3. Сучасна економічна криза як форма прояву кризи економічного мислення: ретроспективний аналіз економічних поглядів.
На початку ХХI століття відбувається системний перелом вікових тенденцій в циклічній динаміці світової економіки і суспільства. Світова спільнота, як зазначає лідер сучасної школи ціклізма Ю.В. Яковець , набула тривалого перехідного періоду. Даний період насичений почастішанням кризами, техногенними катастрофами і валютно - фінансовими потрясіннями, що відображають перехід від двохсотрічної техногенної індустріальної до гуманістично - ноосферної цивілізації , від півтисячолітнього п'ятого покоління локальних цивілізацій (коли домінував Захід Європи і США) до більш диференційованого п'ятоого покоління з передбаченим П. Сорокіним і А. Тойнбі зрушенням творчої активності на Схід [36] ( рис. 1.2).
Рис. 1.2 Цивілізаційні цикли та глобальні кризи.
Слід підкреслити, що сучасна економічна криза, перш за все, пов'язана з кризою економічного мислення, яка поставила суспільство перед загрозою фізичного виживання. І саме від вибору цілей, виходячи з цінностей як на особистісному, так і на державному рівні, залежить хід історичних подій і можливість надалі продовжувати життя на планеті Земля.
За визначенням Дж.Сороса необхідність переходу до нового економічного мислення викликано тим, що настала перша фаза Глобальної Екологічної Катастрофи, а разом з нею - і криза економічного розвитку людства у формі ринково-капіталістичної цивілізації в умовах якої домінували приватна капіталістична власність, ринок, ринково-капіталістичний егоїзм і підприємницька форма організації діяльності, як «центрів прибутку».
В сучасному суспільстві приватновласницька форма господарювання та конкуренція утворюють єдність. У свій час К. Маркс визначав конкуренцію як внутрішню природу капіталу [4, с.391]. Він, розкриваючи єдність конкуренції та капіталу в капіталістичній економіці XIX століття, підкреслював, що конкуренція є образ дії капіталу, а капітал, у свою чергу, постає формою матеріалізації конкуренції.
З цього приводу Ю.М.Осіпов підкреслює: «Не можна залишити капітал без конкуренції, як не можна залишити і конкуренцію без капіталу. Навряд чи можна знайти що-небудь більш фантастичне і безглузде, ніж капітал, очищений від конкуренції, і конкуренцію, очищену від капіталу» [5, с.189]. Правда, тут треба зауважити, що таке становище справедливо для капіталістичного капіталу і капіталістичної конкуренції на базі капіталістичної приватної власності, тому що при соціалізмі капітал знаходить соціалістичну форму, стає соціалістичним капіталом, реалізованим в формі суспільної власності на засоби виробництва, і у своєму русі базується на плановій економіці а також реалізується при домінуванні дії закону кооперації.
Ф.Сен-Марк в своїй праці «Соціалізація природи» звертає увагу на те, що капіталістична форма соціалізації природи носить не тільки антиприродний, а й антилюдський характер, здійснює процес десоціалізації природного простору життя суспільства.
Зазначимо, що саме конкуренція, як інструмент у процесі накопичення капіталу викликає війни, суперництво, і є перешкодою на шляху усвідомленої співпраці в процесі економічної діяльності. Тут же представляється доцільним навести висловлювання доктора економічних наук, професора П.В.Касьянова: «Західна цивілізація - технократична, вульгарно-матеріалістична, атеїстична, бездуховна і запрограмована на «фізичне зростання»... [для неї] характерно цілеспрямоване стимулювання споживацтва, а значить, людських пороків, безпринципності і агресивності по відношенню до будь-якого зовнішнього середовища ... Можна навести безліч прикладів злоякісності західної цивілізації (економічного, екологічного, духовного характеру) і неминучості її краху. [6, с.3, 4].
Взаємодія «західної цивілізації» з Природою, котра набула катастрофічного характеру планетарного масштабу, супроводжується приватновласницької формою захоплення, кращих для рекреації людей, територій. Цей процес можна назвати «територіальним або земельним імперіалізмом» капіталу. Ф.Сен-Марк чудово це показує на прикладі Франції 60-х - 70-х років ХХ століття.
