Тема 8. Капітал сфери обігу.

План.

1. Виникнення сфери товарного обігу в процесі еволюції товарно-грошових відносин.

2. Торговий капітал як відокремлена частина промислового капіталу. Торговий прибуток.

3. Позичковий капітал. Сутність і форми кредиту.

4. Економічна характеристика витрат обігу в торгівлі.

1. Виникнення сфери товарного обігу в процесі еволюції товарно-грошових відносин.

Товарне виробництво існувало вже 5—7 тисячоліть тому, за часів первісного суспільства. Тією чи іншою мірою воно було поширене в різних соціально-економічних системах. Так, ще у Стародавній Греції, широкого розвитку набули грошовий обіг і товарне виробництво. Щодо нашої країни, то тут вже на початку ХІІІ століття з'являється тенденція товарного ремесла, коли предмети вироблялися не тільки на замовлення, а й на продаж. Отже, існують спільні для різних історичних епох причини виникнення товарного виробництва.

Товарному виробництву властиві особливі тенденції розвитку, які виявилися в зародковій формі вже на початкових етапах виникнення елементів товарної системи, що протягом тисячоліть перетворилася на загальну форму виробництва. До них належать сили руху та постійного розвитку і вдосконалення виробництва, сили саморозвитку, саморегулювання. Якщо економіка тієї чи іншої країни пов'язана з товарним виробництвом, то держава не може зупинити розвиток виробництва, продуктивних сил, а може стати лише гальмом чи, навпаки, сприяти цьому розвиткові.

Безпосередньою причиною виникнення товарного виробництва є економічна відособленість товаровиробників – це таке становище, за якого вони самостійно вирішують питання господарської діяльності: що виробляти, якими засобами, які ресурси використовувати тощо (госпрозрахунок).

Економічна відособленість товаровиробників нероздільно пов'язана з розвитком приватної власності на засоби виробництва та економічною і юридичною свободою виробника і передбачає самостійне розпорядження виробленою продукцією, володіння нею, її відчуження і використання відповідно до власних інтересів. Тому економічне відособлення невіддільне від власності на засоби виробництва і продукцію, що виробляється.

На певному ступені суспільного поділу праці економічний зв'язок різних власників неминуче виступає у товарній формі.

3 економічною відособленістю товаровиробників нерозривно пов'язані еквівалентність і відплатність їх відносин. Це є однією із загальних корінних ознак товарного виробництва і обміну. Товарне господарство виникає також через наявність суперечності між виробництвом і споживанням, невідповідність споживної вартості вироблених благ потребам суспільства та його членів. Це вимагає обов'язкового визнання споживачами виробленої продукції, що ґрунтуються на певному досвіді. Відсутність саме такого визнання фактично означає відсутність товарного господарства і товарної форми господарювання. В натуральному господарстві споживачі також користуються продуктами не лише особистої праці, а й праці своїх одноплемінників. Однак вони отримують свою частину без права відкинути її або вільно обирати іншого виробника. Як конкретно-історичний тип організації суспільного виробництва, товарне господарство характеризується постійним рухом уперед.

Товарне виробництво й обіг у своєму розвитку проходять дві стадії: нижчу – бартерне господарство, і вищу – грошове господарство.

В бартерному господарстві будь-який товар можна безпосередньо обміняти на будь-який інший без використання грошей. У грошовому існує особливий товар — гроші, який можна обміняти на будь-який інший товар, а останній — на гроші. В господарстві, заснованому на грошовому обміні, суспільні витрати нижчі, ніж там, де обмін здійснюється за допомогою бартеру.

Основні загальні ознаки товарного виробництва не залежать від специфіки економічної системи. До них належать:

• суспільний поділ праці

• економічна відособленість виробників

• еквівалентність відносин

• ринковий зв'язок між виробниками і споживачами

• визнання суспільного характеру праці через ринок

• здійснення економічних процесів у товарно-грошових формах шляхом купівлі-продажу

• виробництво для обміну і в розрахунку на вигоду

• конкуренція.

Серед них також відкритість системи відносин, існування таких категорій, як товар, вартість, мінова вартість тощо, і законів товарного виробництва та обігу. Ці ознаки мають такий самий об'єктивний характер, як і товарне виробництво та обіг.

