Духовне життя колективу й особистості в світі думки

В одпій із своїх останніх праць — у статті «Краще менше, та краще» — В. І. Ленін підкреслював необхід­ність того, щоб наука дійсно входила в плоть і кров, пе­ретворювалась у складовий елемент побуту*. Нам потріб­ні справді освічені люди, писав Ілліч; це люди, «за яких можна ручитися, що вони ні слова не візьмуть на віру, ні слова не скажуть проти совісті,—не побоялись призна­тися ні в якій трудності і не побоялись ніякої боротьби для досягнення серйозно поставленої собі мети»**.

Формування справді освічених людей, в плоть і кров яких входить справжня наука,— це осереддя комуністич­ного виховання. Ми маємо справу з найскладнішим і най-

* Див.: В. І. Ленін, Повне зібр. тв. Т. 45, стор. 370.

** Там же.

примхливішим будівельним матеріалом — свідомістю ди­тини, підлітка, юнака. Перед нами — складні, різнома­нітні відносини особистостей у колективі. Йдеться про духовне життя колективу й особистості в світі думки, про єдність інтелектуальних почуттів, світогляду, переконань, діяльності колективу. Проблема активної діяльності ко­лективу тісно зв'язаної з освітою,— одна з найважливі­ших проблем ідейного виховання.

Через багато праць В. І. Леніна червоною ниткою про­ходить думка про те, що вчити молодь комунізму — озна­чає виробляти в неї власні переконання, власні погляди на життя, на свою роль у суспільному житті. Ленінські ідеї про комуністичні переконання є тим дороговказом, який освітлює нелегкий шлях виховання людини в наш складний час, коли йде непримиренний двобій між кому­ністичною ідеологією та ідеологією буржуазії.

Великий подив викликає те, що в теорії педагогіки і в практиці шкільного виховання, по суті, не звертають уваги на такі дуже важливі фактори, як ставлення ви­хованців до власної думки, як місце й роль самобутньої самостійної думки в духовному яштті колективу та осо­бистості. Дехто з учителів вважає, що виховання колек­тиву й заглиблення людини (дитини, підлітка, юнака) у власну думку — речі немовби несумісні й різнопла­нові. Це примітивний, поверховий погляд на виховання. Тим часом у багатьох випадках група школярів не стає колективом саме тому, що в кожної особистості і в сукуп­ності особистостей немає багатого життя в світі думки, немає чутливого, схвильованого заглиблення в речі, яви­ща, ідеї, проблеми. Група школярів не може стати справж­нім колективом, якщо духовне життя кожного вихован­ця убоге й обмежене.

Це особлива, спеціальна сфера виховної роботи: на­дихнути кожного вихованця радістю мислення, прагнен­ням до багатого життя в світі думки.

Я вбачаю дуже важливе виховне завдання в тому, щоб привести кожну дитину до невичерпних джерел дум­ки, до яких би вона, ставши підлітком, юнаком, зрілою людиною, батьком дітей, поверталася потім усе своє жит­тя. Цими джерелами я вважаю природу, працю, мораль­ну красу людської поведінки, книгу й творчість. Бути справжнім мислителем — це далеко не одне й те саме, що сумлінно засвоїти курс середньої школи й одержати атестат. Іноді люди з убогим і обмеженим світом думки мають навіть вищу освіту. І навпаки, скільки є справжніх мислителів, які з певних причин не зуміли дістати висо­кої освіти. З цими людьми можна говорити про найсклад­ніші, найтонші речі. Бути мислителем — означає тонко, чутливо пізнавати, розуміти, відчувати світ і себе в нав­колишньому світі. Мислитель народжується в спілкуванні з природою, в праці, в творчості, в прилученні до мо­ральної краси людини, в оволодінні багатствами духов­ної культури людства, передусім книгою. Читання в жит­ті мислителя — це не поглинання книг одна за одною, а творчість духу: мислитель може прочитати небагато книжок, але це читання дає йому незрівнянно більше, ніж десятки книжок тому, хто читає для того, щоб «убити час».

Нам треба вміти підводити своїх вихованців до неви­черпних джерел думки. Тілььи тоді, коли ми, педагоги, володіємо цим умінням, учні наші стають нашими вихован­цями, стають, у повному розумінні цього поняття, вихо­вуваними, а ми стаємо їх вихователями і нам не загрожує небезпека перетворитися в наглядачів. Протягом чоти­рьох років праці в початковій школі я багато разів водив дітей на природу спеціально для того, щоб пробудити в їхній свідомості думку, яка б стала іскрою для вогнища мислення на все життя. Виняткову роль тут відіграє те, що до джерела думки ми йдемо колективом, що почуття подиву перед відкриттям істини переживає колектив. Я показую дітям у природі народження і згасання жит­тя, бурхливий розквіт життєвих сил, буяння краси, склад­ність явищ і процесів. Справа тут не стільки в тому, що діти про щось дізнаються, скільки в пробудженні узагаль­нюючих, філософських думок, які прилучають до краси мислення. Природа розкриває нам таємниці, які переко­нують дітей у тому, що бути мислителем — це прекрагно. Тут, біля цього найпершого й найголовнішого джерела думки, до свідомості вихованців, як відкриття, при­ходять думки про вічність матерії, про безмежну різно­манітність природи, про нерозривну єдність людини з при­родою і необхідність розумного використання природних сил і багатств; про людину як вершину природи й разом з тим її невід'ємну частину; про час і простір, смерть і безсмертя... Завдяки тому, що ці думки приходять до дітей як відкриття, зроблені біля джерела думки, вихова­нець стає на все життя мудрим мислителем.

