Основні переваги і недоліки крупного капіталістичного і дрібного сільськогосподарського виробництва (погляд м. І. Туган – Барановського)

Вид виробництва	Характеристика	Особливості
Недоліки крупного капіталістичного виробництва	«требует наемного труда, а наемный рабочий не так бережно и тщательно относится к машинам и к рабочему скоту, как сам заинтересованный мелкий сельский хозяин»	«крупное хозяйство ведется в форме капиталистического предприятия ради прибыли и ренты»
	«в крупном сельскохозяйственном производстве, как и в промышленности, наемный рабочий не заинтересован в том, чтобы беречь средства производства. Но в сельском хозяйстве это обстоятельство имеет несравненно большее значение, чем в промышленности, потому что в сельском хозяйстве процесс труда совершается на обширной площади и потому менее допускает надзор хозяина»
	«крупное сельскохозяйственное производство имеет социальные преграды для своего роста. А именно, капиталистическое сельское хозяйство встречает значительные трудности в приискании рабочих рук»
Переваги крупного капіталістичного виробництва	«возможность производить в крупных размерах продажи и покупки, пользоваться кредитом и т. п.»
Переваги дрібнотоварного виробництва	«большая заинтересованность мелкого производителя в процессе труда, преимущество, потому приобретающее особое значение, что сельское хозяйство требует особенно тщательного труда, - оно имеет дело с живыми организмами»	«возможность производить в крупных размерах продажи и покупки, пользоваться кредитом и т. п. посредством кооперации»
	«мелкое земледелие, служа потребительным нуждам земледельца, гораздо менее зависит от рыночных колебаний цен на сельскохозяйственные продукты, чем крупное капиталистическое хозяйство, работающее исключительно для сбыта. Падение цен на земледельческие продукты, разоряющее крупное земледелие, переносится мелким земледельцем сравнительно легко, так как мелкий земледелец значительную - и нередко большую - часть своих продуктов потребляет в собственном хозяйстве»	«чем более в земледельческое производство вкладывается на ту же земельную площадь труда, тем больше преимуществ имеет мелкое хозяйство сравнительно с крупным»
	«может существовать и развиваться при значительно меньшем валовом и чистом доходе, чем капиталистическое крупное»	«мелкое сельскохозяйственное производство ведется для обеспечения существования самого производителя»

Таким чином, М. Туган – Барановський схиляється до точки зору, що землеробство розвивається за своїми особливими законами, які відрізняються від законів, що діють у промисловості. За його словами, в землеробстві діє специфічний природний закон падаючої продуктивності землеробської праці. Цей закон полягає в тому, що збільшуючи ретельність обробки землі неможливо відповідно збільшувати кількість виробленої сільськогосподарської продукції, що пов’язано з тим, що на процес виробництва в аграрному секторі впливають природнокліматичні умови ведення господарства.

Завдяки цим специфічним особливостям у сільському господарстві, на відміну від промисловості, крупне капіталістичне виробництво значно поступається дрібному за багатьма характеристиками.

Аналіз сучасних тенденцій і історичний досвід дозволяє зробити висновок, що сільське господарство - особлива галузь народного господарства України, в якій збільшення розміру земельних ділянок в руках однієї особи, (в сучасних умовах), ще не забезпечує збільшення врожайності і якості сільськогосподарських культур, і як наслідок – не гарантує збільшення обсягів прибутку. Тому доцільно враховувати цей факт і достатньо приділяти уваги сімейним господарствам і господарствам фермерського типу, водночас використовуючи ринкові важелі підвищення ефективності роботи крупних підприємств.

Однак зазначимо, що у крупнотоварному сільськогосподарському виробництві існують деякі переваги, до яких, насамперед, належить їх можливість у крупних розмірах здійснювати продаж та покупки, користуватися кредитом і т. ін. З цього приводу М. Туган – Барановський стверджує, що ця перевага не має вирішального впливу у зв’язку з тим, що дрібний сільськогосподарський виробник також може здійснювати продаж, покупку, користуватися кредитом завдяки кооперації.