Розвиток суспільного виробництва перетворив безпосередній обмін товару на товар в товарний обіг, що є розвиненою формою товарного обміну. В основі обміну лежать потреби та інтереси людини, проте суб'єктом відносин обміну людина стає лише при виникненні ряду матеріально-речових та соціально-економічних умов, серед яких об'єктивно необхідними є два:

• можливість отримання додаткового продукту;

• певна ступінь розвитку поділу праці.

Названі умови, по-перше, припускають здатність окремого виробника отримувати продуктів праці більше, ніж він в змозі спожити, а по-друге, закладають протиріччя між різноманіттям потреб виробника і обмеженістю видів продуктів для їх задоволення за рахунок самостійного виробництва. Саме ці обставини є передумовою виникнення у виробників відносин обміну.

Серед питань, пов'язаних з торговою справою, першорядне значення має структура відносин обміну між двома суб'єктами з приводу об'єктів обміну, якими вони володіють. Зміст цього відношення становить прирівнювання різнорідних об'єктів. Відносини обміну у вигляді сукупності одиничних актів обміну між двома суб'єктами представляють собою ринкові відносини.

Об'єктами ринкових відносин є засоби задоволення потреб людей. Оскільки процесу руху товару від виробника до споживача притаманне матеріальний (дійсне) і економічний зміст, то існують 2 основні умови ринкового обміну:

• об'єкти обміну повинні задовольняти різні потреби, тобто бути якісно різними;

• об'єкти обміну повинні бути еквівалентними (рівними) з економічної точки зору.

Іншими словами, об'єкти обміну якісно різні як споживчі вартості (інакше немає сенсу проводити обмін), але рівні як вартості. На певному етапі економічного розвитку зовнішнім виразом вартості товару стають гроші - загальний еквівалент. Економічний зміст, власне суть обміну, полягає в зміні форм вартості або зміні стану. В актах продажу та купівлі, опосередкованих грошима, відбувається рух споживчих вартостей, реалізація товарів. По мірі розвитку ринкових відносин структура об'єктів обміну отримує якісний розвиток. Економічна теорія пов'язує цей розвиток з двома основними процесами:

• перетворення на об'єкти ринкового обміну факторів виробництва - землі, капіталу, праці;

• якісний розвиток самих грошей як засобу та об'єкта обміну, що знаходить прояв у розвитку функцій грошей, їх видів, інфраструктури ринку, що забезпечує функціонування грошової системи.

Проблема реалізації з точки зору суспільного відтворення не зводиться лише до забезпечення продажу створеного продукту. Єдність у процесі реалізації натуральної і вартісної форм продукту передбачає регулювання відповідності грошової маси певній кількості засобів виробництва, предметів споживання і послуг.

Еволюція грошового обігу пов'язана з трьома історичними напрямками: докапіталістичними формаціями; капіталістичним способом виробництва; інформаційним суспільством, заснованим на вертикальній інтегрованій в його структурі системі електронно-обчислювальної техніки. Історичні етапи еволюції грошей легко простежуються разом зі зміною власності на засоби виробництва:

• індивідуальної приватної власності на знаряддя праці та умови праці;

• індивідуальної приватної власності на засоби виробництва;

• акціонерної власності (нова форма власності об'єктів виробництва та інтелектуальних досягнень типу «ноу-хау»).

2. Торговий капітал як відокремилися частина промислового капіталу. Торговий прибуток.

Капітал – це певний запас цінностей у грошовій або не грошовій формі, який приносить дохід своєму власнику, забезпечуючи самозростання багатства, особливо у формі грошей. Зазвичай в літературі виділяються наступні види капіталу: промисловий, торговельний і позичковий. Промисловий капітал пов'язаний з отриманням доходу на основі використання найманої робочої сили в процесі виробництва та реалізації послуг. Він приносить його власнику дохід у вигляді прибутку.

Будь-який капітал, вкладений у виробництво, починає свій рух з авансування певної суми грошей (Г) на придбання засобів виробництва (ЗВ) і робочої сили (РС), які використовуються з метою виробництва (В) певних товарів, що включають додаткову вартість у товарній сфері (Т). Після реалізації створених товарів спочатку авансований капітал повертається до свого власника, приносячи йому додаткову вартість у грошовій формі. Рух капіталу, який мыстить у собі його авансування, застосування у виробництві товарів і повернення до вихідної грошовій формі, утворює кругообіг капіталу. Рух капіталу в рамках кругообігу розпадається на три стадії. На першій стадії капітал виступає у грошовій формі і використовується для придбання на ринку необхідних засобів виробництва і робочої сили. На другій стадії здійснюється процес виробництва і створення додаткової вартості у формі товару, а капітал представлений продуктивною формою. На третій стадії, де зрослий капітал виступає у товарній формі, відбувається реалізація вироблених товарів і привласнення додаткової вартості. По завершенні кругообігу, капітал знову набуває грошову форму.

