Рентні відносини і форми земельної ренти. Аграрна політика України на сучасному етапі
Важливою складовою аграрних відносин є рентні відносини. Їх виникнення і функціонування насамперед пов'язано із специфікою землеволодіння і землекористування. В сільськогосподарському виробництві основним фактором виробництва є земля. Вона, має суттєві відмінності порівняно з іншими факторами. Земля обмежена в розмірі, а отже, її пропозиція нееластична, бо можливостей довільно збільшити її розмір немає. Крім того, різні земельні ділянки суттєво відрізняються за якістю, що проявляється в їх різній родючості. При цьому розрізняють природну і штучну, або економічну родючість. Природною є родючість, зумовлена природними факторами. Так, піщані землі мають нижчу родючість, ніж чорноземи. Економічною є родючість, створена впливом людини на землю шляхом внесення добрив, використання досконалої техніки і технології, урожайніших сортів рослин і продуктивніших пород тварин.
Ці особливості позначаються на результативності сільськогосподарського виробництва. При однакових затратах економічних ресурсів на різних за якістю земельних ділянках обсяг отриманої продукції буде неоднаковий: на ділянках з кращими природними умовами буде одержано додаткову продукцію, реалізація якої приносить суб'єкту, що господарює на цих землях, додатковий дохід. На відміну від інших галузей виробництва, такий дохід у сільськогосподарському виробництві має постійний характер, бо довільно відтворити ділянки кращої якості практично неможливо. Виникає монополія виробника на виробництво на таких ділянках, яка і дозволяє йому постійно отримувати додатковий дохід.
Отже, специфіка сільськогосподарського виробництва зумовлює одержання певними виробниками додаткового доходу, який має постійний характер, на відміну від такого доходу в інших галузях економіки. Тому з приводу виробництва та присвоєння додаткового доходу виникають відносини, які називаються рентними відносинами, а додатковий дохід набуває форми земельної ренти. Рентні відносини виникають між власниками землі і землекористувачами з приводу виробництва і присвоєння додаткового доходу. Оскільки причиною, що його зумовлює, є земля, то її власник і присвоює додатковий.
Отже, земельна рента є економічною формою реалізації земельної власності.
Земельна рента виникла давно. Вона існувала в рабовласницькому і феодальному суспільстві. З переходом до товарної форми організації виробництва рента набула виду, в якому вона існує в сучасних умовах. Розрізняють декілька форм земельної ренти (рис. 9.1).
Рис. 9.1. Форми земельної ренти
Земельна рента є частиною орендної плати. Орендна плата за землю – це плата за користування землею (вона може здійснюватися як у товарній так і у грошовій формі).
Диференціальна рента пов'язана з монополією на землю як об'єкт господарювання. Механізм її утворення зводиться до того, що виробництво сільськогосподарської продукції передбачає використання, крім землі як основного фактора виробництва, і інших ресурсів, що виступають у формі капіталу. Оскільки земельні ділянки мають різну якість як за родючістю, так і за місцерозташуванням від ринків збуту продукції, то при однакових затратах ресурсів на таких ділянках результативність, що виявляється у кількості виготовленої продукції, буде різною: на кращих та середніх за якістю ділянках вона вища, а на гірших - нижча. Такий результат приведе до того, що середні індивідуальні витрати виробництва на різних ділянках будуть неоднакові: найвищі - на найгірших, а найнижчі - на найкращих. Ринкова ціна такої одиниці продукції буде однаковою для всіх ділянок, а її рівень визначатиметься умовами виробництва на гірших земельних ділянках, бо підприємець буде застосовувати свій капітал лише тоді, коли ціна, за якою реалізується вироблена продукція, дає змогу окупити витрати виробництва і отримати середній або нормальний прибуток. Тому ціна формується умовами виробництва на гірших земельних ділянках. Використання ж для виробництва таких ділянок зумовлюється тією обставиною, що продукції, виробленої на кращих земельних ділянках, недостатньо для задоволення попиту на таку продукцію. Суспільство вимушене використовувати гірші ділянки, бо кращих небагато і через невідтворюваність землі вони не можуть бути розширені. Підприємці, що здійснюють підприємницьку діяльність на кращих за якістю землях (родючіших чи розміщених ближче до ринків збуту) отримують так звану монополію на землю як об'єкт господарювання, що й стає основною причиною отримання додаткового доходу на таких землях.
Оскільки середні індивідуальні витрати виробництва різні, то і прибуток, отримуваний при реалізації продукції з різних ділянок за однаковими цінами, буде неоднаковий - найвищий на кращих ділянках і найнижчий на гірших. З кожної одиниці продукції, одержаної на кращих за якістю земельних ділянках, буде отримано додатковий прибуток. Він є основою виникнення диференціальної ренти, яку і присвоюють власники землі. Наочно механізм формування диференціальної ренти зображено рис. 9.2.
Рис. 9.2. Умови, причина, джерело та форми стягування диференціальної ренти
Отже, диференціальна рента виражає відносини між власником землі і землекористувачем з приводу розподілу додаткового прибутку, що створюється на кращих за якістю земельних ділянках.
