Радість і доброта, сила і совість у дитячому колективі

Видатний радянський поет П. Антокольський якось зауважив, що треба виховувати і вчити дітей, радуючи їх, а не лякаючи. Треба відкривати перед ними яскраві панорами квітучого й різнобарвного світу, а не відгоро­джувати від них цей світ тином з мертвих схем і апріорних правил, виведених до того ж з абстракцій. Емоційний стан життєрадісного пізнання світу — найхарактерніша ознака духовного життя дитячої особистості. Якби дити­на не сприймала гармонійної єдності навколишніх речей і явищ — кольору, звуків, пахощів, станів, рухів — як краси, що є невичерпним джерелом радості, повноти ду­ховного життя, світ її був би похмурим і непривітним. Без радісного світосприймання, без бурхливої радості буття й людських взаємовідносин дитину так само не мож­на уявити, як не можна її уявити серед прекрасного світу із заплющеними очима.

Навіть у найтяжчій обстановці дитину не залишає радість пізнання, світосприймання, буття. У страшній історії фашистського варварства є особливо гнітюча, жах­лива, сторінка — табір знищення в Терезині. Гітлерівці привезли сюди з різних європейських країн 15 тисяч єврейських дітей і умертвили всіх до одного — повісили, розстріляли, задушили в душогубках, спалили живими в крематоріях, зацькували собаками. Коли радянські війська звільнили територію цього найжахливішого фашистського табору, вони не знайшли жодної живої ди­тини. Але нещасні діти залишили після себе багато без­мовних свідчень — малюнків. На них були зображені жах­ливі сцени: повішення, розстріл, живі скелетики з ве­ликими сумними очима. І на багатьох малюнках — мете­лики, метелики, метелики, яскраві, барвисті. Жах смерті не вбив у дітях радості світосприймання й невгасимого прагнення до радості. Дитина не може жити без пережи­вания радості, без надії на радість, без віри в радість, без уявлення про радість. Якою могутньою силою є ди­тяча радість у повсякдепному житті особистості й колек­тиву!

Йдеться не про ту радість, що її переживає маленька людина, коли задовольняють всі її бажання: що захоті­лося — те й є. Це не радість. Це почуття насичення; по­стійно підтримуючи це почуття, дитину можна перегоду- вати задоволеннями, і вона стане байдужою до джерел справжньої радость Щоб не закрити від дитини радість буття, не приглушити в ній оптимістичного світоспри­ймання, вчителеві треба уміти берегти дитячі бажання. Точніше: навчити дитину берегти свої бажання. Ця над­звичайно тонка рисочка духовного життя дитини має особливо велике значення як передумова правильного її включення в життя колективу. Тільки дитина, яка вміє берегти свої бажання, здатна повною мірою переживати радість спілкування з товаришами, здатна відкривати в людях —у своїх вчителях, товаришах — усе нові й нові багатства й цінності.

Йдеться про ту радість, яка розквітає в нашому бутті, в нашій поведінці з тонких, чутливих, ніжних корінців людяності, сердечності, бережливості, турботи про живе й красиве. Йдеться про любов дитини до всього, що не мо­же жиіи без лагідної людської руки, без чутливого люд­ського серця. Йдеться про любов до живого й беззахис­ного. слабкого й ніжного... «Багато що було б іншим,— писав JI. Леонов,— якби заповіддю наших дітей стало: «Хай s маленький, але я безмежно сильний і потрібний, бо в світі багато істот менших і слабших від мене, і можна зробити їм добро хоча б тим, щоб пройти мимо, не пошко­дивши, не зачепивши їх». Без цього первинного почуття дружби до менших у навколишньому світі ніколи не вийде бійця за визволення поневолених»¹.

Емоційний стан радості, який нам треба утверджува­ти в кожній особистості і в колективі,— це радість три­вожна й турботлива. Я б порівняв її з радістю, яку пере­живає дитина, що, зрізавши квітку троянди з краплиною роси і не струснувши цієї краплини, дарує троянду матері. Ця радість немислима без завмирання серця, без тривож­ного. обережного, ніжного доторкання до слабшого, крих­кішого, тоншого. Як це важливо, дорогий мій друже, юний вихователю, щоб дитина бачила й відчувала навколо себе брзмежне багатство ніжних і крихких істот! І щоб вона почувала себе велетом, від якого безмежний світ ніжно- fo й слабкою чекає, потребує захисту. Наскільки важ­ливе це переживання для утвердження в людині сили, мужності, чистого сумління, непримиренності й нещад­ності до зла! Хай однією з найголовніших педагогічних заповідей наших буде: перші доторкнення розуму й по­чуттів дитини до навколишнього світу мають бути ніжни­ми й лагідними. Доброта й ще раз доброта — це найтон- ші й наймогутніші корінці, що живлять дерево дитячої радості — радості ніжного доторкнення до живого й красивого. Доброта робить людину чутливою до слова батьків, учителів, товаришів. Доброта робить дитину виховуваною — здатною піддаватися виховному впливові колективу. Бездушність, безсердечність, жорстокість утверджують у маленькій людині те, про що мовиться в народному прислів'ї: «Хоч кілок на голові теши».