Для того щоб процес виробництва був безперервним, кожен індивідуальний капітал повинен одночасно знаходитися у всіх трьох формах, причому в певній кількісній пропорції. Капітал, що проходить у своєму русі три названі стадії, послідовно приймаючи відповідні функціональні форми (грошову продуктивну, товарну), Маркс назвав промисловим капіталом. Останній приносить своєму власнику дохід у вигляді прибутку, яку К. Маркс трактував як форму додаткової вартості. Торговий капітал являє собою особливу частину промислового капіталу, яка обслуговує процес реалізації товарів.

У процесі поглиблення суспільного поділу праці на певному етапі розвитку товарно-грошових відносин і сфери обміну як складової суспільного відтворення відбувається відокремлення товарної і грошової форми капіталу у відносно самостійні види капіталу: торговий і позичковий.

Торговий капітал – це капітал, який використовується у сфері обігу і який обслуговує процес реалізації товарів. Першим етапом розвитку торгового капіталу найдавнішою його формою був купецький капітал. В історії розвитку товарно-грошових відносин він відігравав складну і суперечливу роль.

З одного боку, він створював умови для розвитку капіталістичних відносин, оскільки стимулював процеси накопичення і концентрації грошових коштів в руках вузького кола осіб, руйнував натуральні засади виробництва, посилював диференціацію товаровиробників, формував і розширював світовий ринок.

З іншого боку, купецький капітал:

• наживав великі прибутки за рахунок нееквівалентного обміну і тим самим нещадно експлуатував основну масу населення;

• підривав економічну основу безпосередніх товаровиробників;

• гальмував розвиток виробництва.

Розв'язання цієї суперечності втілилось у поступовій підпорядкованості купецького капіталу закономірностям промислового капіталу.

В умовах зародження капіталізму власники останнього особисто без посередників займались усіма операціями, пов'язаних з перетворенням товарної форми промислового капіталу в торговий. Разом з тим це уповільнювало кругообіг капіталу. Це й стало причиною відокремлення торгового капіталу від промислового і перетворення його на самостійно функціонуючий торговий капітал, рух якого здійснюється за формулою Г-Т-Г'

Це відокремлення проявилось у формі утворення особливої групи підприємців (капіталістів-продавців), які спеціалізуються лише на реалізації товарів. В результаті відбувся розподіл праці між промисловими і торговими капіталістами.

Наслідками відокремлення торгового капіталу стали:

• подальший розвиток суспільного поділу праці і спеціалізація виробництва;

• розширення ринку для промислового капіталу;

• прискорення обороту капіталу;

• зниження витрат капіталу на одиницю продукції та підвищення норми прибутку.

Метою торгового капіталіста, як і промислового, є отримання прибутку. Він привласнює його на тому підґрунті, що торговий капітал виконує функції, які необхідні для відтворення усього суспільного капіталу, який обслуговує стадію Т-Г' в кругообороті промислового капіталу, опосередковано сприяє зростанню додаткової вартості.

"Торговий капітал, - підкреслює Карл Маркс, - не створює ні вартості, ні додаткової вартості, а лише опосередковує їх реалізацію ". Але оскільки він обслуговує необхідну фазу процесу виробництва, то " ... повинен таким чином приносити середній річний прибуток, як і капітал, який функціонує в різних галузях виробництва ".

Джерелом торговельного прибутку є додаткова вартість, яка створюється в сфері матеріального виробництва, частину якої привласнює торговець. Цією частиною промислові капіталісти діляться з торговцем за те, що він реалізує їх товари. Таким чином, торговий прибуток - це особлива перетворена форма додаткової вартості, що створюється найманими працівниками у сфері виробництва і присвоюється торговими підприємцями за участь у реалізації товарів, вироблених промисловими капіталістами.

