Спілкування особистості із суспільством — основа формування ідейно-громадянських переконань колективу і кожного його члена

З першого кроку свідомого життя дитина починає прак­тично пізнавати людські взаємовідносини. Світ людсь­ких взаємовідносин дуже складний. Це і відповідальність перед батьками: додержання встановлених і закріплених традиціями звичаїв родинного життя Це і відносини в класному колективі: необхідність виконувати правила, які регулюють поведінку, стимулюють і водночас обме­жують потреби, розвивають інтереси. В цих середови­щах — в сім'ї і класному та загальношкільному колекти­вах — дитина дістає уроки громадянськості. Але всі ці взаємовідносини — тільки азбука, перші елементарні уроки громадянськості. Якщо дитина в своїй поведінці обмежується тільки такими, наприклад, вимогами, як не запізнюватись на уроки, витирати взуття перед входом до класу, старанно виконувати обов'язки чергового, що­денно виконувати домашні завдання, щоб у змаганні за успішність не опинитися позаду паралельного класу,— то далі азбуки громадянськості вона не піде. Чи не тому нерідко зустрічається у нас громадянська інфантильність— п'ятнадцятирічний підліток, ровесники якого шістде- сят-сімдесят років тому в підпільних революційних гурт­ках думали над тим, як повалити царське самодержавст­во,— цей п'ятнадцятирічний підліток вважається за дитину. Та його діяльність і насправді дитяча: суспільні інтереси для нього Закінчуються на тому, щоб полити квіти в класі чи принести до школи п'ять кілограмів ме­талевого лому (така вимога піонервожатого). Нам відо­мий такий випадок: п'ятнадцятирічний піонер, якого вже готували до вступу в комсомол, заплакав, коли йому доручили розповісти жовтенятам про події у В'єтнамі.

Громадянська інфантильність веде до обмеженості ін­телектуальних інтересів. Ми твердо переконані, що при­чиною цього є відсутність таких взаємовідносин, за яких би людина вже в дитинстві безпосередньо спілкувалася із суспільством. Ми в своїй практичній роботі прагнемо побудувати колективістські взаємовідносини так, щоб кожен вихованець відчував себе активним учасником громадського життя, став віч-на-віч з найвищим і най­досконалішим, найскладнішим і найвимогливішим колек­тивом — суспільством, народом, Батьківщиною.

Як же цього добитися, в чому полягає суть виховного процесу при таких взаємовідносинах?

Основа будь-яких взаємовідносин — це праця, актив­на діяльність, творчість. Отже, завдання педагогів поля­гає в тому, щоб залучити вихованців з перших днів їхньо­го шкільного життя до такої праці, в якій би людина безпосередньо спілкувалася із суспільством, на власному досвіді бачила, що вона робить щось значне, потрібне для суспільства, і щоб ця праця приносила радість, гордість

кожній особистості й колективу. Від того, що е основним джерелом радості дитини,— чи те, що вона дістає від стар­ших, чи те, що дає суспільству,— залежить дисципліна, відповідальність особистості перед суспільством і перед власним сумлінням. Розніжені і розбещені індивідууми формуються тоді, коли в їхньому жнтті с єдина радість — радість споживання.

За будь-яких умов, у будь-якому куточку нашої Віт­чизни є місце для такої колективної діяльності, в якій би людина і суспільство стояли поруч. В умовах нашої і вза­галі сільської школи таку працю знайти дуже легко — навколо широкі колгосппі лани, наші діти змалку є свід­ками нелегкої праці своїх батьків і дідів і беруть у ній посильну участь.

У першу осінь шкільного життя ви, вчитель початко­вих класів, ведете своїх вихованців у глухий степовий куточок. Показуєте дітям: на широкій родючій ниві утворюється невеликий яр. «Дивіться» діти, який завглиб­шки цей яр нині і який він буде навесні». Йдете з дітьми на це місце весною. Весняні води помітно поглибили яр — через нього вже й трактор не переїде. «Ось. діти, гине най­дорожче наше багатство — родюча земля. Це багатство народу. Якщо ми його не врятуємо — воно загине назавж­ди. Л ви ж, діти, хоч ще й малі, можете почати рятунок цього багатства».