Нам треба виховувати людину, про яку народна муд­рість зробила таке узагальнення: «І мухи не скривдить...» Це не євангельська доброта непротивлення, а джерело моральної чистоти і сили, мужності, непримиренності й безпощадної ненависті до зла. Тільки безмежно добра людина уміє по-справжньому ненавидіти зло й боротися проти нього.

У моєму розпорядженні є картотека злочинів; життє­пис (з раннього дитинства) підлітків, які скоїли в роки отроцтва злочини, виявивши жорстокість, безсердеч­ність, садизм. Майже в усіх випадках первісним і найго­ловнішим джерелом злочину було безжалісне знищення живих істот у дитинстві.

Є в моїй картотеці життєпис і психологічна характерис­тика 13-річного хлопця Л. Ідучи на роботу, мати дору­чала йому невинну, на перший погляд, «роботу»: бити мух у кімнаті. Вона давала йому хлопавку, показувала, як це робити. Щодня шестирічна дитина била мух. Хлоп­чик з радістю інколи повідомляв матері: сьогодні в хаті немає жодної мухи. Бувало й так, що мухи «хитрували», як говорив матері хлопчик: їх ніяк не вдавалося «при­хлопнута». Одного разу мати, прийшовши додому, поба­чила, як син її, зосереджений, з радісно палаючими очи­ма, сидить біля підвіконня й дивиться, як повзають дві мухи з повідриваними крильцями. Це він покарав їх за те, що вони довго тікали від його хлопавки. Мати погла­дила сина по голівці: молодець! Та ще й цукерок купила (дуже вже не любила мух мати).

З того часу полювання на мух набрало іншого харак­теру: хлопчик ловив їх, відривав крильця й спостерігав, як довго може повзати муха. Потім хлопчик навчився над­різати крильця ножицями і мухи «дзижчали, як джмелі».

Це подобалось. Приходила весна, і хлопець починав своє полювання на мух.

Дванадцятирічним підлітком він впіймав під стріхою горобця й відрізав йому спочатку одно, а потім і обоє кри­лець. Мати навіть не знала про це — дізнались сусіди, розповіли матері, але вона залишилась байдужою... У шкільному колективі хлопець був саме з тих, кому «хоч кі­лок на голові теши». Однокласники побачили, як Л. ловить метеликів, проколює тіло, вставляє соломинку й тішить­ся тим, як комаха літає «з парашутом». Про це сказали вчителеві, але він не звернув уваги на таку жорстокість (пізніше, коли Л. став злочинцем, учитель, пригадавши цей випадок, назвав його «дитячими пустощами»).

По закінченні шостого класу 13-річний Л. скоїв страш­ний злочин. В гарячий літній день він пішов купатися з 6-річним сином своїх родичів. Купаючись, він утопив хлопчика. Злочин приголомшив і матір, і вчителів. Тільки після трагедії почали пригадувати й аналізувати: а звідки це взялось? Що могло привести до злочину? Прига­дались передусім мухи. Сусіди не раз говорили матерії не доведуть до добра ці «іграшки» з живою істотою. Мати тільки посміхалася. У школі теж сміялись: мухи — це ж паразити, їх треба знищувати...

Ось яку мудрість вклав народ у слова «і мухи не скрив­дить»... Маленька дитина мусить бути доброю до всього живого. Тільки за цієї умови вона духовно готується до того, щоб бути виховуваною. Тільки доброта відкриває дитині й дитячому колективові радість буття, радість взаємовідносин. Виховання доброти вимагає від учите­ля великого такту й чутливості. Одного разу в групі дошкільнят, з якою проводились заняття в класі, було таке.

Малий Миколка пильно дивиться на підвіконня. Там сидить муха.

• Дивіться, дивіться, що муха робить,— шепоче Миколка й кличе до вікна вчителя.

• Що ж вона робить? — запитує вчитель.

• Піднімає лапки і немовби чистить ними крильця...

• Це вона вмивається,— говорить учитель.

• Справді? — до вікна підходять всі діти. Вони за­тамували подих, щоб не злякати муху.

Раптом хтось постукав у двері. Зайшов чоловік у сі­рому халаті й сказав:

• Я прийшов подивитись, чи немає мух — труїти їх треба. Немовби немає...

Діти широко відкритими очима дивляться то па вчи­теля, то на чоловіка в сірому халаті. А муха сидить собі на підвіконні, вмивається...

• Невже й ту отруять, що вмивається? — тихо запи­тав Миколка.

