Піклування людини про людину, відповідальність людини за людину— основа організаційної і моральної єдності шкільного колективу

У шкільному колективі — люди різного віку, з різ­ним життєвим і моральним досвідом, різними потребами, інтересами, здібностями, захопленнями. Важко знайти діяльність, яка б однаковою мірою цікавила десятиклас­ника і першокласника. Було б помилкою намагатися по­класти в основу життя первинного колективу — класу, піонерського загону — один і той же інтерес, який би протягом тривалого часу духовно об єднував усіх чле­нів колективу. Директори шкіл, класні керівники, організатори позакласної і позашкільної роботи часто висловлюють занепокоєння тим, що захоплення учнів якоюсь діяльністю, до певного часу цікавою, часто буває скороминущим; учні, особливо підлітки та юнацт­во, втрачають інтерес до цієї діяльності, неохоче викону­ють доручення керівників, ними ж обраних, і як наслідок— організаційна єдність колективу слабшає.

Чому це так буває? Чому так нелегко організувати, надихнути на щось цікаве, потрібне, корисне шкільний колектив? Чому й до цього часу далеко не в усіх школах є міцні шкільні колективи?

Немає якихось універсальних засобів, що їх можна було б вважати єдиними, дійовими за всіх умов і об­ставин, засобів, з допомогою яких можна надихнути житгя шкільного колективу. Діяльність — це дуже важли­вий наріжний камінь колективу, але створити колек­тив не можна, якщо цей камінь — єдиний. Колектив — складна духовна спільність людей, що стоять на різних ступенях інтелектуального, ідейного, морального, гро­мадського, трудового, естетичного розвитку. Щоб перед вами була справді духовна спільність людей різного віку, розвитку, з різними потребами й інтересами, потрібні такі основи, на які спирався б і першокласник, що тільки- но переступив шкільний поріг, і випускник-десятиклас- ник, що обмірковує, зважує свій майбутній життєвий шлях, і сивий ветеран педагогічної праці з великим педа­гогічним досвідом.

Які ж ті підвалини, що на них спирався б кожен член шкільного колективу? Як створити духовну спільність з усіх вихованців і вихователів? Яка головна сила, що об'єднує людей у колективі?

Це — піклування людини про людину. Відповідаль­ність людини за людину. Відповідальність людини перед колективом, суспільством. У своїй практичній роботі кращі керівники шкіл, організатори позакласної та по­зашкільної роботи, вихователі саме й добиваються того, щоб уся діяльність колективу була пройнята духом від­повідальності і піклування про ровесника, про молодшо­го товариша, про старого й немічного, про людину, яка потребує повсякденної допомоги.

Перші струмочки тієї могутньої ріки, яка називаєть­ся колективізмом, починаються з віддачі духовних сил особистості в ім'я радості і щастя інших людей — членів свого колективу. Майстерність виховання людини поля­гає в тому, щоб пробудити в ній здатність переживати найвищу людську радість від усвідомлення того, що я дав, створив, приніс щось хороше, потрібне, корисне людям. Почуття турботи про інших є великою духовною силою, яка об'єднує дітей, є для них азбукою ідейності. Дуже важливо, щоб ця сила діяла протягом усіх років навчан­ня в початковій школі — адже дитинство є періодом най­глибшого впливу слова вихователя, його особистого при­кладу на духовний світ майбутнього громадянина і трудів­ника, мислителя і сім'янина. Одна з найголовніших під­валин виховання колективізму — духовне благородст­во, яке утверджується в дитячій дупіі тоді, коли дитина більше думає й турбується про інших, ніж про себе.

Що для цього потрібно? Як це практично здійснити?

Для цього треба вчити дітей відчувати лю­дину, пізнавати не тільки розумом, а й серцем все, що відбувається в її душі. Без цієї здатності не може бути й мови про багатство колективістських взаємовідносин, про духовне життя колективу. Досвідчені вихователі до­биваються того, щоб радощі й болі однієї дитини входили в серця інших дітей. Наведемо деякі приклади з прак­тики.

Наближається Новий рік. Діти з радістю чекають свя­та — воно вже їм сниться. А Оленка за тиждень до Но­вого року захворіла. Якщо не пробудити в дитячих сер­цях співчуття, тривоги, вони знатимуть, що Оленки немає на святі, але факт цей не ввійде в іхнє серце. Я роз­повідаю малюкам про Оленчине горе; всі ми танцювати­мемо навколо ялинки, а вона лежатиме дома самотня. А чине можемо ми якось полегшити горе своєї товаришки? Давайте, діти, зробимо невеличку ялинку, понесемо до Оленки додому. З тієї хвилини, як діти уявили, як вони все це робитимуть, в їхні серця входить духовний світ товаришки. Діти забувають про власні турботи, пам'я­таючи турботи Оленчині. Робимо з паперу сов і ведме­диків, зайців і вовченят, несемо дівчинці ялинку. Один школяр приносить маленьку електричну лампочку, і те, що іі не можна засвітити, завдає йому болю. Кожен прагне чимсь порадувати Оленку.