Торговий прибуток – це прибуток, одержуваний від реалізації товарів за рахунок різниці між ціною купівлі та продажу цінами. В умовах простого товарного виробництва воно здійснювалося переважно на основі нееквівалентного обміну внаслідок відносної нерозвиненості товарного обігу, роз'єднаності ринків, множинності цін на однорідну продукції. У капіталістичному товарному виробництві воно виступає як частина сукупної додаткової вартості, створюваної працею найманих робітників у сфері матеріального виробництва.

Насправді сфера обігу може бути самостійним джерелом прибутку лише в тій мірі, в якій тривають процеси виробництва. Товарне виробництво є продуктом перерозподілу додаткової вартості між промисловим і торговим капіталістами. Вона утворюється на основі дії закону середнього прибутку.

Пояснимо цей механізм на прикладі. Припустимо, що є промисловий капітал (Кпр) в розмірі 450.000 дол., з яких 350.000 дол. – це постійний капітал (С) і 90.000 дол. - змінний (V). Норма додаткової вартості складає 100%. За цих умов вартість (ЛҐ) виготовленої продукції буде складати: ^ = 360000с + 90000у + 90000т = 540.000 дол. Отже, якби промисловий підприємець сам реалізовував свою продукцію, то за всіх інших незмінних умов він міг би претендувати на прибуток у розмірі 20%

Але промисловець функцію реалізації товарів передає торговцю, який, щоб здійснити цей процес, теж робить певні затрати капіталу, припустимо, в розмірі 50000 дол.(Кт). Таким чином, весь капітал, витрачений на виробництво й продаж товару, складе КПР+КТ=450000+ 50000=500000 дол. А загальний прибуток буде теж перерозподілятися між промисловим і торговельним підприємцями. Причому не довільно, а за середньою нормою. Інакше, (якщо буде менше) торговельному підприємцю буде невигідно вкладати свій капітал у сферу обігу. У нашому прикладі середня норма прибутку буде такою:

Звідси весь прибуток промисловця буде дорівнювати:

Реально цей розподіл прибутку відбувається за допомогою такого механізму: промисловець продає свій товар торговцю за оптовими цінами, які включають витрати виробництва і його середній прибуток. У нашому прикладі це буде 360000С + 90000У 4 - 81000Р = 531000 дол. Торговельний же підприємець реалізує куплену продукцію за цінами, що базуються на вартості даного товару. В нашому прикладі це 360000С+90000У+90000т = 540000 дол. Продавши товар за таку ціну, торговельний підприємець: а)повертає свій капітал обігу, який був виплачений промисловому підприємцю при купівлі в нього товару (531000 дол.); б)отримує свою норму прибутку, як різницю між продажною ціною і купівельною – 540000 - 531000=9000 дол. Отже, створена в процесі виробництва додаткова вартість в сумі 90000 дол. поділилася порівну на рівновеликий капітал.

На стадії реалізації виробленої продукції торговий капітал включається в процес міжгалузевої конкуренції. Переливи капіталу в пошуках найбільш вигідних сфер докладання в кінцевому підсумку призводять до формування 2 центрів коливання ринкових цін. Промислові капіталісти продають товари торговцям за цінами виробництва нижче вартості (за цінами виробництва промислового капіталу), а торгові - реалізують їх споживачам за кінцевими або дійсним цінами виробництва, сума яких дорівнює сумі вартостей. Таким чином, торговий прибуток являє собою різницю між двома рівнями цін виробництва і «¼ зводиться до такої частини всієї доданої вартості, яка припадає на частку торгового капіталу як відповідної частини сукупного капіталу, зайнятого в суспільному процесі відтворення».

Спеціалізація торгових капіталістів на обслуговування процесу зміни форм вартості сприяє відносному скороченню витрат обігу, а тим самим підвищує масу і норму прибутку класу капіталістів в цілому. Норма торгового прибутку під впливом міжгалузевої конкуренції змінюється відповідно до руху середньої норми прибутку. При капіталізмі зберігаються умови для збільшення торгового прибутку шляхом нееквівалентного обміну. Торгівельні капіталісти штучно роздувають ціни вище вартості на товари народного споживання і занижують ціни на товари, придбані у дрібних товаровиробників.

