду. По суті, тут не було колективу, і вчителеві треба було починати з елементарного, але разом з тим і найважчого — з формування здатності відчувати себе в іншій людині й іншу людину — в собі.

У чому полягає гармонія емоційних оцінок власних вчинків, яку нам. вихователям, треба утверджувати в ди­тині, щоб формувати виховний вплив колективу на осо­бистість? Дитині повинно подобатися добро у власній по­ведінці. Разом з тим у неї мають утверджуватись презир­ство, нетерпимість до зла. Поняття про добро і зло треба формувати на основі поглядів суспільства, колективу. Інакше кажучи, гармонія емоційних оцінок власних вчин­ків дитини полягає в тому, що її приваблює все, що подо­бається людям, що схвалюють батько, мати, вихователь дитячого садка, вчитель, товариші. Гармонія емоційних оцінок власних вчинків, від якої залежить моральне об­личчя людини, визначається тим, які взаємини існують між старшими (батьками, вчителями, вихователями) й меншими — вихованцями. Дуже важливо, щоб у ставлен­ні старших до менших яскраво відбивалося те, що цінить і чим дорожить суспільство.

Оскільки найвищою цінністю вашого суспільства є людина, то й у взаєминах між членами сім'ї, між вихован­цями дитячого садка, класу, школи має панувати прагнен­ня творити щастя своїм рідним, близьким, товаришам, усім членам колективу, співвітчизникам. В одній із своїх ранніх праць молодий Маркс писав, що нашцасливішою людиною є та, яка робить щасливими якомога більше лю­дей⁴. Від того, куди йдуть корінці перших дитячих за­доволень і радостей, як на основі повноти духовного жит­тя формується особисте уявлення й поняття про щастя, повністю залежить сприйнятливість вихованцем емоцій­ної оцінки своїх вчинків іншими людьми, а отже, і влас­на оцінка, самооцінка, зрештою — сумління.

Формування виховного впливу колективу починається з того, що в душу кожного майбутнього члена колективу закладається одне з найважливіших людських багатств — задоволення, радість від того, що він творить щастя іншим людям. Якнайбільше вчинків, які спонукаються почуттям привабливості моральної краси, прагненням зробити людям добро,— одна з найважливіших законо­мірностей правильного включення особистості в життя суспільства.