Настала весна. Захворів Петрик. Ми всім колективом ідемо до лісу. Радують нас і блакитне небо, і перші про­ліски. «А Петрик і не побачить пролісків...» — із сумом говорить Оленка. «Понесемо проліски Петрикові», — те­пер ця думка народжується вже в голові самих учнів. «Але ж пролісок через день зів'яне»,— говорить Андрій­ко. І ось у когось виникла думка: викопаймо пролісок, понесімо його Петрикові із землею, з корінням. Так і зро­били. Рослинку саджаємо під вікном Петрикової кімнати. Дивись, Петрику, на весняні квіти, видужуй скоріше! У Петрика з'являються наймогутніші ліки: радість, ні з чим не порівнянне джерело здоров'я — фізичного й ду­ховного. Переживання добра, принесеного товаришами,— це один з наймог> тпіших проявів відповідальності лю­дини перед колективом, суспільством. Необхідно, щоб це добро давало радість кожній дитині.

Ми прагнемо до того, щоб у роки отроцтва і ранньої юності людина якнайбільше сил віддавала в ім'я людини. Духовне благородство неможливо утвердити самими дум­ками, намірами, якими б хорошими вони не були. Якість ця — надзвичайно тонка річ, і утверджується вона в юно­му серці лише в поєднанні з трудовими зусиллями, трудо­вим напруженням. Кілька років дружили мої школярі з партизаном громадянської війни Антоном Андрійови­чем — старою, самотньою людиною. Ще в перші шкіль­ні роки помітили учні, з якою великою любов'ю доглядає Ангон Андрійович вишню, що росла біля його хати. Піз­ніше ьони дізналися, що це дерево посадив його син, який загинув у роки Великої Вітчизняної війни. Коли мої ви­хованці закінчували VIII клас, вишня навесні не зацві­ла. Антон Андрійович засумував. Вечорами він довго сидів на лавці недалеко від вишні, дивився на неї. На зиму вилив під неї багато води, сподіваючись, що дерево навесні оживе. Але ми знали, що вишня вже мертва, ніщо її не врятує. Нас турбувало те, що загибель улюбленого дерева може стати великим горем для Антона Андрі­йовича. І ось навесні, коли нашого друга не було вдома, ми викопали всохлу вишню і на її місце посадили таке саме дерево з шкільного саду. Це була нелегка робота, але ми знали, що вопа винагородить нас великою радістю на­шого друга.

Отже, виховувати справжній колективізм — озна­чає навчати своїх вихованців бачити в світі найголовні­ше — людину, віддавати фізичні й духовні сили в ім'я її щастя і радості.

Однією з найголовніших духовних рис колективіста є глибоке розуміння й переживання того, що він живе серед людей, що кожен його вчинок позначається на їх житті, щасті, добробуті.

Як добитися того, щоб кожний вихованець був люди­ною з розвиненим громадянським сумлінням? Адже жити серед людей і для людей означає бачити себе очима громадянина, уміти оцінити себе з точки зору інтере­сів суспільства. Розвинене громадянське сумління — це кров і плоть колективізму. Воно утверджується тоді, ко­ли людина з малих років, формуючись в умовах колектив­ної діяльності, творчості, віддає все краще, що є в ній, іншим людям, ніби творить себе в іншій людині, намагаю­чись повторити тільки краще і не допустити повторення гіршого.

Це одна з дуже важливих закономірностей вихован­ня колективу, йдеться про єдність громадянської відпо­відальності за самою себе і за інших, за все, що робить­ся навколо.Громадянське починає входити в духовне жит­тя людини тоді, коли вона, виховуючи інших, виховує і себе. Багаторічний досвід переконує в тому, що відпо­відальність кожного члена шкільного колективу за ін­ших — це велика внутрішня сила, яка об'єднує школярів різного віку в трудову, інтелектуальну, ідейну єдність. Загальношкільний колектив можна надихнути високою ідеєю, благородною працею тільки за тієї умови, коли є ця відповідальність.

Це означає, образно кажучи, що кожен вихованець, як тільки почав горіти сам, повинен запалювати й ін­ших. І якщо він не запалюватиме їх, він і сам погасне. 'Гака логіка колективістського виховання.