Таким чином, капіталістичне, хижацьке за формою, винищування природи, що генерується приватною власністю на землю і конкуренцією, супроводжується не менш хижацьким вилученням природи з громадського користування людьми шляхом продажу. К. Маркс у статті «До єврейського питання» [7, с.408] (1844 р.) підкреслював, що «торгашество» і «гроші», які живлять «практичну потребу» і «корисливість», а також являються основою «минулого розвитку» та «крайнього практичного вираження людського самовідчуження», повинні бути скасовані - і це буде справжнім звільненням від капіталізму.
Цей імператив К.Маркса набув, на сучасному етапі розвитку набув, ще більш жорсткого звучання. Він став для людства імперативом виживання в XXI столітті, імперативом звільнення від загрози екологічної загибелі вже до середини XXI століття. У цьому полягає драматизм XXI століття. Він має стати століттям відмови від «антиекологічних, антиноосферних цінностей капіталізму, серед яких цінності приватної капіталістичної власності, ринку, цінності переваги торгівлі над виробництвом, конкуренції над кооперацією, індивідуалізму над колективізмом, а також «свободи-від» над «свободою-для» і т.ін .
Однією з ключових проблем сучасного економічного мислення є процес відчуження безпосереднього виробника (найманого робітника) від результатів створеного ним продукту в процесі виробничої діяльності. Капіталіст, привласнюючи результати праці, дбає лише про збільшення прибутку, а безпосередній виробник, з одного боку, вимушено відсторонений від виробничого процесу, в результаті чого знімає з себе відповідальність за екологічний збиток, а з іншого – він не має доступу до реального впливу на процес.
Про це ще говорив К. Маркс, у своїй роботі «Економіко-філософські рукописи 1844 року», виділяючи 5 основних форм відчуження, а саме:
1) відчуження людини від засобів праці, у результаті чого він виявляється залежним від власника цих засобів;
2) відчуження людини від продуктів праці, які належать власнику;
3) відчуження людини від людини як рівноправного суб'єкта суспільних відносин;
4) відчуження людини від культури і духовних цінностей, які належать обраним;
5) відчуження людини від своєї родової, соціальної суті, від самого себе.
Відчуження він розглядав не тільки в процесі відділення продукту праці, в самій виробничій діяльності, а й відносно працівника до самого себе, і до інших людей. При цьому у виробничій діяльності робітнику дістається сама мала частка продукту - те, без чого абсолютно не можна обійтися: лише стільки, скільки необхідно, щоб він існував - не як людина, а як робітник - і народжував не рід людський, а клас рабів - робітників, який не тільки не може купити все необхідне, але й змушений продавати самого себе і свою людську гідність. [7]
У розумінні К. Маркса відчуження - це втрата сенсу існування робітником у процесі праці в епоху капіталізму. За визначенням Гегеля відчужений від самої себе людина, це також - відчужений від своєї сутності, тобто від своєї природної і людської сутності, мислитель. Тому його думки, це - якісь застиглі духи, що живуть поза людською природою [8].
На думку К. Маркса «Відчуження як би руйнує органічний стан, в якому повинна реалізуватися універсальна природа людини. У таких умовах відчужена культура існує в знівеченій формі, у вигляді мертвої чисто-речової оболонки. Відчуження ставить з ніг на голову ієрархію людських почуттів і потреб. Самовідчуження індивід (робочий) відчуває себе вільним, тільки виконуючи «тваринні» функції (їжа, питво), а в специфічно-людській діяльності (у праці) відчуває себе, навпаки, «твариною». Виникає парадоксальна ситуація, коли те, що властиво тварині, стає долею людини, а людське перетворюється на те, що властиво тваринному світу » [7]. Таким чином, молодий Маркс прагне втілити цілісне, універсальне бачення людини і культури, що розуміється як єдність в різноманітті, людської діяльності, яка каже людський початок у світі.
Слід підкреслити правильність висновків вчених та їх актуальність на сучасному етапі розвитку, оскільки саме процес відчуження найманого працівника від результатів праці призводить до безвідповідальності з боку всіх учасників виробничої діяльності. У таких умовах суспільство прагне до збільшення кількісних показників, до економічного зростання, збільшення споживання, при цьому, не звертаючи уваги на факт поступового руху суспільства до прірви. І цей процес охоплює не лише соціально-економічні питання, а й природне середовище проживання людини, від якого він відчужений у процесі своєї виробничої діяльності.
