3. Особливостіорганізації сільськогосподарського виробництва в умовах різних форм власності.

Сьогодні в країнах з високорозвинутою системою товарно-грошових відносин організаційні форми господарювання базуються на різних формах власності. Це обумовлюється тим, що жодна з них не може бути визнана як ідеальна з погляду оптимального поєднання інтересів господаря землі і суспільства.

Однією з найбільш ефективних форм власності є приватна власність на землю. В умовах, коли власник водночас є і товаровиробником, вона обумовлює максимізацію дбайливого ставлення господаря до землі. Водночас можливість широкого спектра дій відносно землі (її продаж, застава, передача в оренду тощо) дають можливість власнику пристосуватись до короткострокових і довготривалих змін у кон'юнктурі ринку, підвищують його мобільність як власника.

Проте приватна власність, як відомо, має і певні недоліки. У сільському господарстві негативні сторони приватної власності мають ще й деякі особливості. Вони пов'язані з тим, що об'єктом цих відносин є земля, і за певних умов може виникнути суперечність між інтересами власника землі і всього суспільства. Ці умови можуть бути спровоковані ринковою кон'юнктурою, яка за певних обставин здатна викликати занадто інтенсивне, а іноді й хижацьке використання землі. Це особливо помітно тоді, коли ціни на той чи інший вид сільськогосподарської продукції різко зростають, що, як правило, веде до значного збільшення виробництва такої продукції навіть унаслідок порушення сівообороту та інших умов дбайливого використання землі. З іншого боку, ця суперечність може виникнути і за умов здійснення заходів із загальної організації господарювання. Останні вимагають періодичного відведення земельних ділянок під промислове та житлове будівництво, будівництво шляхів, залізниць, трубопроводів тощо. За цих умов приватна власність на землю може стати певною перешкодою до вибору оптимального варіанту організації господарювання в суспільстві.

Приватна власність не завжди дає можливість знайти найкращий варіант використання землі і в разі організації оренди. Справа в тому, що орендар, як правило, зацікавлений у довгостроковій оренді, бо тоді він може отримувати додатковий продукт, пов'язаний з підвищенням її продуктивності за рахунок внесення добрив, здійснення меліорації й інших заходів щодо землевлаштування. Ці заходи мають довготривалий характер, діють і після закінчення строку оренди, якщо він був відносно невеликим. Підвищення якості землі враховує власник і під час укладання нового договору, він має можливість здати землю в оренду на більш вигідних умовах. Отже, на відміну від орендаря, власник намагається здати землю на невеликий термін. Боротьба між власниками й орендарями землі за терміни оренди супроводжує, по суті, всю історію розвитку цих відносин. Оптимальному вирішенню цієї суперечності приватна власність, як правило, перешкоджає, і це один з її недоліків.

Поряд з приватною власністю на землю існує і державна власність. Вона виникає різними шляхами і забезпечує реалізацію інтересів усього суспільства. Саме держава за рахунок земель, що знаходяться в її власності, може здійснювати найменш витратну й раціональну розбудову виробничої та соціальної інфраструктури, відводячи землі під шляхи, аеропорти, житлове та промислове будівництво. Вона здатна створити найліпші умови для орендаторів, які користуються землею, що належить державі. Терміни користування землею держава встановлює довготривалі, а за певних умов і безстрокові. Отже, державна власність на землю відкриває для користувача землею широкі можливості в плані її раціонального, дбайливого використання. Проте з цього не можна зробити висновок, що єдиною перспективною формою власності на землю є державна.

Відкриваючи можливості для створення найбільш прийнятних, з погляду суспільства і товаровиробника, умов передачі землі в оренду, держава не може реалізувати весь спектр умов для найкращої організації використання землі і водночас досягнення високого рівня товарності сільськогосподарських підприємств. Реалізація цього аспекту неодмінно пов'язана з приватною власністю на землю, бо вона за всіх її недоліків створює можливість поєднання в одній особі власника і виробника.

У сільськогосподарському виробництві існує і така форма суспільної власності, як колективна. Вона може поширюватись на всі засоби виробництва, включаючи землю. Історичний досвід свідчить, що створення кооперативів різного рівня зменшує витрати, сприяє ефективному використанню техніки і поліпшує загальні умови організації сільськогосподарського виробництва. Ця форма організації виробництва може існувати й на базі державної власності на землю. Прикладом можуть бути колективні сільськогосподарські підприємства, яким держава передає землю на довічне користування. Такі підприємства становили переважну більшість сільськогосподарських товаровиробників у колишньому Радянському Союзі.

Таким чином, у сільському господарстві власність на засоби виробництва, включаючи землю, відіграє важливу роль в організації високоефективного товарного виробництва. Проте її остаточна роль пов'язана не з суто відносинами власності, а з тим рівнем умов, які кожна з форм власності створює для високоефективної організації виробництва і водночас для дбайливого, раціонального використання землі.

Вирішення однієї з центральних проблем розвитку сільського господарства, а саме забезпечення такого використання землі, унаслідок якого її якість постійно б підвищувалась, вимагає і постійного втручання держави в процес сільськогосподарської діяльності й у саму систему виробничих відносин, які формуються в цій сфері. Найважливішим напрямом реалізації такого втручання є її законотворча діяльність у галузі земельного права.

У більшості високорозвинених країн земельне право спрямоване на створення умов для максимально можливого використання землі саме для сільськогосподарського виробництва. Це завдання вирішується через створення певних переваг, які отримують майбутні власники землі, які купують її для здійснення сільськогосподарського виробництва. У деяких країнах взагалі купівля землі або отримання її в оренду дозволяється тільки тим, хто працює на землі, має відповідні знання і навички. Ці обмеження можуть бути дуже суттєвими, й інколи навіть землю, яка перебуває в приватній власності, власник не може передати своєму спадкоємцю, якщо той не має відповідної освіти і досвіду роботи в сільському господарстві.