Це перша пелюстка тієї квітки, яку ми називаємо радістю мислення. Другою пелюсткою є праця. Не може бути мислителем, а отже, й справжнім колективістом той, хто в роки дитинства не пізнав на власному досвіді суті творчої праці, хто в праці не виразив себе, не зазнав спілкування із справжніми мислителями-колективіста- ми — мудрими трудівниками.

Ми пізнаємо людину праці й саму прачю як вищу муд­рість життя. Праця вчить бути справжнім мислителем, дає повноту духовного життя особистості й колективу — радість мислення. Трудове виховання не можна розгля­дати як щось відірване від думки, навчання. Інтелекту­альне життя колективу, про яке мовилося вище, тільки й стає можливим завдяки праці — розумній, творчо насиченій, що облагороджу є людину. Емоційний стан по­диву, такий необхідний для багатого духовного життя колективу, теж народжується в праці.

Праця — дуже складне явище, в якому розкривається ідейний, емоційний, розумовий, естетичний, психоло­гічний, творчий смисл людського життя, виховання й са­мовиховання. З істоти, народженої людиною, праця тво­рить людину. Найвищий смисл життя, за мудрим визна­ченням народного художника СРСР С. Коненкова, є ді­янняТільки в праці кожен з нас виражає себе як люди­на, як особистість, як співвітчизник, як учасник бороть­би за благородні ідеали й непримиренний противник зла, як громадянин і захисник Вітчизни, як творець щастя інших людей, як сім'янин, як син своєї матері й батько своїх дітей, як колективіст, як мислитель. Тридцять п'ять років педагогічних радощів і розчарувань переконали мене в тому, що праця — одне з найчистіших і найблаго- родніших джерел емоційного стану радості діяпня, тво­рення. Думка, народжена, пробуджена, витончена в пра- ^і стає радісною, оптимістичною. Коли вчитель бідкаєть­ся: що мені робити з цим недорікуватим хлопчиком, як домогтися, щоб дитина прагнула осягнути таємниці сві­ту своїми силами? — мені хочеться сказати: розв'яжіть ■ому руки й відкрийте очі. Проведіть від кінчиків паль­ців до найпотаємніших куточків мозку тисячі ниток, че­рез які рука вчила б розум, а розум — руку. Завдяки пра­ці, через працю, через уміння й майстерність людина ви­являє себе як наймогутніша й наймудріша сила природи. Аіудрість праці, майстерність, в якій людяна розкриває себе,— це і є та гідність, яка підносить людину у власних очах у колективі.

Це чи не найважче й найтонше в шкільній справі: дати дитині, підліткові радість мудрої праці — радість інте­лектуального творення, в якому зусилля рук з'єднуються Із зусиллями мислі. Мудра праця кожної дитини — це ti перші сотні найтонших ниточок, які зв'язують особис­тості в міцну духовну єдність. Радість думки, породжена мудрою працею, загострює чутливість кожної особистості до власного інтелектуального розвитку: дитині, особли­во підліткові, хочеться бути розумною, духовно багатою, щедрою і, що особливо важливо для формування вихов­ного впливу колективу, не бути невігласом. Якщо ви бажаєте, щоб дітям хотілося вчитися, хотілося бути ро­зумними,— утверджуйте в колективі мудру працю. Хай Вона буде фоном, на якому здійснюється процес навчан­ня. Я завжди прагну до того, щоб мудра праця стала духовним інтересом дітей, щоб цей інтерес об'єднав їх у колектив мислителів і творців. Серед них, як правило, є діти з різними розумовими здібностями. Захоплення мудрою працею сприяє тому, що найслабкіші (часто ті, кого вважають безнадійними), виражаючи свою індивіду­альність у творчій діяльності — мисленні, утверджують цим свою гідність у колективі, відчувають, що їх поважа­ють товариші.

G надзвичайно важлива сторона активної діяльності Виховання, в якій особливо виразно переживається емо­ційний стан радості мислення. Це — творчість. Педа­гогічний, виховний аспект творчості, на жаль, майже зов­сім не займана цілина теорії і найслабша ділянка прак­тики. Без творчості немислиме пізнання людиною своїх сил, здібностей, нахилів; неможливе утвердження по­ваги до себе, чутливе ставлення особистості до морально­го впливу колективу. Без творчого життя особистість не може бути виховуваною, без творчості немислимі духовні — інтелектуальні, емоційні, естетичні, ідейні — взаємини між особистостями в колективі. Не треба думати, що для досягнення того ступеня розвитку, на якому творчість є доступною, необхідно обов'язково закінчити універси­тет. Ступінь творчості — це не сума знань, а особлива спрямованість інтелекту, особливий взаємозв'язок між інтелектуальним життям особистості й виявленням її сил в активній діяльності. Я б назвав творчість самою

суттю життя в світі знань і краси. Творчість — це ді­яльність, в якій розкривається духовний світ особистос­ті, своєрідний магніт, що притягує людину до людини.

