1. У Петрикової бабусі народився хлопчик. Петрик з радістю розповів про це товаришам. Петрик питає маму: «Це в тебе братик народився, мамо?»

• Так, братик.

• А він і мені братик?

• Ні, він тобі дядько. Ось підросте трохи, носити­меш дядька в дитячі ясла.

Петрик від подиву аж рота відкрив. Є в нього два дядьки — батькові брати... так вони ж його, Петрика, на руки беруть, коли приїздять у відпустку з далекого Тихоокеанського флоту. А тут така дивина: дядька на руках носити...

Зрадів Петрик: буде чим у класі, а може, й на всю школу похвалитися: ні в кого немає дядька-малюка.

Минув рік. Повіз Петрик маленьким візочком дядь­ка до дитячих ясел. А повернувся додому сумний, не­веселий.

• Що там сталося?— стурбувалася мати.

• Марійка В. з III класу аж двох тіток-близняток до дитячого садка водить... А в мене — один дядько...

Часто однокласники бачили, як Петрик везе (а піз­ніше він став водити за руку) дядька до дитячих ясел. Вони дружньо, доброзичливо посміхалися. Петриків дядько став частим гостем у школі. Прийшов час — він прочитав на новорічній ялинці вірша, складеного Петриком. Однокласники з гордістю говорили: це Петриків дядько.

2. У класі тихо-тихо. Третьокласники самостійно розв'язують задачі. Вчителька підійшла до Зіни. Див­ним їй здалося: чому це Зіна заглядає за пазуху: щось шепоче, усміхається. Від подиву вчителька аж зупини­лася: з-за пазухи в дівчинки виглянуло маленьке-ма- леньке кошеня. Глянуло, занявчало тихенько, ледве чутно, й заховалось. Ще дивнішим здалося вчительці, що ніхто не помічав кошеняти. А може, хто й помічав — не звертав уваги. «Чому вони не звертають уваги?— дивувалася вчителька.— Адже тут сміху-сміху повин­но бути!» Вчителька підійшла до дівчинки, лагідно доторкнулась до плеча й по-змовницькому підморгнула.

Зіна зрозуміла, вчителька знас про її таємницю. Вона почервоніла, засоромилась, опустила очі. Вчитель­ка приклала палець до вуст і заперечливо похитала головою. Це означало: мовчи. Зіна ще більше зашарі- ласн й шепнула вчительці: «Та вони всі знають...»

Наступного дня вчителька, відкликавши Зіну в дале­кий куток коридора, запитала:

• Чому це ти принесла його до школи?

• Ой, пробачте... Не було дома нікого, а воно бо­їться залишатися саме: маленьке ж...

Діти побачили кошеня ще перед уроками. Звичайно, вони сміялись, жартували, а не глузували, бо жаль всім було кошеняти, його великі сполохані очі викли­кали в усіх співчуття. Роз'язуючи задачу, діти забули про кошеня. Зате скільки казок склали вони потім про те, як кошеня почало ходити з маленького дівчинкою до школи, навчилося читати й писати, допомагало їй розв'язувати задачі, підказувало їй, коли дівчинка не вміла до ладу відповісти на запитання вчительки. Сімнадцять казок було складено про кошеня й дівчин­ку, кошеня й задачу, кошеня й шкільний дзвоник... Здоровий, життєрадісний сміх, радісний подив — яке це невичерпне джерело дитячої думки, фантазії.

3. На баштан до діда Тараса прийшли трос внуків — Петрик, Івась і семирічний Тарасик. Довгенько гостю­вали діти: майже цілий день. Пригощав дід Тарас ону­ків кавуном, динею, медом, яблуками, соком вишневим. На прощання дав по кавуну й по дині. Провів онуків аж за курінь, до чагарника, що ріс за баштаном. Вже повертався до куреня, коли це чує: Тарасик повернувся з чагарника та й гукає:

• Діду Тарасе!

Повернувся дід Тарас, питає здивованої

• Що таке, Тарасику?

• Дозвольте нам, дідусю, одного кавуна вкрасти...

Від несподіванки дід розгубився. Вже й рота був

роззявив, щоб нагримати: ах ви ж, шибеники... Та коли глянув на благальні очі Тарасика, на його облуплений від спеки ніс,— кашлянув і сказав суворо:

• Гм... Дивіться мені... щоб не більше одного ка­вуна... І беріть... чи то пак... крадіть он з того краю.

Сказавши це, пішов дід Тарас до куреня, а внук Тарасик, підстрибуючи, побіг до чагарника хлопців кликати. Одним оком на чагарник дивився, а другим на баштан: де ж найбільший кавун...

Потрібен значний рівень емоційної й моральної куль­тури колективу, щоб вчинок дітей у цій пригоді (прохан­ня дозволити вкрасти кавун) став предметом насмішки. Доброзичливо, співчутливо сміялися діти над хлопцями тому, що вони добре розуміли їхній душевний стан: хлопці були дуже вдячні дідусеві за гостинність. Совість не дозволила їм віддячити невдячністю... Але разом з тим, як і кожній сільській дитині, най­смачнішим здавався той кавун, що взятий без дозволу діда... От вони й звернулися з проханням: дозвольте вкрасти...