При імперіалізмі торгові монополії використовують монопольні ціни для вилучення надприбутків. Цим же цілям служить інфляція і політика перерозподілу доходів на користь пануючих класів. У соціалістичному суспільстві соціально-економічна природа і характер формування торгового прибутку якісним чином змінюються. Соціалістичні торговельні підприємства функціонують в рамках єдиного народно-господарського плану. Торговий прибуток є частиною додаткового продукту, та його утворення відбувається за допомогою планомірного і збалансованого відхилення цін від вартості, здійснюваного соціалістичного державою, який використовується для подальшого розвитку торгівлі та формування фондів матеріального заохочення.

3. Позичковий капітал. Сутність і форми кредиту.

Позичковий капітал – це грошовий, капітал, наданий у позику капіталістам за плату у вигляді відсотка, джерелом якого служить неоплачена праця найманих робітників, який являє собою особливу історичну форму капіталу, породженого капіталістичним способом виробництва. Попередник позичкового капіталу – лихварський капітал.

Особливості позичкового капіталу розкривають специфіку тих нових (капіталістичних) відносин, які відображає цей капітал, а сам він стає одним з найнеобхідніших і найважливіших елементів ринкової економіки. Він перетворюється в один із визначальних важелів трансформації традиційної товарно-грошової системи суспільного виробництва в товарно-кредитну. Формування позичкового капіталу обумовлене закономірностями кругообігу капіталу в процесі відтворення: на одних ділянках тимчасово вивільняються грошові кошти, на інших – тимчасово виникає додаткова потреба в них. Грошові кошти, які тимчасово вивільняються в процесі кругообігу капіталу служать найважливішим джерелом ссудного капіталу.

Позичковий капітал має певні ознаки та джерела накопичення (рис. 8.1)

Джерелом позичкового капіталу служать також доходи і заощадження особистого сектора (що включає всі класи і шари капіталістичного суспільства). До них відносяться перш за все доходи експлуататорських класів: буржуазії, і особливо рантьє, а також землевласників. Після 2-ої світової війни рантьє втратили самостійну роль кредиторів головним чином у зв'язку з хронічною інфляцією, яка знецінила їх капітали. Разом з тим в якості джерела позичкового капіталу стали широко використовуватися доходи «рантьє за сумісництвом» - прошарку високооплачуваних осіб: вищого чиновництва, духівництва, осіб вільних професій та інших забезпечених верств суспільства.

До джерел формування позичкового капіталу відносять:

• грошові кошти, призначені для відновлення основного капіталу які накопичуються у формі амортизації;

• частина оборотного капіталу, яка вивільняється в грошовій формі у зв'язку з розбіжністю часу продажу виготовлених товарів і часу покупки нової сировини, палива і матеріалів, необхідних для продовження процесу виробництва;

• змінний капітал, тимчасово вільний у проміжку між надходженням коштів від реалізації товарів і виплатою заробітної плати;

• додаткова вартість призначена для капіталізації, яка накопичується при розширеному відтворенні, залежно від масштабів капіталістичних підприємств та їх технічного рівня.

Рис. 8.1 Позичковий капітал та його ознаки.

Рух позичкового капіталу характеризується тим, що в підсумку цей капітал приносить його власникові прибуток у вигляді відсотка. Відсоток (лат. pro centum – на сто) являє собою плату позичальника кредитору за надані в його розпорядження гроші або матеріальні цінності. Відсоток виступає платою за споживту вартість позичкового капіталу, тобто за його здатність приносити прибуток. У зв’язку з цим відсоток є ірраціональною формою ціни позичкового капіталу.

Відсоток, який приносить позичковий капітал своєму власникові, становить тільки частину додаткового продукту. Другу частину становить той додатковий продукт, який привласнює підприємець, капіталіст. Розподіл додаткового продукту на дві частини закріплений у термінах: позичковий відсоток і підприємницький дохід. Співвідношення між ними в межах вартості додаткового продукту може бути різним. Теоретично позичковий відсоток може коливатись від нуля до вартості всього додаткового продукту, отриманого за допомогою використання позичкового капіталу. Але крайні межі цього співвідношення практично виключаються, бо в цьому випадку економічний інтерес одного із суб’єктів кредитних відносин нехтується (зникає), а це унеможливлює самі ці відносини.

Позичковий відсоток виник у давнину, ще до появи металевих грошей і спочатку виступав переважно у формі натуральної плати. З розвитком товарного виробництва його форма змінюється, і сьогодні в країнах з ринковою економікою він являє собою плату (як правило, у формі грошей) позичальника за використання споживної вартості позичкового капіталу.