У педагогічному розумінні творчість не є таким самим творенням духовних цінностей, як у поезії, живопису, музиці. Педагогічна творчість — це бачення людиною свого внутрішнього світу, передусім свого розуму, свого напруження інтелектуальних сил, свого розуміння й тво­рення краси в наслідках своєї праці, своїх зусиль. Може, маленька дитина повторює те, що було вже зроблено, створено іншими людьми, але якщо це діяння — плід її власних розумових зусиль,— вона творець; її розумова діяльність — творчість.

Мільйони учнів вирощують мільйони дерев. Але не завжди ця проста й нічим не примітна з першого погляду праця є творчість. Творчістю вона стає тоді, коли люди­на в найтонших і найнепомітніших рисочках процесу пра­ці та її наслідків помічає те своє, особливе, що відрізняє її діяння, її творення від діяння й творення інших людей. Працював багато років в одному з колгоспів нашої облас­ті тракторист Іван Хмара. Обробляв він з року в рік од­ну й ту саму ділянку площею сто гектарів, а на інших ді­лянках працював не завжди. Люди відрізняли оранку Івана Хмари від оранки інших трактористів. Умів він зорати поле так, що грудочка до грудочки лягала; бо­розна була рівна, потоки води ніколи не змивали грунт з його поля. «Це поле обробив Іван Хмара,— з гордістю говорили люди,— а ось це — вже не його робота». Кілька років тому помер старий Іван Хмара, а поле, яке він об­робляв, у народі так і називають Хмариним полем.

Навчання в школі повинно бути не просто нагрома­дженням знань, потрібних у майбутньому. Шкільне на­вчання,— якщо ми тільки >очемо, щоб воно формувало справді освічених людей,— має бути активним ідейпим, інтелектуальним життям молодої людини сьогодні. Це навчання повинно бути виявленням громадянських, твор­чих сил особистості саме в той період її розумового, мо­рального, естетичного розвитку, коли вона не тільки засвоює знання про світ, а й виробляє своє ставлення до світу, до людини, до праці, до боротьби непримиренних соціальних сил у сучасному світі. Виробити в наших ви­хованців їхнє особисте ставлення до того, про що вони уз­нають і що пізнають, що входить у їхню свідомість, стає

481

16 б 90

їхнім надбанням — це одна з центральних проблем теорії й практики комуністичного виховання.

Сьогодні незрівнянно ширшим стає коло знань випуск­ника середньої школи порівняно з тим, що давала семи­річка чи восьмирічка. Ці знання необхідні не лише для того, щоб людина не відставала від пауково технічного прогресу. Вони необхідні й для того, щоб мотодий будів- ниь комунізму на основі своєї високої освіченості виро­бив у собі світогляд — свої погляди на суспільне життя, на власну життєву мету. Однією з найскладніших і най­важчих проблем виховання в сучасній шкоті є те, щоб у процесі оволодіння знаннями вихованець формував у со­бі таке ставлення до знань, до науки, яке б утверджува­ло його в суспільному житті як активного борця за кому­нізм, як патріота, громадянина, відданого великим ідеа­лам. Єдність ідейного життя й навчання — це, на мою думку, і є та дуже тонка річ, про яку так часто говорять у школі. Щоб готувати до жпття свідомих борців за кому­ністичні ідеали, ми повинні виховувати в них ленінське ставлення до знань, науки, праці. Щоб підліток, юнак, дівчина вже за шкільною партою були справжніми гро­мадянами, щоб освіченість їхня виявлялася в готовнос­ті бути справжніми трудівниками життя, думки, борця­ми за торжество наших ідеалів, колектив мусить жити в багатому, ідейно насиченому світі думки. Від цього за­лежить громадянське обличчя колективу. Спрямування думки та інтелектуальних почуттів колективу — це, за своєю суттю, і є та ідейно політична робота, -яка здійсню­ється в школі щодня, щогодини, щохвилини. Це і є ^ама суть ідейного виховання в школі.

Ефективність цього виховання визначається знову ж таки тим, наскільки глибоко думка, ідея оволодівають свідомістю колективу. Розповідаючи на уроці про яви­ща суспільного життя, про природу чи людину, про мо­ральні чи естетичні цінності, справжній учитель-вихова- тель ніколи не забуває того, що він не тільки дає знання, а чимось збагачує духовне життя колективу, пробуджує думки, утвердил є активне ставлення до знань, науки, культури, людини. В Цх-0\і> роз> мінні сам процес навчан­ня є одним з найголовніших чипників виховання колек­тиву. На уроці учні не просто про шось дізнаються. Тут виховується колектив одюдумців, готових до боротьби. Свою місію вчителя я вбачаю в тому, щоб навчання від

початку до кінця було вихованням поглядів, почуттів> прагнень, оцінки й самооцінки. Все це і вкладається в багатогранне поняття ставлення до життя. Усвідомлен­ня того, що товариші, які разом зі мною слухають урок, — мої однодумці, удесятеряє сили особистості. Почуття однодумства, єдності є могутнім джерелом упевненості в тому, що моє особисте переконання — істина, правда. Колективне переживання великої правди комуністичних ідей є основою єдності інтелектуальних почуттів, сві­тогляду, переконань, діяльності колективу.

Людство здобувало знання в нелегкій, часто крива­вій боротьбі. Знання — це краса людського подвигу, са­мовідданість. Сторінки історії боротьби людства за шлях до вершини щастя — комунізму — гарячі, мов розпече­не залізо. Кожен рядок цих сторінок горить незгасимим вогнем людських пристрастей. Виховувати справді осві­чених людей, формувати ленінське ставлення до знань — означає розкривати перед дітьми, підлітками, юнацтвом яскраві образи людей, що віддали своє життя за торжест­во правди й істини, за щастя майбутніх поколінь.