За визначенням К. Маркса «природа, взята абстрактно, ізольовано, фіксована у відірваності від людини, є для людини ніщо. Природа як природа, тобто оскільки вона ще відрізняється суттєво від цього таємного, прихованого в ній сенсу, природа, відокремлена, відмінна від цих абстракцій, є ніщо, виявляє себе як ніщо.» Таким чином, сучасна економічна криза, перш за все, пов'язана з кризою свідомості сучасного суспільства, передумовою якої стали тенденції капіталістичного способу виробництва. В ході цього процесу спостерігався не тільки процес відчуження людини від результатів своєї праці, але і від своєї людської та духовної сутності.
Якщо проводити аналіз традиційної концепції економічного мислення на національному рівні, то її основним положенням є теза про те, що ресурси обмежені, а потреби безмежні, однак при цьому суспільство має прагнути до економічного зростання. Основним показником економічного зростання є валовий внутрішній продукт країни, у структурі якого ключову позицію займають доходи від зовнішньої торгівлі.
Відзначимо, що в даній концепції є певні неточності, які й визначають не тільки тип економічного мислення сучасної людини, його поведінку і культуру, а й призводять до численних суперечок, які зводяться до наступних положень:
Постійне економічне зростання неможливе в умовах обмеженості ресурсів, що призводить до конкурентної боротьби за ресурси на всіх рівнях.
Показник економічного зростання є тим показником, який оцінює кількість, при цьому не враховуючи якість життя населення.
Як багаті верстви населення, так і бідні не мають повного доступу до істинної якості життя. Багаті отримують тільки доступ до більш високого рівня життя у вигляді дорогої освіти, медицини, досягнень культури і мистецтва.
Сучасне виробництво не враховує соціальний і екологічний чинник для забезпечення життєдіяльності суспільства.
Капіталістичне виробництво, яке засноване на приватній власності, базується на принципах відчуження творця продукту (найманого працівника) від результатів його праці, що призводить до ряду негативних наслідків соціального, екологічного та економічного характеру.
Багато вчених стоять на позиціях необхідності врахування не тільки кількісних показників економічного зростання, але й оцінки рівня життя у відповідність з якісними характеристиками сталого розвитку.
Так за визначенням професора московської Вищої школи економіки Олександра Долгіна, «такі показники, як обсяг ВВП, абсолютизуються. При цьому геть випадає з уваги, що інтенсивний економічний ріст призводить до емоційного виснаження. А ще він відкушує квоту щастя у майбутнього покоління через те, що задирає планку очікувань. Лідери держав, які загіпнотизовані кількісними показниками зростання, можуть крутити і крутити педалі, поки не зваляться в знемозі. У таких умовах необхідна система, здатна вловлювати тонке самовідчуття людей. Вловлювати в динаміці, не усереднюючи, а в залежності від часу і враховуючи людські пристрасті ». [8]
На думку Е. Синиціної «зростання ВВП, як індикатор правильності проведеної політики, відмінно працював в індустріальній економіці, однак у постіндустріальній він вже є не настільки ефективним показником [9]. Так чи інакше, математичні абстракції економічних теорій, яким традиційно слідують влади більшості країн, не мають нічого спільного з життям реальних людей, і сьогодні все більше вчених схиляється до думки, що країни повинні мірятися не силою, не багатством, а щастям своїх жителів.
За визначенням К. Маркса існуючий економічний лад «знижує одночасно і ціну і винагороду за працю, він удосконалює робітника і принижує людину» [7, т. I. с. 52-53]. «Промисловість стала війною, а торгівля - грою» [7, Т.I. с. 62]. При цьому в ході цієї промислової війни стан навколишнього середовища на порозі XXI століття поставив перед наукою ряд глобальних проблем, вирішення яких можливо в результаті спільних зусиль людства. У цьому напрямку ведуться дослідження вченими різних економічних шкіл у всіх країнах світу.
Так 16 жовтня 2010 гола вчені ноосферної школи, серед яких Авдєєв С.В., Анісімов О.С., Субетто А.І., Сурмін Ю.П., Суслов Ю.Є., Чупров О.М., Григор'єв С. І., Патрушев В.І., Миргородський В.М. та інші, звернулися до світової спільноти із зверненням: «Людському співтовариству настала пора дуже предметно розібратися з самим задумом проектованої Цивілізації, про що видатні уми людства писали вже не раз. Вони ж чітко розуміли і те, якими гігантськими повинні бути зусилля людини, щоб зробити це по-справжньому гідно.