Сутність, походження і роль позичкового відсотка постійно приваблювали увагу вчених-економістів. Так з розвитком капіталістичних виробничих відносин з’являються перші теорії відсотка. У працях Ж. Сея, Т. Мальтуса та інших економістів засоби виробництва ототожнюються з капіталом, а він сам наділяється здатністю самостійно приносити додатковий продукт. Це, на думку вчених, властиво і позичковому капіталу, який теж здатний самостійно приносити його власникові прибуток у вигляді відсотка.

На думку англійського економіста Н. Сеніора (1790—1864 рр.), відсоток виступає винагородою капіталіста за його утримання від непродуктивних витрат свого грошового капіталу. Це положення було розвинуто представниками австрійської школи економістів (Бем-Баверк, Менгер), які посилили в трактуванні відсотка суб’єктивний момент, намагаючись відірвати походження відсотка від системи категорій товарного виробництва. Бем-Баверк вважав, що господарюючий суб’єкт більш високо цінує поточні блага, а не майбутні і тому, віддаючи гроші в позику, бере за них відсоток, який так би мовити, компенсує йому зниження цінності його блага — грошей, відданих у позику.

Теорії відсотка, що базуються на його відриві від руху позичкового капіталу і пов’язують його походження з психологічними моментами в поведінці індивіда, який утримується від поточного споживання, дуже поширені й сьогодні. Переважно, вони носять еклектичний характер і вже через це не можуть стати якоюсь теоретичною базою для організації руху позичкового капіталу.

Помітним явищем в економічній думці в цілому і зокрема в теорії позичкового капіталу і відсотка стала книга видатного англійського вченого Дж. Кейнса «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей». В роботі відсоток тісно пов’язується із системою кредитних відносин. За Дж. Кейнсом, сутність відсотка полягає в тому, що він є платою власникові грошей за його відмову від ліквідності свого капіталу. Це явище, на його думку, суто грошове, але воно відіграє винятково важливу роль у розвитку суспільного виробництва. За своїм впливом це другий (після розширення ринку засобів виробництва) чинник, який стимулює інвестиції.

Свій підхід у трактуванні відсотка мав і відомий американський учений І. Фішер (1867—1947 pp.), який розглядав будь-який прибуток як форму вираження відсотка, а його появу він пов’язував з ризиком, якому піддається капітал, вкладений на тривалий термін.

Узагальнюючи викладені погляди на відсоток, слід сказати, що

Зазначимо, що на сучасному етапі розвитку більш прийнятними з наукової точки зору є теорії Дж. Кейнса і І. Фішера у зв’язку з тим, що вони спрямовані не стільки на з’ясування суті і джерел походження позичкового відсотка, скільки на його зв’язок з розвитком суспільного виробництва і посиленням його ролі у функціонуванні різних (позичкової, промислової, торговельної) форм капіталу.

Відсоток завжди має свій певний розмір, але в практиці кредитних відносин зазвичай користуються його відносним вираженням, що визначається через норму відсотка, яка являє собою відношення суми грошей, виплачених у вигляді відсотка, до суми грошей, відданих у позику. Це відношення розраховується за певний період, але найчастіше за рік. Річну норму відсотка (Nn) можна визначити за формулою:

Наприклад, якщо протягом року позичальник виплачує 100 гривень у вигляді відсотка за позику, отриману на 1 рік у розмірі 1000 гривень, то річна норма відсотка (N„) буде дорівнювати 10 %.

Сама норма відсотка може бути різною, оскільки це залежить від безлічі конкретних умов надання позики. Проте залежно від способу визначення розрізняють два її види.

Ринкова норма відсотка – це та його норма, що складається на ринку позичкових капіталів на конкретний період часу. Вона відбиває загальну кон’юнктуру ринку, а також певною мірою і очікування суб’єктів кредитних відносин.

Середня норма відсотка – відображає середню норму відсотка за відносно великі відрізки часу і дає змогу виявити довгострокові тенденції зміни в кон’юнктурі на ринках позичкових капіталів та зміни в економіці країни в цілому.

Формою руху позичкового капіталу є кредит (рис. 8.2).

Рис. 8.2 Кредит як форма руху позичкового капіталу

У ринковій економіці гроші повинні знаходитися в постійному обороті, здійснювати безперервне звернення. Тимчасово вільні грошові кошти повинні негайно надходити на ринок позикових капіталів, акумулювати в кредитно-фінансових установах, а потім ефективно пускатися в справу, розміщуватися в тих галузях економіки, де є потреба у додаткових капіталовкладеннях. Кредит являє собою рух позичкового капіталу, здійснюване на засадах терміновості, зворотності і платності.