16*

483

Справжнє виховання освічених людей — це переду­сім пізнання людини, її героїчного духу, безмежної від­даності Вітчизні, вірності переконанням, готовності й уміння оволодіти всіма багатствами думки в ім'я щастя лючини. Пізнання людини, захоплення її красою — це основа духовного життя колективу й особистості, і ця основа твориться на уроці, де вчитель розкриває перед вихованцями закономірності суспільного розвитку, кра­су борців за щастя людства. Головна настанова, в якій розкривається ідейний зміст виховання, — добиватися, щоб вихованці були однодумцями в своїх поглядах на людину, захоплювалися красою людини, благоговіли перед невмирущим людським благородством, вбирали його в свої юні душі. Коли я, розповідаючи про подвиг Олександра Матросова, бачу в юних очах вогники за­хоплення, я розумію, що відбувається процес творення колективу ідейних однодумців, утверджується велич народу, бо народні ідеали передаються наступним поко­лінням тільки тоді, коли люди стають однодумцями. Однодумці ставлять перед собою єдині моральні вимоги. Вимогливість колективу до кожного окремого вихованця саме і залежить від того, звідки беруть свій початок ко рінці єдиних моральних вимог. Завдання школи полягає

в тому, щоб моральні вчинки, моральні звички зумовлю­валися ідейним однодумством

Чим глибше захоплюється колектив моральною кра­сою, тим виразнішою стає непримиренність до зла Але й здатність захоплюватись моральною красою треба ви­ховувати. Вже говорилося, що чутливість до мора іьної краси — це те, що здобувається тільки добротою. Хто не пройшов школи доброти, радості творення добра для лю­дей, хто не Відчув себе сильним, мужнім захисником жи­вого й красивого,— той не може бути однодумцем.

Могутньою виховною силою є образ великого Леніна. Його яскраве життя, революційна думка, марксистська переконаність і цілеспрямованість, вміння дорожити знан­нями — все це є для наших вихованців провідною зо­рею і мірилом у самовихованні. Щоб розповідати про В. І Леніна, кожному з нас, вихователів, треба досягти високого рівня ідейної, духовної', педагогічної культури. Суть цієї культури передусім у тому, щоб вихователь сам запалився високими комуністичними ідеалами, надихав своїх вихованців благородними прагненнями боротися за комунізм ділом, вчинками, працею.

Образ В. І. Леніна для підлітків і юнацтва є мірилом самовиховання за тієї умови, коли вони, думаючи про ве­личне й героїчне, думають разом з тим і про себе, про своє майбутнє. А пробудити цю думку можна лише тоді, коли ідея, яку ми, вихователі, доносимо до людини, втілена в людське, животрепетне. Розповідаючи про В. І. Леніна, я прагну до того, щоб вихованців захоплювала краса ідей­ності, краса відданості ідеалам комунізму і разом з тим, щоб вони захоплювалися Володимиром Іллічем як живою людиною. Чим тонше я зумію донести до свідомості і по­чуттів вихованців живий образ великої і разом з тим прос­тої людини, тим глибше колективне захоплення. Моєю найбільшою турботою є те, щоб високе благородство люд­ського в образі В. І. Леніна приваблювало, захоплюва­ло молоді душі, пробуджувало прагнення оволодіти ба­гатствами культури. Де немає захоплення, натхнення, прагнення до ідеалу й віри в здійсненність ідеалу,— не може бути любові до науки й знань, до книги й школи, вчителя й праці. Переконаність народжується там, де знан­ня осяваються прагненнями, де людина переживає своє майбутнє, своє уявлення про щастя. Якщо ви хочете ут­вердити в юних душах комуністичні переконання, роз-

крийте благородство людського щастя боротьби за кому­нізм. Я вважаю дуже важливим, щоб вихованці захопи­лись емоційним багатством В. І. Леніна, його жадобою знань, щоб відчули, що в боротьбі за щастя народу, за куль- туру він знаходив своє особисте щастя.

Служіння комуністичному ідеалу — це не просте ви­конання обов'язку. «Я жодного разу в житті не чув,— згадує А. В. Луначарський,— щоб Володимир Ілліч го­ворив про обов'язок. Він був би дуже сконфужений, якби йому хто небудь сказав: ви добре виконуєте свій обо­в'язок, тяжкий обов'язок! Мабуть, він би розсміявся. Це все одно, коли б хто сказав груші чи яблуні: як ви добро виконуєте свій обов'язок, даючи плоди. Володимир Ілліч не міг інакше, в цьому полягає його натура»¹.

Виховувати молоде покоління в дусі ленінського ста­влення до науки — означає утверджувати прагнення вчитися добре не тому, що так вимагають старші, а тому, що так хочеться: людина не може жити й бути щасли­вою без знання, без освіченості. Пригадаймо прекрасні слова О. С. Пушкіна «Я жить хочу, чтоб мыслить и стра­дать. . .»⁷. Ці слова я написав би красивими буквами на най- почеснішому місці в школі. Жити, щоб мислити й пере­живати,— ось для чого потрібно вчитися нашим вихован­цям, ось у чому смисл нашого буття, нашого прагнення до духовного спілкування.

