Процес соціалізації

У людині її людські риси формуються тільки тому, що з першого подиху свого життя вона — істота суспільна. Суспільна сутність людини виявляється в її від­носинах, стосунках, взаєминах з іншими людьми. Пізна­ючи світ і себе як частину світу, вступаючи в стосунки з людьми, які задовольняють її матеріальні й духовні потреби, дитина включається в суспільство, стає його чле­ном. Це — процес прилучення особистості до суспільства, який вчені називають соціалізацією¹. На жаль, педаго­гічний аспект соціалізації до цього часу не тільки не ви­вчається з належною глибиною і всебічністю, а й не роз­глядається.

Тим часом саме процес соціалізації є однією з найваж­ливіших передумов формування тієї виховної сили ко­лективу, про яку в педагогічній літературі нерідко дово­диться читати як про щось таке, що немовби дається вже в готовому вигляді. Ця наївна віра в якусь фантастичну силу колективу часто приводить учителів до розчаруван­ня. Від того, як кожен індивідуум, що потім став членом колективу, включається в суспільство, залежить форму­вання, з одного боку, здатності колективу впливати на особистість і, з другого, — здатності особистості підда­ватися впливові інших людей. Досвід свідчить про те, що неправильне, спотворене (на жаль, інколи буває й таке) включення людини в суспільство призводить до того, що вона стає важко сприйнятливою до виховного впливу інших людей, а інколи й зовсім втрачає здатність бути виховуваною в рамках нормальних, ефективних щодо інших дітей, засобів впливу.

В житті дитини-немовляти буває такий період, коли вона робить надзвичайно важливе для себе відкриття: виявляє, що своїм криком, плачем, рухами ручок і ніжок можна вплинути на поведінку тих, хто задовольняє її бажання й потреби,— мами, няні, татка. Можна при­мусити маму й тата відкласти найпильнішу роботу й біг­ти до неї. З подивом переконуючись у тому, що кожне її бажання відразу задовольняється, що для прискорен­ня дій того, хто задовольняє бажання, є могутній сигнал і регулятор — крик, дитина починає переживати перше егоїстичне задоволення: усе, що захочу, буде зроблено. З цього саме й починається ненормальна, викривлена соціалізація: людина починає пізнавати себе не з того боку, з якого потрібно. Від того, як мати реагує на крик і плач немовляти, як задовольняються перші бажання ди­тини і як на основі цих бажань створюються потреби, за­лежить великою мірою моральне здоров'я майбутнього члена колективу, його здатність бути виховуваною осо­бистістю. Ось чому А. С. Макаренко не раз підкреслював, що виховання починається з першого подиху дитини, і якщо мати почала думати про виховання сина на шос­тому місяці його життя, то вона запізнилась па півроку².

15 6-90

449

Величезне значення для нормального процесу вихо­вання дитини має те, що від реагування людей на її ба­жання залежить ставлення дитини — майбутнього грома- дянина-колективіста — до інших людей — спочатку до ма­тері, батька, а потім до «чужих», «далеких» співвітчизни­ків, товаришів по праці й зброї, однодумців і спільників у боротьбі за досягнення мети, ідеалів. Неправильне, спотворене виховання веде до небезпеки, яку я назвав би викривленням бажань. Ця небезпека полягає в тому, що дитина з перших кроків свого свідомого життя не вчиться розрізняти бажання й потреби. Звичка задоволь­няти будь-яке бажання призводить до притуплення чут­ливості до інтелектуального, емоційного світу інших лю­дей. Якщо ця звичка вкоренилася, якщо дитина прийшла з нею до школи, то інших людей вона розглядатиме тільки як джерело задоволення своїх бажань. Усе, що йде всупереч її бажанням, приносить їй неприємності, незадоволення. Пізнання себе як частинки навколишнього світу починається в такої дитини з вимірювання всього, що її оточує, єдиним мірилом: власними бажаннями. А пра­вильне включення в життя суспільства, правильна соці-