Особлива увага в законодавстві багатьох країн приділяється збереженню й підвищенню якості землі. Це досягається як системою заохочувальних заходів, так і прямою регламентацією сівообороту та вимогами відносно дотримання певної технології організації виробництва. Значну роль у збереженні землі відіграє також екологічне законодавство й розроблені схеми контролю за його виконанням.

Найбільш поширеною організаційною формою сільськогосподарського виробництва є фермерське господарство. У розвинених країнах вони переважають за своєю кількістю, і саме на них базується виробництво в цій галузі народного господарства. Таке становище обумовлено низкою причин як економічного, так і історичного характеру.

Фермерське господарство - це форма сімейного господарства, яке водночас виступає і первинною соціальною ланкою, і первинною ланкою в суспільному виробництві. Це приводить до високого рівня стійкості фермерського господарства. Сталість цієї форми сільськогосподарського виробництва пов'язана також із тим, що воно, маючи товарну спрямованість, водночас у межах сім'ї має і певні ознаки натурального, бо частково задовольняє потреби самих товаровиробників.

У сільському господарстві товаровиробник має справу з живими організмами, а сам процес виробництва здійснюється в постійно змінюваних умовах, які суттєво впливають на наслідки цього виробництва. Це не дозволяє застосовувати тут стійкі технологічні стандарти і постійно вимагає від товаровиробника творчого підходу, який грунтується не тільки на професійних знаннях, але й на навичках, роками нагромадженому досвіді тощо. З цього погляду фермерське господарство створює найбільш сприятливі умови для набуття й розвитку таких навичок. З покоління в покоління передаються спостереження, які відображають усі особливості організації виробництва в умовах окремої місцевості та клімату.

В умовах фермерського господарства в особі членів сім'ї поєднуються і власник, і товаровиробник. Це робить зайвим створення якоїсь штучної системи стимулювання праці, а отже, робить сам процес сільськогосподарського виробництва високоефективним. Фермерське господарство відкриває широкий простір для застосування творчого підходу до праці, для постійного пошуку шляхів підвищення ефективності виробництва.

Сільське господарство, як окрема галузь народного господарства, відрізняється від інших галузей рівнем концентрації виробництва. Вона тут значно нижча, а часто й обмежена природними факторами. Тому саме фермерське господарство стає тією організаційною формою, яка найбільш адекватна специфічним умовам сільськогосподарського виробництва. Зрозуміло, що у цій галузі є деякий мінімальний рівень концентрації виробництва, досягнення якого в певних умовах неможливе для окремої сім'ї. Але така суперечність вирішується за рахунок сезонного або постійного найму робочої сили. Це перетворює сімейне фермерське господарство, яке є по суті простою формою товарного виробництва, на капіталістичну або, як ще говорять, на розвинуту форму. Даний процес пов'язаний, перш за все, з переходом до постійного й більш масштабного використання найманої праці, яка перебуває у власності фермера. Але це, безсумнівно, тільки загальна тенденція. Вона може бути обмежена або взагалі неможлива відповідно до земельного законодавства тієї чи іншої країни.

Великі приватні підприємства, які грунтуються на найманій праці, також мають місце. Вони можуть бути значними як за земельною площею, так і за часткою продукції, що виробляється. У цьому випадку їх частіше називають латифундіями, але в розвинених країнах держава, як правило, так чи інакше обмежує латифундизм.

У розвинених країнах фермерство становить основу сільського господарства. Проте воно не є єдиною організаційною формою. Справа в тому, що розвиток науки і техніки вимагає посилення спеціалізації в сільському господарстві. Поряд із цим важливою передумовою змін в організаційних формах сільськогосподарського виробництва виступають ті особливості праці сільського товаровиробника, які значно погіршують умови відтворення його робочої сили. До цих особливостей слід віднести сезонний характер виробництва, високу інтенсивність праці, відсутність можливості регулярно відпочивати тощо.

Усі ці обставини, урешті-решт, збільшують витрати і зменшують ефективність функціонування фермерського господарства. Виходом з цієї ситуації стає утворення сільськогосподарських кооперативів. Кооперація в сільському господарстві розвинених країн виявляється, в основному, у двох формах кооперативів:

1. Виробничі кооперативи. Як правило, фермери об'єднуються для того, щоб разом обробляти землю або виконувати інші сільськогосподарські операції.

2. Кооперативи, які забезпечують фермерів необхідною технікою, мінеральними добривами тощо, а також кооперативи, що займаються транспортуванням, переробкою, зберіганням та реалізацією вироблених фермерами товарів. Ці кооперативи дуже поширені, через них реалізується значна частина сільськогосподарської продукції.

Кооперативи являють собою добровільне об'єднання незалежних фермерських господарств з метою зменшення витрат і вирішення численних як економічних, так і соціальних проблем. Передаючи кооперативам деякі організаційні або комерційні функції, фермери зосереджують свою увагу на питаннях виробництва, і така спеціалізація підвищує ефективність їх функціонування.

Поряд з кооперативами в сучасних умовах з'являються нові організаційні форми, які об'єднують кооперативи з промисловими підприємствами, що зайняті переробкою сільськогосподарської продукції. Найчастіше це відбувається на основі вертикальної інтеграції кооперативів, спеціалізованих на одному або небагатьох видах сільськогосподарської продукції та переробних підприємств. Виникають агропромислові об'єднання, які характеризуються новими формами організації праці і відкривають шлях для подальшого зростання ефективності сільськогосподарського виробництва.