Мова йде про ту дуже тонку, можна сказати, ніжну річ, яку я назвав би гармонійною єдністю ідейного, інте­лектуального, морального, естетичного і емоційного жит­тя шкільного колективу й кожної особистості. Придиви­мось уважно до духовного життя колективів деяких шкіл, і ми не побачимо цієї єдності. Як це не дивно й парадок­сально, але в деяких школах не побачимо найголовнішого, без чого не може бути й мови про колектив, — царства думки. Іноді ми можемо побачити поурочні порції «мате­ріалу», який готує спочатку вчитель для подачі учням, а потім учні — для відповідей, щоб дістати оцінки. Недопустимо, щоб людина, якій треба міркувати, спе­речатися, ставати однодумцем або ідейним противником, вступати в двобій за свої переконання, обтирати, за висло­вом видатного комуніста Сергія Лазо, свої думки об чужі думки⁸, — щоб людина замість оцього всього, що й є по суті царством думки, з дня на день тільки заучувала. Для чого? Щоб запам'ятати, відповісти, дістати оцінку, а потім, може, й забути.

Хай не подумає читач, що я зневажаю урок і його ат­рибути. Ні. Усе це було, є й буде, але в царстві думки все це мусить бути як наслідок розумової праці, а ні в якому разі не її найперша мета. Пам'ятаю один прекрасний урок суспільствознавства, на якому учні говорили про обов'я­зок і щастя. І вчитель, і учні просто забули, що відпові­ді мають оцінюватись балами,— настільки всі були захоп­лені думанням. Згадали про це лише після уроку. Так мусить бути на кожному уроці. Не оцінка, не бал — го­ловна мета, а самовираження людини в переживанні того, що вона думає. Царство думки поки що відсутнє в окре­мих школах тому, що деяка частина учнів не виражає се­бе в своїх думках; потік інформації, який вливається в її пам'ять, не переломлюється в її особистому духовному світі, не сприяє пробудженню й утвердженню власних думок.

Був такий період у розвитку радянської школи, коли дехто вважав, що в програмах загальноосвітніх шкіл слід залишити тільки те, що можна буде практично застосува­ти в праці, в оволодінні спеціальністю. У цей період видатному радянському астрофізикові академікові В. А. Амбарцумяну після однієї з його публічних лекцій було поставлено запитання: «Яку практичну застосова- ність у нашому житті можуть мати ці знання — ну, наприк­лад, про зоряч* асоціації? Адже все це дуже далеко від прак­тики...» Академік під бурхливі оплески слухачів відпо­вів: «Людина відрізняється від свині тим, що піднімає голову й дивиться на зорі».

Ось воно — дивитися на зорі! Заучувати слова інозем­них мов, проникати розумом і серцем у точкощі духовно­го життя інших народів, готувати реферати про ассірій­ські письмепа, зачитуватись Пушкіним і Шевченком, Дос- тоєвським і Толстим, Гете і Шекспіром, Шолоховим і Щипачовим, Рильським і Гамзатовим — все це й є ди­витися на зорі. Прагнення людини до спілкування з ін­шою людиною, невгасима потреба людини в іншій люди- пі — ця надзвичайно важлива основа духовного життя колективу залежить значною мірою від того, чи завжди людина, яку ми виховуємо, дивиться на зорі, Треба, щоб їй хотілося вчитися вже тому, що вона людина. Щоб. го­туючись бути хліборобом, сліссарем чи каменярем, вона не \ являла собі щасливого життя бел того, щоб не диви­тись на зорі.

Виховання колективу — це формування духовної по­треби людини в людині. К. Маркс у своїх працях не раз підкреслював, що в комуністичному суспільстві потре­ба в іншій людині стане однією з найголовніших перед­умов гармонійного і всебічного розвитку особистості. Ця потреба може пробудитися тільки тоді, коли кожен вихо­ванець з малих років стане мислителем і трудівником. Споживач готових знань не може переживати глибокого інтересу до духовного світу іншої людини.

Лише людина, в душі якої почала утверджуватися справжня потреба в іншій людині, стає вашим вихован­цем. До неї доходить і ваше слово про людину — борця за комунізм, і ваш заклик бути справжньою людиною. У старших класах окремих шкіл можна зустріти учнів з бай­дужістю в очах. Слово вихователя не запалює в них вог­ника інтересу до знань. Чому так буває? Тому, що знан­ня пасивно вкладають у голову, від учня не вимагають цілеспрямованості зусиль, потрібних для формування власного погляду на світ. При такому навчанні кожна людина немовби замикається у власному світі, перед нею закриваються стежьи до духовного світу інших людей; колектив тоді позбавляється того багатого емоцшього стаь^, який породжується жадобою пізнання.

В. І. Ленін бу^тв великим трудівником думки. Висока місія вихователя полягає в тому, щоб навчити молоде покоііння оволодівати знаннями по-ленінському і доро­жити знаннями по-ленінському. Кращі вчителі-вихова- телі уміють так розкривати зміст матеріалу, що учні беруть близько до серця наукову істину, яка народи­лась і утвердилась у боротьбі науки проти темряви й не­вігластва. прогресу проти реакції. Розповідає вчитель п'ятикласникам про давно минулі події — про греко-пер- ські і Пу нічні війни, про становище раб'в у стародавньо­му Римі, про повстання рабів під проводом Спартака. Якщо тільки він справжній вихователь, то його слово — не сухий «виклад матеріалу», а звернення до свідомості й до поч\ тїів дітей. Хоч би що вивчалось на уроці, і особ­ливо ко чі мова йде про суспітьство, народ, державу, кла­сову боротьбу, людину, ідеологію, боротьбу прогресив- ного проти реакційного, про художнє втілення людських думок і пристрастей, слово вчителя має бути зверненням до думки й почуття.