Свого часу великий філософ Н.А. Бердяєв, наприклад, запропонував геніальний план есхатологічні Метафізики, суть якої в найпростішому викладі така: «людина привела світ, в якому живе, до граничного руйнівного і згубного стану. Тепер людству необхідно об'єднувати свої зусилля для героїчної поведінки всіх заради тільки однієї глобальної мети - порятунку від загрози, яка стрімко наближається. Інших, більш легких і м'яких сценаріїв у людства вже не залишилося. »
За їхнім визначенням «ключова« парадигма для XXI століття», звучить приблизно так: перейти від Стихійної, конкурентної історії, яка вже виробила свій ресурс у розвитку людства, до керованої історії, про яку писав К. Маркс, як про майбутню справжню історію розвитку людської цивілізації, але в особливій формі - ноосферній, у формі керованої соціоприродної еволюції на базі громадського інтелекту та освітнього товариства, в якому будуть царювати зовсім інші людські цінності - любов, співпраця, кооперація, розвиток цілісного планетарного співтовариства.»
Вперше термін «ноосфера» був запропонований у 1927 році французьким математиком і філософом Е. Леруа. Пізніше засновником вчення про ноосферу став видатний вчений В. І. Вернадський, який вважав, що філософія здатна передбачити нові галузі розвитку науки, забезпечити світоглядну зорієнтованість дослідника та методологічну спрямованість наукового пошуку. Наука для Вернадського не самоцінність, а засіб забезпечення рівноваги в системі «природа - суспільство - людина». [10]
У своїх наукових працях вчений не задовольняється пошуком істини в одній з галузей науки. Його більше цікавить синтез знань про таємниці Землі і життя, про що свідчить його знаменита монографія «Біосфера» (1926 р.), де вперше сфера життя, в діапазоні від бактерій до людини, була розглянута як єдине ціле. У його розумінні розум існував десятки тисяч років, а розум у формі наукового пізнання заявив про себе тільки з моменту становлення науки. «Під впливом наукової думки і людської праці біосфера переходить у новий стан - ноосферу» [11, с. 26].
Ноосфера (грец. νόος - розум і σφαῖρα - куля) - сфера розуму, тобто усвідомлена, доцільна діяльність людини, заснована на принципах природозгідної взаємодії суспільства і природи, в результаті якої людина розумно перетворює довколишній простір з повною відповідальністю за результат. У концепції ноосферізма, насамперед, розглядається питання про ноосферну якість життя, тобто таку її якість, в системі якої людина як «розумна жива речовина», як мисляче життя, починає зберігати все багатство, все розмаїття життя на Землі, на основі принципу Альберта Швейцера - принципу благоговіння перед життям.
З цього приводу В.І. Вернадський у 1941 році зазначив: «Вчора я усвідомив, що в структуру ноосфери входить людська думка, тобто в реальному житті людини - свобода думки повинна стояти нарівні з тими економічними свободами, які лежать в основі всякого соціалізму» [5, с.1]. Це пов'язано з тим, що люди, які займаються невільною працею нездатні до справжньої, повноцінної творчості, не зважаючи на фахові інструкції і обов'язки. Замість творчості у такої людини максимум що виходить, - відомий нам «креативчик», не більше. Панування цього феномена ми сьогодні спостерігаємо в мистецтві, науці, технологіях, культурі а також у всіх сферах діяльності, визначених сьогодні як «інноваційні технології». Слід підкреслити, що чим більш високий рівень освіти людини, чим вище її духовний і розумовий розвиток, тим важче вона переживає невільну працю [12].
Маркс говорить про свободу і відчуття своєї свободи людиною. І ми сьогодні можемо спостерігати, як поняття свободи стало ототожнюватися зі свободою споживати, в суспільстві масового споживання, яке представляє собою таке суспільство, в якому зовнішнє стимулювання споживання товарів стає головною умовою економічного зростання. У таких умовах виникла об'єктивна необхідність переходу до зеленої економіки з подальшою трансформацією в ноосферную економіку з урахуванням триєдиної концепції стійкості в загальній стратегії розвитку людської спільноти.