Ви, педагог, творець юних душ, запалюєте в ці хви­лини у своїх вихованців перші іскри громадянської сві­домості, вчите їх, як стати громадянами. Даєте їм перші громадянські радощі, відкриваєте перед ними найбезцін- иіше людське багатство — працю для народу. Вона, ця пра­ця, дуже проста й буденна: діти копають лопатами ям­ки, готуючись посадити в них жолуді, вносять у землю добрива, поливають землю. І так з року в рік — усе прос­то й одноманітно. Але це не отупляюча фізична праця, ні. Це праця в повному розумінні цього слова творча, бо людина, що її виконує, відчуває себе творцем. Бо вона дістає в ній велику радість — радість творення щастя для людей. Боцепочуття об'єднує вихованців у колектив. Діти, як учила Н. К. Крупська, лише тоді живуть багатим ко­лективним життям, коли вони колективно переживають, колективно радіють, колективно хвилюються. Велику радість відчуває днтина, коли вона стає учасником су­спільного творення.

Коли людина відчуває себе учасником суспільного роз­витку, вона творить не лише матеріальні цінності для людей, вона творить і саму себе. З праці, в якій яскраво виражений дух громадянськості, починається справжнє самовиховання. А самовиховання — це не щось допоміж­не у вихованні, а міцна підвалина в ньому. Ніхто не змо­же виховати людину, якщо вона сама себе не виховує.

Минають роки, дерева повиростали й затримали еро­зію грунту, десятки гектарів родючої землі врятовапо від загибелі. Нелегка творча праця входить у духовне життя учня. Кожного, хто роками працював поруч з ним, він вважає своїм другом, товаришем і, що особливо важ­ливо, однодумцем. Завдяки творчій праці для суспіль­ства людина вже в роки дитинства і отроцтва пізнає вищі суспільні інтереси. Вона осягає своїм розумом і серцем великий смисл тієї істини, що вищим критерієм дисциплінованості, працьовитості, чесності є ставлення до суспільства. Завдяки праці для суспільства, завдяки пізнанню вищих інтересів людина вже в дитинстві й отро­цтві виробляє особисте ставлення до ідей — тих політич­них істин, в яких втілюється зміст боротьби за краще май­бутнє людства, за перемогу комунізму в нашій країні.

Ставлення людини до ідей, на наш погляд, є винятково важливим фактором виховання. Від того, які ідеї живуть у свідомості й серці людини, якими ідейними спонукання­ми надихається вона в своєму особистому житті, сале- жить усе: моральне обличчя людини, єдність її свідомості й поведінки, громадська діяльність, дисципліна, відпові­дальність перед суспільством, народом, колективом. Ідей­ні спонукання — це кістяк переконань людини — полі­тичних, світоглядних.

Дуже важливо, щоб спілкування учня із суспільством, триваючи всі роки навчання, щодалі ускладнюючись, набувало різноманітних форм, розвивало багатогранні потреби й інтереси. Практика виховної роботи переко­нує, що ідейна єдність, стійкість, згуртованість, дисци­плінованість піонерських і комсомольських колективів залежить насамперед від того, які точки зіткнення мають ці колективи із суспільством, що вони роблять для су­спільства, якими ідеями одухотворена їхня праця. Не епі­зодичне виконання окремих трудових доручень, а трива­ла, багаторічна праця, мета якої осяяна яскравою суспіль­ною ідеєю, — таким має бути спілкування колективу й суспільства. Сьогодні ваті вихованці в урочистій обста­новці пов'язують червоний піонерський галстук — по­дбайте ж, вихователю, про те, щоб сьогодні піонерський колектив ступив на вищу сходинку громадянського життя. Ідіть з вашими вихованцями на пустир. Хай вони лопатами й кирками розчищають нустир, закладають сад для людей. Мине два-три роки, перш ніж перед ва­шими вихованцями відкриється радість колективної пра­ці. Радість праці — це дуже тендітна квітка, розцвітає вона тільки тоді, коли пролито багато поту і здобуто почесний знак працьовитості — трудові мозолі.