Переживаючи звернення вчителя, вихованці відчува­ють себе учасниками походу тернистою стежкою знань; разом з учителем ідуть вони цією стежкою, разом з ним їх дивує, надихає думка про те, що шлях до істини й торже­ства соціальної справедливості, до вершини людського щастя — комунізму щедро зрошений кров'ю; їхні серця стискає біль від співчуття правді, справедливості, від щирого сердечного прагнення до того, щоб правда, спра­ведливість торжествували.

Так твориться духовне життя колективу в процесі на­вчання, яке відіграє найголовнішу роль у розвитку ро­зуму, моральності, вольових сил і становленні харак­теру учня.

Щоб підняти свого вихованця до рівня комуністичної свідомості, розповідайте про давно минулі події так, щоб він відчув себе і рабом, прикованим до трієри, і гордим, вільним воїном армії Спартака. Якщо ви зумієте пробу­дити такі почуття у своїх вихованців,— вони будуть не пасивними споживачами знань, а в думках і почуттях сво­їх готовими до боротьби за правду, добро, справедливість. І критерієм добра, вогником, до якого прагнуть, ідучи поруч — учитель і учень, завжди буде комуністичний ідеал.

Справжня освіченість має своїм джерелом глибоке знан­ня Радянської Батьківщини — її славного минулого, ге­роїчного сучасного й величного майбутнього. Бачити су­часне очима патріота-ленінця може лише той, хто всіма силами своєї душі любить Вітчизну, хто перестраждав її стражданнями й переболів її болями, хто відчув себе час­точкою народу. Бути справді освіченим громадянином нашої Вітчизни — означає любити її такою, якою її ство­рили й утвердили старші покоління, турбуватися про її зміцнення, брати близько до серця її труднощі й радощі.

Любити можна по-справжньому те, що глибоко зна­єш не лише для того, щоб відповісти на запитання вчите­ля й дістати оцінку, а щоб знаннями утверджувати в со­бі ленінське ставлення до своєї Батьківщини. Я порівняв би цей духовний стан молодої людини із спраглою землею, що жде краплини дощу. Так і молода людина мусить жа­дібно вбирати в себе кожну краплину знань про Вітчизну,

Не просто знати, а переживати історію своєї Вітчиз­ни—ось що дуже важливо для духовного життя колекти­ву, для єдності інтелектуальних почуттів, світогляду, пе­реконань, діяльності.

Історія — це могутня й вічно жива сила, що творить громадянина, виховує однодумців-колективістів. Важли­вою складовою частиною виховної роботи в нашій шко­лі є турбота про те, щоб у кожного підлітка, в кожного юнака була своя історична бібліотечка—книжки про слав­не минуле нашої Батьківщини, про життя її вірних синів, які назавжди стали духовним багатством нинішніх і при­йдешніх поколінь. Серед цих книг на першому місці — твори про життя й боротьбу В. І. Леніна, про сім'ю Улья­нов их.

Утвердження єдності інтелекту а льпих почуттів, сві­тогляду, переконань, діяльності колективу в процесі ви­вчення історії, суспільствознавства, літератури та інших предметів — основ наук про суспільство й людину — по­чинається там, де вихованець пережив і перестраждав стражданнями й болями трудящих, осмислив, що він — плоть від плоті трудового народу, що пригнічені в краї­нах капіталу — це його брати по класу, а кожна людина праці в нашому суспільстві — його однодумець і сорат­ник у боротьбі за побудову комунізму. Вихователь зна­йде найвірнішу доріжку до серця кожного вихованця і пробудить колективні почуття, колективні переживан­ня, якщо люди, яких він виховує, не тільки знають, що відбувається нині в світі, а й чітко розуміють свою кла­сову позицію. Визначення ж класової позиції значною мірою залежить від того, чим живе колектив, які думки про сучасний світ його хвилюють.

Я вбачаю високу місію вихователя в тому, щоб учити молодь бачити в нашій сучасності, в нашому соціалістич­ному суспільстві героїчне, захоплюватися й дивуватися звичайним і повсякденним, переживати подив і благого­віння перед великим чудом соціалістичного ладу — но­вою людиною, збагнути щастя боротьби й самопожертви в ім'я Батьківщини, її слави й могутності. Бажання бу­ти справжнім громадянином, глибоке переживання важ­ливих суспільних проблем, ставлення до громадського як До особистого — все це, стаючи особливим колективним баченням світу, є разом з тим орієнтиром особистої по­ведінки кожного вихованця.

Бачення ідеалу й захоплення ідеалом — це могутнє джерело відданості ідеям комунізму, джерело духовної готовності боротися за честь і славу Батьківщини, дже­рело життєстверджуючого оптимізму. Я вважав би ви­ховання позбавленим ідейної серцевини, якби колектив гіо'і \ вихованців у роки отроцтвай ранньої юності не пе­режив щастя від подиву подвигом шахтаря Владислава Титова, подвигом радянського прикордонника Бабансь кого, подвигом двох юних трактористів, які віддали своє життя, щоб врятувати хліб для людей.