Під кооперативним піприємством він розуміє «такое хозяйственное предприятие добровольно соединившее нескольких лиц, которое имеет своей целью не получение наибольшего барыша на затраченный капитал, но увеличение, благодаря общему ведению хозяйства, трудовых доходов своих членов или сокращение расходов последних на потребительные нужды»

За його словами основною метою кооперативів є збільшення трудових доходів, або зменшення витрат його членів. До характерних рис кооперативного підприємства віднесено їх добровільність створення та спільність ведення господарства.

Підкреслимо, що з метою покращення стану дрібного сільськогосподарського виробництва цей механізм можна використати і на сучасному етапі розвитку.

Науковець зазначає, що сільськогосподарському підприємцю, в руках якого зосереджені великі площі земель, з одного боку «невыгодно постоянно содержать большое число наемных рабочих (они нужны ему только временно), а з іншого боку «он не может пользоваться городскими рабочими, в связи с чем капиталистическое сельское хозяйство заинтересовано в том, чтобы, наряду с ним, существовало и крестьянское хозяйство, которое поставляло бы сельских рабочих сельскохозяйственному капиталисту. Однак у розвинених капіталістичних країнах «число сельскохозяйственных рабочих сокращается (уход в города) - и, притом, из деревни уходят именно наиболее интеллигентные и предприимчивые рабочие. В деревне же остаются, по преимуществу, дети и старики.»

Підкреслимо, що з розвитком промисловості така ситуація спостерігалася і в Україні. Але це було викликано не власним бажанням селян працювати на заводах, а примусовими діями уряду.

Про це свідчать і дослідження М. Туган – Барановського. Так у розділі «Рабочее движение и законодательство по охране труда в России» науковець стверджує, що у зв’язку з тим, що капіталістичне виробництво потребувало робочої сили, на початку XX сторіччя проводилась політика поступового послаблення взаємодії селянина з селом. Однак при будь-якій нагоді «обнаруживалась обратная тяга из города в деревню… Многие фабричные рабочие стали возвращаться на свои наделы и пытались вернуться к земледелию».

Як ми бачимо, М. Туган – Барановський досить ретельно дослідив особливості функціонування сільськогосподарського виробництва і виявив риси притаманні дрібному виробництву сільськогосподарської продукції. Ми розділяємо його точку зору відносно того, що:

• аграрний сектор має ряд відмінностей від промисловості і тому неможливо поширювати закономірності розвитку промисловості на сільське господарство;

• дрібнотоварне сільськогосподарське виробництво має значні переваги перед крупним капіталістичним;

• дрібне землеробство, на відміну від крупного, майже не залежить від коливань цін на сільськогосподарську продукцію.

Зазначимо, що погляди відомого економіста М. Туган – Барановського, відносно розвитку дрібного сільськогосподарського виробництва, залишаються актуальними і на сучасному етапі розвитку.

Але не зважаючи на досить вагомі аргументи на користь дрібнотоварного виробництва, в нашій країні, на жаль, сталося так що дрібний сільськогосподарський виробник, який залишався дійсним господарем на землі був знищений. З метою виявлення причин такого становища слід звернутися до подій майже 100-річної давності. Ось як історики сучасності характеризують результати колективізації: «прежде столь распространенный в деревне тип работника-хозяина, поглощенного, говоря толстовскими словами, «неотступным думаньем» о своем деле, стал едва ли не редким исключением. На смену ему в качестве массовой социальной фигуры пришел исполнитель – в одних случаях добросовестный, трудолюбивый, дисциплинированный, в других – расхлябанный, ленивый, склонный к пьянству и обману, но во всех случаях не обладающий хозяйским чувством инициативы и зачастую не стремящийся иметь его».

Таким чином, в процесі колективізації були знищені найбільш працездатні та заможні господарі. Відсутність зв’язку між заробітком та кінцевим результатом призвели до того, що залишалася невикористаною безцінна здатність селянина бути хазяїном землі, який враховує велику кількість умов при здійсненні своєї діяльності, що є необхідною передумовою для стабільного росту сільського господарства [1].

Зазначимо, що протягом майже усієї історії земельні ресурси України використовувалися нераціонально. Як свідчать історики, негативні тенденції у сільському господарстві, наприклад, у 70-х роках були пов’язані з тим, що “ …механізація сільського господарства фактично була зведена до постачання колгоспам і радгоспам низькоякісної техніки, хімізація значною мірою спричинила забруднення земель і сільськогосподарської продукції хімікатами, а меліорація призводила до розорення родючих земель і порушення екологічного балансу. Сумну картину доповнювала вкрай низька ефективність використання людських ресурсів у сільському господарстві та відстала система переробки та зберігання сільськогосподарської продукції, в результаті чого щорічні втрати врожаїв з окремих видів сягали понад 30 %” [12, с. 555].