У розвинутій соціально орієнтованій економіці кожен підприємець, якщо починає займатися бізнесом, старанно відшукує нішу своєї господарської діяльності, яка б вдало вписувалася у великий бізнес. Що стосується організації сільськогосподарських колективних структур в сучасних умовах, то альтернативними сегментами їхньої діяльності можуть бути такі, що доповнюють основне виробництво: переробка сільськогосподарської продукції, матеріально-технічне постачання, реалізація продукції, виробництво будівельних матеріалів і т.ін. Подібна система організації основного виробництва і допоміжних виробництв фермерських і колективних господарств, безумовно, знімає ряд розбіжностей, які виникають між окремими суб'єктами в аграрному секторі економіки.
Первинна виробнича ланка в сільському господарстві (фермерське або особисте господарство, колективне підприємство) функціонує на засадах комерційного (господарського) розрахунку. Це означає, що для забезпечення своєї діяльності, необхідні певні матеріальні і грошові ресурси, які виступають у вигляді виробничого капіталу (виробничих фондів). Оборот капіталу в сільському господарстві, на відміну від інших областей, зокрема промисловості, має свою специфіку. По-перше, в джерелах формування капіталу. Певна частина виробничого капіталу в сільському господарстві (будівлі, споруди, машини, обладнання і транспортні засоби) формується звичайним шляхом через сферу товарного обігу. Проте, значна частина засобів виробництва, яка споживається, створюється в самому господарстві і входить у виробничий оборот, минаючи сферу товарного обігу. Тобто, відновлюється безпосередньо в натуральній формі (формування стада власним молодняком, вирощування садів, виробництво насіння, кормів і т.д.). А це означає, що в процесі відтворення певна кількість створеної продукції не набуває форму кінцевого продукту.
По-друге, особливості в обороті капіталу. Вони обумовлені сезонним характером сільськогосподарського виробництва, а також участю в процесі виробництва природно-біологічних факторів. Так, механічні знаряддя роботи застосовуються в сільському господарстві відносно короткий час. У той же час високоефективне господарство вимагає наявності повного комплексу машин для того, щоб всі операції виконувалися своєчасно і високоякісно. Це, з одного боку, передбачає вищий, ніж у промисловості, рівень капіталу і енерговитрат, а з іншого - уповільнення обороту капіталу порівняно з іншими областями народного господарства. За таких умов підтримки нормального процесу відтворення вимагає наявності надійних каналів фінансування сільськогосподарського виробництва.
Ринкова економіка з її жорсткими правилами передбачає, що такими каналами для підприємств неаграрної сфери виступають, по-перше, самофінансування, по-друге, банківське кредитування. Підприємства аграрної сфери в силу названої специфіки витримати, як показує світовий досвід, такого ринкового режиму не можуть. Тому практично у всіх розвинених країнах світу сільськогосподарське виробництво знаходиться на державній дотації.
Сьогодні в Україні немає чітко сформованої та організованої на рівні держави реформи та політики щодо аграрного сектору економіки.
Агропромисловий комплекс України (АПК) дає 95% продовольчих ресурсів, і за рахунок його продукції формується більше двох третин фонду народного споживання.
Перехід Агропромисловий комплексу до ринкової економіки вимагає створення форм господарювання, здатних викликати у робітників сільського господарства інтерес до високопродуктивної праці. Від вибору ефективних форм господарювання залежить успіх організації сільськогосподарського виробництва.
Тепер в Агропромисловому комплексі України існують такі форми господарювання: селянські (фермерські) господарства, акціонерні товариства, асоціації фермерських господарств, кооперативи.
Україна має всі умови для розвитку сільського господарства, але вони диференційовані за природними зонами. Кожна зона має власні особливості у структурі земельних ресурсів, сільськогосподарських та лісових угідь.
Сучасний земельний фонд України становить 60,4 млн га. Значна частка земельної площі (69,3 % , або 41,8 млн га) - це сільськогосподарські угіддя, у структурі яких 78 % (32,5 млн га) припадає на ріллю. Земельні ресурси України характеризуються високими біопродуктивними властивостями. За допомогою досліджень ґрунтового шару встановлено, що середній вміст гумусу в ріллі становив 3,2 % (124,8 т на 1 га). За оцінками вчених, при оптимальній структурі землекористування, відповідному рівні землеробства держава здатна прогодувати 300- 320 млн осіб.
Тому на сучасному етапі аграрних перетворень основним завданням державної політики є подолання деяких негативних процесів в аграрному секторі економіки і підвищення ефективності функціонування усіх субєктів господарювання на основі суттєвого поліпшення їх наукового, фінансового та матеріально-технічного забезпечення.
В Україні склалася структура АПК, характерна для країн з відносно низьким рівнем господарського розвитку. Підраховано, що якби всю продукцію, вироблену в сільському господарстві України, було збережено і своєчасно перероблено, то приріст обсягу виробництва і продовольства становив би не менше як 25 % , а за деякими видами - 35-40 %.
В Україні також затверджено комплексну програму підтримки аграрного сектору до 2015 року. Приоритетність розвитку АПК та соціального розвитку села в національній економіці, як зазначено в Законі «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року», зумовлюються винятковою значущістю та незамінністю виробленої продукції сільського господарства в життєдіяльності людини і суспільства, потребою відродження селянства як господаря землі, носія моралі та національної культури.