Істина тільки тоді істина, коли вона — для людей, писав Гете. Виховувати ідейнпх однодумців, відданих комуністичним ідеалам,— це означає утверджувати в сві­домості наших вихованців не взагалі істину, а істину га­рячої революційної боротьби, істину любові до трудящих, непримиренність до наших ідейних противників, нена­висть до ворогів Батьківщини. Висока місія вихователя колективу мас бути сформульована так: наш вихованець мусить думати про знання, думати про істину так, щоб у його грудях від цих думок прискорено билссь серце юно­го громадянина. Справжній учитель-вихователь, викону­ючи заповіти В. 1. Леніна, не просто віддає свої знання, а закликає, веде за собою юних громадян.

Дуже важливою стороною духовного ячнття колекти­ву є ставлення до самого процесу оволодіння знаннями. Ніколи не згасне в наших серцях захоплення ленінською працьовитістю, ленінською наполегливістю, ленінським умінням добувати знання, ленінською вірністю справ­жній науці, ленінською любов'ю до книги. Виховувати освічених людей, справжніх колективістів — це означає вчити дітей, підлітків і юнацтво по-ленінському здобу­вати знання, по-ленінському зосереджуватися. Сьогодні особливо важливо, щоб наші вихованці на власному до­свіді ПерекопуЕалися, що добування знань — це праця, і праця нелегка. В кожній школі на видному місці вар­то було б написати слова К. Маркса: «При вході в науку, як і при вході в пекло, має бути виставлена вимога: «Тут треба, щоб душа була тверда; тут страх не мусить і ам давать пораду-»¹. Виховання у школярів ленінського став- лсння до навчання — це створення духу істинної праці,

допитливої і наполегливої думки Ми завжди культивує­мо, всіляко підтримуємо, поглиблюємо думку і перетво­рюємо її в переконання: чим важче вчитися, тим почес­ніше бути переможцем у подоланні труднощів.

Міцні знання з основ наук — це в наш час найгост- ріша зброя в руках патріота; тільки цією зброєю можна в наші дні утверджувати честь і гідність нашої Соціа­лістичної Батьківщини. Іти в битву без знань або з по­верховими знаннями -- означає бути поганим солдатом. Ро.пюва про ідейне виховання перетвориться в пустопо­рожнє базікання, якщо не буде закоханих у математику, фізику, хімію та ін. У юній душі не повинна навіть за­родитись думка про те, що навчання — це легка праця. Я твердо переконаний, що окремим підліткам, юнакам і дівчатам дуже важко вчитись тому, що раніше їм було дуже легко вчитися і вони не привчилися переборювати труднощі наполегливою працею.

Щоденно, на кожному уроці учень повинен щось до­бувати власними зусиллями. Це не тільки правило дидак­тики сучасної школи, а й важлива умова виховання ко­лективу. Напруження зусиль, переживання радості від­криття є найнеобхідніша передумова того, щоб бажання знати з кожним новим періодом розумового розвитку ди­тини не згасало, не послаблювалось, а наростало, поілиб- лювалось. Якщо вихователіві пощастило досягти невпин­ного наростання бажання знати, колектив дивиться на думання як на пращо. Старанність у навчанні стає інте­лектуальною працьовитістю, дисциплінованістю думки. В такій атмосфері особистість стає дуже чутливою до то­го, що думає про її розумову працю колектив, як цінить її працьовитість.

Виховання ідейного однодумства, чутливості особис­тості до моральної оцінки розумової праці — це творен­ня в школі таких взаємовідносин, щоб знання не було мертвим, непорушшш вантажем, який весь час нагрома­джується й зберігається. Мистецтво виховання ідейних однодумців — це робота над тим, щоб знання учиш зав­жди були в русі, червоною ниткою проходили через ду­ховне життя котективу, включалися у відносини обов'яз­ку й дисципліни, дружби й відповідальності. Не можна ні на хвилину забувати про те, шо в випускному класі перед нами люди з паспортом і свідоцтвом призовника — вони мусять відчувати себе завтрашніми трудівниками й воїнами, батьками й матерями. Чимало труднощів шкільного виховання, зокрема небажання вчитися, лі­нощі, неробство, мають своїм джерелом те, що знання в свідомості й духовному житті молодої* людини існують незалежно від громадянського життя колективу, від від­носин між школою й трудовими колективами дорослих, школою й суспільством.

Наш педагогічний колектив прагне попередити мораль­ні вади отроцтва й ранньої юності, навчаючи юнаків і дів­чат не лише оволодівати знаннями, а й ділитися ними з іншими.