Суттєвий негативний вплив мали й недоліки централізованої системи управління. Планово-адміністративна система управління сільським господарством призвела до кризи сільського господарства, наслідки якої Україна відчуває і сьогодні [1].

З моменту набуття незалежності Україна отримала можливості самостійного розвитку. За словами С. Кульчицького, на пострадянському просторі утворилася унікальна соціально-економічна ситуація, до якої не підходив весь нагромаджений людством досвід реформ [12]. В процесі довгого шляху боротьби за незалежність Україна, нарешті, отримала можливість самостійно приймати рішення в усіх сферах життя, в тому числі і в сільському господарстві, але загубила селянське вміння та бажання господарювати на землі.

Тому на сучасному етапі актуальним стає питання розробки системи заходів щодо ефективного використання сільськогосподарського потенціалу.

Але перш ніж розробляти певну політику в цій сфері, необхідно виявити основні помилки, які були допущені у минулому і враховуючи цей досвід, розробити ряд заходів щодо поліпшення ситуації у сільському господарстві.

Отже основними недоліками землеробства протягом минулого століття були відсутність приватної власності на землю для дрібних товаровиробників, наявність великих земельних ділянок в руках одного землевласника, що передбачало використання найманої праці. До того ж відсутність дрібного землевласника позбавила землю дійсного господаря, який би був зацікавлений в результатах своєї праці. А наявність колективних господарств, в яких впроваджувалася політика, що сприяла виснаженню земель та їх забрудненню, ще не свідчила про ефективність роботи даного сектора.

Якщо звернутися до досвіду розвинених країн світу, то за визначенням Л. Дмитриченко, слід відмітити, що, з одного боку, рівень продуктивності праці в них настільки високий, що невелика кількість фермерів годує мільйони громадян. Наприклад, в США один фермер годує приблизно 55 громадян, які зайняті в інших галузях економіки, в той час як у самі сприятливі роки розвитку економіки колишнього СРСР одна людина, зайнята у сільському господарстві, годувала лише семеро інших громадян [5, с. 89].

На наш погляд, фермерські господарства і господарства населення можуть відігравати не останню роль в реалізації загальної стратегії розвитку сільськогосподарського комплексу країни і покращення його конкурентноздатності.

Як вважає Є. Майовець, створювати ефективні господарства потрібно, починаючи з дрібних індивідуальних одиниць, дати їм змогу проявити управлінські риси фермера, господаря-власника. А цей фермер повинен бути не працівником, що змушений розраховуватися за готову, нав’язану йому модель ферми, а вільним сільським підприємцем, що створює і облаштовує ферму по своєму розумінню. Лише за таких умов він почне вкладати свої обмежені фінансові ресурси …[17, с.125].

Тому на сучасному етапі не можна акцентувати увагу тільки на крупнотоварному виробництві і не зважати на розвиток дрібних фермерських господарств і господарств населення. Це пов’язано з тим, що:

1. не завжди великі сільськогосподарські підприємства зможуть враховувати внутрішні тенденції ринку і охопити виробництво усіх видів продукції. Цей недолік змогли б усунути сімейні господарства і дрібнотоварні підприємства фермерського типу, які задовольнятимуть внутрішній попит населення;

2. виникнення крупних сільськогосподарських підприємств, які будуть спеціалізуватися на виробництві тієї чи іншої продукції, в умовах відсутності конкуренції, може загрожувати встановленню монопольних цін на внутрішньому ринку;

3. орієнтація сільськогосподарських підприємств здебільшого на експорт, може призвести до дисбалансу попиту і пропозиції. В результаті збільшиться імпорт сільськогосподарської продукції з інших країн світу, що негативно вплине на стан зовнішньої торгівлі України і її зовнішньоторговельне сальдо;

4. врожайність деяких видів сільськогосподарської продукції, як показала практика, в господарствах населення в декілька разів вище ніж в крупних сільськогосподарських підприємствах.