Гумор — це глибинне життя повноводпої річки, це внутрішня гра розуму й почуттів колективу, в яко­му щогодини, щомиті серця й думки доторкаються од­не до одного. В гуморі виражається культура інтелек­ту, людяність думки, моральне здоров'я колективу. Здоровий колектив ' помічає та оцінює доброзичливою посмішкою такі явища, як незугарність, хвалько­витість, багатослів'я, поспішність або, навпаки, не­повороткість. В здоровому колективі немає лінощів і байдужості. Якщо в окремих учнів виявляються озна­ки лінощів, то це явище стає предметом особливо дотепної посмішки. Тут великий виховний вплив справ­ляє дотепний натяк, нагадування про обставини, в яких може опинитися той, хто лінується. Так, клас збира­ється в похід до лісу з ночівлею в наметах. Учитель міркує вголос: а як же бути з Мишком? Йому і без поводу не вистачає часу па виконання домашніх зав­дань... У колективі, де високо розвинено почуття гумору, товариші Мишка зразу пропонують: давайте візь­мемо до лісу парту, щоб Мишко виконав завдання, як­що він не має часу вдома. Натяк примушує хлопця взяти себе в руки, бо пробуджує в ньому сором перед товаришами.

Треба пам'ятати, що гумор впливає тільки тоді, ко­ли вади ще не вкоренилися, коли людина здатна бачити себе очима товаришів. Чутливість до гумору немислима без розвиненої, чутливої совісті.

У житті дитячих колективів, особливо молодшого й раннього підліткового віку, нерідко бувають такі ситуації, коли у відносинах між вихованцями багато смішного, але виховна сила колективу саме в тому й виражається, що смішне не повинно викликати по смішки. На найсдіішніше з точки зору дорослого вихо­ватель має дивитись як на серйозні речі, не помічати смішного, вступати з дітьми чи иідлітками в гру. Це гра для вас, педагога, а для них — сама суть духовного життя. Я назвав би ці відносини внутрішнім гумором. Він являс собою велику виховну силу. Вихователь має виявляти велику тактовність і обережність до найтон- іпих виявлень внутрішнього гумору, вміти стати на точку зору дитини. Безтактність і психологічна грубість учителя боляче ранять дітей і сприймаються ними як зле висміювання. Там, де вчитель не помічає обставин внутрішнього гумору, діти стають грубими і байдужими.

Ось один з яскравих прикладів внутрішнього гумору в духовному житті колективу.

V—Б клас учителі називають страшним. Багато в ньому порушників дисципліни. Ось хоча б Мишко: впіймає муху, умочить її лапки (тільки лапки!) в чор­нило й висадить на парту сусідові. Муха повзе й чорти­ка на парті малює, а хлопці сміються. Одного разу Мишко на лобі в себе намалював півника...

А Федько одного разу на уроці вистрибнув тихень­ко у вікно, сів на дереві й писав та м диктант. Під кінець уроку встрибнув до класу, сів за парту й здає роботу. Вчитель здивований: «Тебе ж не було в класі. Де ти взявся?» Всі сміються...

Петько вміє співати, як цвіркун. Одного разу так заспівав, що вчителька заслухалась: «Де він живе? Ввечері прийду слухати. Люблю вишивати, коли цвір­кун співає...» Діти так і не дізналися, пожартувала вчителька чи справді повірила, що в класі завівся цвір­кун. Петько почервонів і більше того дня не співав цвіркуном...

У Грицька сорочка завжди в чорнилі...

Навесні прийшла до V—Б нова учениця — Ната­лочка. Синьоока, з великою білою косою. Такої кра­сивої дівчини хлопці ніколи не бачили. Погляд у Ната­лочки такий ласкавий і добрий, що хлопці не могли довго витримувати, очі опускали.

Що тут сталося в страшному V—Б і Замовкли, за­тихли всі шибайголови й шибеники. Мишкові перед цим учителі тижнів зо три говорили; підстрижись, та він мов не чув. А тут враз підстригся, маленьке дзер­кальце в кишені став носити. І півників на лобі не ма­лює. Федько з усіх предметів нові зошити завів. Одно­го разу хтось шепнув па уроці Петькові: заспівай по- цвіркунячому... та й одержав штовхана у відповідь. У Грицька сорочка чистісінька.

Не можна без усмішки дивитися на ці раптові змі­ни. Ясно, що причиною всьому — красива Наталочка. Душевні поривання, в яких так багато смішного, тре­ба з особливою турботою оберігати. Розкрити їх перед очима колективу — значить зробити предметом насміш­ки, і тоді все пропало: хлопці навмисне будуть ви ставляти свою грубість, розв'язність. Те, що хлопчики прагнуть бути в очах дівчинки хорошими,— яскравий показник їхньої незіпсованості. І в усіх їхніх пусто­щах немає нічого страшного; це дитячі витівки, які легко знешкодити. Чим? Гумором, тільки гумором учи­теля. Чому пустун перетворює муху в художника, стри­бає у вікно й пише диктант па дереві, співає цвіркуном? Щоб викликати сміх товаришів. Дитина не може жити без сміху, а дехто з учителів забуває про це. І коли ді­ти радісно здивовані дотепністю своїх товаришів, вчи­тель, буває, злиться. Це одна з найприкріших педаго­гічних помилок. Коли діти сміються, не можна серди­тись. Непотрібний і недоречний сміх треба присоромити гумором, Взагалі, коли вихователь має справу з дитя­чими пустощами,— хоч би якими недоречними й пус­тими вони не були, він ніколи не повинен втрачати по­чуття гумору. Вихователь перестає бути вихователем, якщо школяр а-пустуна вважає своїм супротивником і немовби вступає з ним у двобій. Здатність бачити в порушенні дисципліни смішне й присоромити смішне — в цьому виявляється вміння проникнути думкою і сер­цем у духовний світ дитини.

ОСОБА ВЧИТЕЛЯ, ПЕДАГОГІЧНИЙ КОЛЕКТИВ

І КОЛЕКТИВ ВИХОВАНЦІВ *