• Ні, діти, — запевнив учитель. — Це зовсім не тих мух труять, що вмиваються. Є злі, дуже злі й брудні мухи, вони ніколи не вмиваються — ось дядько й прийшов подивитись, чи немає тут таких мух. А їх у нас якраз і не­має.

Учитель відкрив вікно, і муха, мабуть закінчивши вмиватися, полетіла до кущів бузку.

Чоловік у сірому халаті всміхнувся. Діти замисли­лись. Миколка — най допитливіший хлопчик — запитав:

• Вона полетіла в сад?

• Так, вона полетіла до тих мух, що вмиваються.

Дехто думає, що, виховуючи доброту, сердечність, чуй­ність, вразливість, ми роззброюємо людину, робимо 1І беззахисною. Адже вміння подолати в собі жалість ще не знято з озброєння. Може, видовище убивств є «мораль­ним загартуванням», потрібним дитині? Протиставити мужність і непримиренність до зла доброті, радості сердеч­ного, ніжного доторкнення до всього живого — означає робити помилку. Жорстокий і бездушний не може бути ні сміливим, ні сильним, ні безстрашним, ні чесним, ні непримиренним до зла. «Сильні — завжди добрі»,— ці мудрі слова О. М. Горького є дороговказом у складній і тонкій сфері виховання особистості. Радість буття в духовному житті дитини мусить зливатися з повагою до чужого життя, до чужої слабості. Муха нехай буде для ди­тини Мухою-Цокотухою, а миша —Мишкою-Норушкою... Не із знищення, а із захисту живої істоти мусить поча­тись дитяче життя... Потім, ставши дорослою, людина зрозуміє, що не може любити всіх, що ставлення до живих істот залежить від того, шкідливі вони чи корисні. А в дитинстві людина мусить виховуватися в дусі любові, доброти, сердечності. Доброти, як грамоти, людину треба вчити; в цьому навчанні повинні бути уроки, які б да­валися самим життям, обставинами. Доброта твориться людиною в людині і людиною в самій собі. Її треба тво­рити щоразу, в кожній новій людині.

Радість і доброта — це той дух колективних відносин, завдяки якому в колективі утверджується великодушність. Великодушність — джерело моральних сил колективу, моральної краси и гідності. Там, де колектив велико­душний, де він виявляє душевну щедрість, ніжність, чут­ливість, де діяльність є передусім ніжним доторкненням до слабкого, беззахисного,— там особистість почуває себе неповторною квіткою у вінку, а не тільки прутиком у вінику. Завдання педагога полягає в тому, щоб вихо­вати такі відносини між особистостями в колективі і від­носини між людиною й навколишнім світом, щоб во­ни були уроками доброти, великодушності. Це й є"пов- нота радості буття. Для цих уроків найголовнішою книгою є саме життя. Ось кілька уроків доброти й велико­душності.

1. Учився в нашому класі Петро Р. Був у нього соба­ка Сом. Третій рік учився Петро, і щодня приходив до шко­ли разом з ним його вірний Сом. Він ніс у зубах мішечок з Петровими тапочками (для занять з фізкультури в спор­тивному залі).

Перед січневими канікулами виїхали батьки Петро­ві дуже далеко — аж на Сахалін. А Сома не взяли. Скільки не просив Петро, скільки не благав,— не дозволили хлоп­цеві 5рати собаку.

— Знаєте що, хлопці, — сказав перед від'їздом Петро. — Залишу я мішечок з тапочками, а Сом хай у тебе, Миколо, живе.

Перенесли ми будку Сомову з подвір'я Петрових батьків на Миколине подвір'я, а ще одну будку спорудили біля школи — на час негоди. Смутний став Сом. Щоран­ку, йдучи до школи, Микола дає Сомові мішечок з Пет­ровими тапочками, і собака стає веселим, лащиться, хвос­том махає — думає, що з другом зараз зустрінеться, Біля шкільних дверей Микола бере мішечок, а Сом так благально дивиться на хлопчика, немов питає: а де ж Петро?

До кінця занять сидить собака під шкільними двери­ма. На перервах кожен намагається приголубити Сома; всі діти переживають його самотність. Йдучи додому, Микола знову дає собаці мішечок з Петровими тапочками, знову собака дивиться благально: а де ж Петро? Всі в шко­лі гостро переживають ці хвилини; багато з тих, кому зовсім не по дорозі, йдуть із собакою..»

• Навіщо ми обманюємо його? — запитав одного разу Степан. — Залиш, Миколо, дома цей мішечок... ну, заховай... Хай Сом знає правду.

Запитали вчителя що він порадить?

• Ні, хлопці,— сказав учитель. — Хай вірить. Так йому легше жити.

Не було в класі дитини, яка б не переживала доброти, ласки, великодушності. Кожний почував себе сильним, захищаючи слабкого.