алізація можливі лише тоді, коли людина свідомо праг­не до гармонії власного «я» з інтересами інших людей, не тільки вміє, а й прагне поступитися своїми бажаннями в інтересах загального блага. Образно кажучи, перша сто­рінка азбуки соціалізації починається з того, що дитина відчуває (а потім розуміє): мій крик, мій плач примушує матір швидше задовольняти моє бажання, але разом з тим він завдає матері болю, турботи. Добро для дитини обер­тається злом для матері. Навчити маленьку дитину відчу­вати (а потім і розуміти), що добро тільки тоді добро, коли від нього не плачуть люди, — в цьому логіка й діалек­тика виховання колективізму. Справжня майстерність вихователя полягає в тому, щоб перші почуття смут­ку, тривоги, занепокоєння дитина переживала, бачачи й близько до серця сприймаючи сльози іншої людини. Якщо вам пощастило досягти того, що дитина ваша впер­ше пережила справжнє горе й заплакала, пізнавши ро­зумом і серцем горе іншої людини,— можете бути впевнені, що ви правильно поставили її на стежку соціалізації.

Чому так докладно ми говоримо про соціалізацію маленької дитини? Тому, що це надзвичайно важлива пе­редумова успішного виховання колективу. П'ять-шість егоїстів на групу першокласників — і перед учителем з перших кроків його роботи постануть нездоланні труд­нощі. Може статися й таке, що йому взагалі не вдасться створити колективу, бо кожен егоїст — це тріщина у фун­даменті колективістських взаємин; якщо тріщин багато — споруда колективізму щоразу розвалюватиметься, скіль­ки б її не зводив вихователь. Чим менші діти в групі, тим тонший, тендітніший виховний вплив колективу на осо­бистість. У молодших класах особливо велике значення має сприйнятливість особистості до колективу, не гово­рячи вже про особу вчителя. Без перебільшення можна ска­зати, що інколи одне слово, сказане вчителем першоклас­никові в ту хвилину, коли його чутливе серце довірливо відкрите перед людьми, вирішує долю дитини на все життя.

У чому ж вони полягають — найтонші й найчутли- віші корінці правильної соціалізації? Як побудувати фун­дамент колективу, щоб у ньому не було тріщин? А коли вже є тріщини — як їх замурувати? На чому власне три­мається колектив? Адже тривалий час вихователь має справу з дітьми, в свідомості яких ще важко утвердити

переконання, стійкі погляди, ідеї — їхнє духовне життя грунтується ще головним чином на уявленнях, образах, почуттях, переживаннях.

Досвід переконує, що правильна соціалізація грунтує­ться на багатстві, ідейній повноцінності емоційного життя. Треба навчити дитину передусім відчувати й переживати. Почуття, переживання — це ніби малесенький магніт, закладений у дитячій істоті, який притягує її до інших людей, робить її чутливішою, сприйнятливішою до слів, повчань, ідей, настанов. Розвинені почуття, висока емо­ційна культура — це, образно кажучи, абсолютний му­зичний слух моральної вихованості. Емоційно невихо- вапа, глуха до найтонших впливів дитина — це потен­ціальний егоїст.

У нашій системі виховної роботи є дуже важлива фор­ма — етичні бесіди. Матеріалом для цих бесід є «Хресто­матія з етики» — понад тисяча маленьких оповідань і ка­зок з яскраво вираженим філософсько-етичним змістом³. У цій хрестоматії вступний розділ становлять бесіди, спеціальне призначення яких — вивчати рівень соціа­лізації, рівень готовності до участі в житті колективу, рівень емоційної вихованості дітей. Бесіди з вступного розділу проводяться головним чином з дошкільниками та першокласниками. Характерною особливістю кож­ного з оповідань і казок, які включено до вступного роз­ділу «Хрестоматії з етики», є завуальована, прихована думка, осмислити яку може дитина, яка вже досягла певного ступеня емоційної вихованості. До дитини ж, емоційний розвиток якої стоїть на низькому рівні, ця думка не до­ходить. Але й для таких дітей ці етичні бесіди дуже по трібні: вони пробуджують, виховують емоційну чутли­вість, учать пізнавати світ не тільки розумом, а й серцем. Етичні бесіди з вступного розділу «Хрестоматії» — це перші уроки пробудження колективістських почуттів.

Ось одна з перших бесід:

Волоські горіхи для бабусі

Біля школи в маленькій хатині жила самотня бабуся. Старенька-старенька, вже й зубів у роті немає.

Школярі допомагали бабусі: то води принесуть, то козі трави нарвуть у лузі.