Кожний комсомолець у нас віддає свої знання молод­шим товаришам, ділиться своїм інтелектуальним надбан­ням з ровесниками, бере участь у пропаганді наукових знань серед колгоспників. Активну участь кожного старшокласника в інтелектуальному житті колективу ми розглядаємо як одну з передумов того, щоб творчі здіб­ності, розвиткові яких ми надаємо великого значення на всіх етапах самовиховання, не тільки не «окостеніли» в отроцтві й ранній юності, а й продовжували розвива­тись. Шкільний колектив перестає бути ідейною, духов­ною, інтелектуальною єдністю, якщо не розвивається, не мужніє, не зріє розум особистостей. Мистецтво інтелек­туального виховання колективу полягає в тому, щоб у результаті його кожен ставав усе розумнішим, щоб бажан­ня стати здібнішим, кмітливішим було найпривабли- вішою перспективою. У школі є гуртки юних істориків, філологів, математиків, фізиків і літературно-творчі й краєзнавчі, технічні й сільськогосподарські, гуртки по вивченню іноземної мови. Члени цих гуртків — учні IV—VII класів, керівники—комсомольці-старшоклас- ники. Кожен керівник гуртка з допомогою вчителя скла­дає план. Головна настанова полягає в тому, що гуртко­ва робота — не додаток до уроків, а самостійна дорога в світ пізі ання, цікава, захоплююча подорож у науку. Світлом, яке осяває дорогу в цій подорожі, є книга. Ми дбаємо про те, щоб у кожного учня поруч з уроками був цей багатий і привабливий своєю необов'язковістю світ знань, інтелектуального життя. І створюється цей світ завдяки тому, що інтелектуальне життя колективу має своєю основою розкіш людського спілкування: підлітки, юнаки й дівчата знаходять велику радість у тому, що від­дають свої багатства, діляться ними, і чим більше вони віддають, тим багатшими духовно стають самі. Для мо­лодших учнів джерелом нових інтелектуальних багатств стають дружні взаємовідносини з старшими товаришами. Саме те, що старші переживають радість віддачі своїх знань молодшим, віддають часточку своїх духовних багатств, щоб інніі люди стали кращими, є могутнім стиму­лом, що спонукає старшокласників наполегливо вчитися, поважати книгу, науку.

Праця школяра — це передусім інтелектуальна пра­ця, в результаті якої учні розвивають свої творчі розу­мові здібності й набувають знань, практичних умінь і на­вичок. Якщо в інтелектуальній праці на чільне місце не висувається розвиток творчих розумових здібностей, по суті немає інтелектуального життя особистості й ко­лективу. Творчі розумові здібності розвиваються там, де знання включаються в інтелектуальне життя колективу, стають засобом духовного спілкування особистостей; передача знань набуває емоційного забарвлення радості, сердечності, турботи про людину.

Я знаю кілька таких випадків: прагнення юнака до­помогти розв'язувати задачі дівчині, яка викликала в нього глибоке і ніжне, затаєне почуття симпатії, пробу­джує в хлопця великі інтелектуальні сили — він сам стає математиком.

Творчі здібності особливо бурхливо розвиваються, коли інтелектуальні багатства добуваються підлітком чи юнаком з власної ініціативи. Віддача інтелектуальних багатств у нас не обмежується тим. що старші керують гуртками молодших. У старших є свої науково-предметні гуртки: історико-краєзнавчий, філософський, літератур­ний, біологічний, математичний, технічний. На заняттях цих гуртків з рефератами виступають старшокласники. У комсомольській організації є молодіжний лекторій «Сучасність». Тут старшокласники виступають з допо­відями про важливі проблеми сучасності.

Комсомольська організація керує також вечорами наукових знань, які старшокласники проводять для на­селення. Раз на тиждень на віддаленому кутку села, в хаті когось з колгоспників збираються люди середнього й похилого віку, найчастіше ті, хто не має можливості піти до клубу, в бібліотеку. Сюди приходять КОМСОМОЛЬ­ЦІ, розповідають про досягнення науки і техніки, но­вітні відкриття вчених, про те, що діється в світі. Хати, де час від часу проводяться вечори наукових знань, ми, вчителі, називаємо вогнищами педагогічної культури.

Ми твердо переконані, що коли виховна робота обме­жується лише рамками — вивчив — відповів — дістав оцінку,— перетворення знань у переконання взагалі не­мислиме. Переконання народжуються там, де є життєва практика. У К. Д. Ушинського є поняття: практичне жит­тя почуття й волі. Саме в духовних взаємовідносинах колективу й відбувається це життя. «Теоретичне життя розуму,— писав К. Д. Ушинський,— зміцнює розум, але тільки практичне життя почуття й волі створює переко­нання. Цю просту й наочну істину забувають батьки, ви­хователі і вчителі, які сподіваються лише моральними повчаннями створити переконання. Ці повчання вносять свою частку в освіту й зміцнення розуму, але можуть бути так засвоєні дитиною, що ніяк не позначаться на її позитивних переконаннях, більше того, вони можуть і ут­воритись, але протилежні тому змістові, який мало ка­вчання». (Див. «Людина як предмет виховання»)⁹.

Чим більший обсяг знань наших вихованців, тим багатшим має бути духовне, інтелектуальне життя ко­лективу, тим важливіше, щоб знання були засобом спілкування й пізнання людини. Один з наших комсо- мольців-старшокласників так сказав про свою роботу: «Я розповідаю дідусям і бабусям про Місяць і зорі, про планети и далекі світи... Найцікавішим і найдорож­чим для мене є те, що я відчуваю, чим живуть люди, що в них на душі. Коли я йду до них, мені хочеться бути хорошим».

Інтелектуальне життя учнівського колективу — одна з найважливіших сфер виховання. Лише за умови, коли в школі багате інтелектуальне життя колективу, коли знан­ня живуть у колективістичних взаємовідносинах, мож­на говорити про вироблення справжніх переконань. Пе­реконання не передаються механічно разом із знаннями, не задаються додому разом з відповідними параграфами підручника, не заучуються й не запам'ятовуються — во­ни виробляються. Багате, повноцінне, ідейно насичене інтелектуальне життя колективу є тим повітрям, на яко­му тримаються крила переконань.