Кредит – це побудований на довірі специфічний тип економічних відносин, які виникають між кредитором і позичальником з приводу мобілізації тимчасово вільних коштів та використання їх на умовах повернення, платності, строкового використання. В даному визначенні віддзеркалюється сутність, принципи кредитування і характер кредитних відносин.

Сутність кредиту розкривається в його функціях (рис. 8.3):

Рис. 8.3 Функції кредиту.

Кредит як економічна категорія не тільки має внутрішню сутність, що проявляється у його структурі, закономірностях руху, формах і видах, а й активно взаємодіє зі зовнішнім середовищем, з іншими (не кредитними) процесами в економіці та соціальній сфері й помітно впливає на них. Основні напрями та механізми цього впливу визначають окремі його функції.

Будучи проявом впливу кредиту на навколишнє економічне середовище, функції характеризують суспільне призначення кредиту. Як і сама сутність кредиту, його функції є явищем об'єктивним та динамічним. Кожна з них формується стихійно, розвивається в міру розвитку самої сутності кредиту й економічного середовища, в якому він функціонує.

Основні принципи кредитування: цільовий характер; матеріальна забезпеченість; строкове використання; платність і своєчасне повернення.

Рівень розвитку кредитних відносин значною мірою визначається різноманітністю видів і форм кредиту (рис. 8.4).

За суб'єктами кредитних відносин класифікують чотири основних види кредитів: міжгосподарський, банківський, державний і міжнародний кредит.

Міжгосподарський кредит – це кредитні відносини, які виникають між окремими підприємствами, організаціями, господарськими товариствами в процесі їх розрахункових взаємовідносин, а також між підприємствами, організаціями і господарськими товариствами з однієї сторони і органами галузевого управління з іншої, в процесі їх фінансових взаємовідносин. Цей вид кредиту містить у собі:

а) комерційний кредит, який надається одним підприємством іншому у вигляді продажу товарів або послуг з відстроченням платежу. Вважають, що комерційний кредит утворює основу кредитної системи. Він суттєво зменшує резерви готівкових грошей, які завжди мають утримувати у своєму розпорядженні суб'єкти ринку для здійснення комерційних розрахунків.

Основним призначенням комерційного кредиту є прискорення руху товарів із сфери виробництва до сфери споживання. Комерційний кредит широко застосовується також у взаємовідносинах підприємств-сумісників. У ринковій економіці комерційний кредит обслуговується вексельними білетами, обіг яких опосередковується банками і регулюється чинним законодавством.

Рис. 8.4 Види та форми кредиту.

Вексель – це зобов'язання боржника сплатити кредитору позичену ним суму грошей у визначений строк.

Погашення комерційного кредиту здійснюється різними способами:

• сплати боржником за векселем;

• передання векселя іншим юридичним особам;

• переоформлення комерційного кредиту на банківський;

б) дебіторсько-кредиторська заборгованість, яка виникає між суб'єктами господарювання (причиною виникнення цієї заборгованості є розрив у часі між процесом реалізації товару і надходженням грошових коштів);

в) тимчасова фінансова допомога, яка надається своїм підприємствам органами галузевого управління на умовах повернення.

Банківський кредит – це кредит, який надається банками, спеціалізованими кредитно-фінансовими установами економічним суб'єктам підприємницької діяльності, державі і домашнім господарствам у тимчасове користування на умовах повернення, строковості та сплати відсотків.

Об'єктом банківського кредиту є грошовий капітал банків як капітал, що відокремився від промислового. Основними джерелами формування банківського капіталу є власні кошти банків; кошти юридичних осіб розміщені на депозитних рахунках; міжбанківський кредит; кошти отримані від випуску цінних паперів; залишки на розрахункових і поточних рахунках.

Суб'єктами банківського кредиту є кредитор-банк і позичальник-підприємство, домашні господарства, держава.

Метою банківського кредиту є задоволення тимчасової потреби у грошових коштах.

Банківський кредит класифікується за такими ознаками:

1) за строками погашення: короткостроковий, середньостроковий, довгостроковий, онкольний;

2) за способами погашення: позики, які погашаються єдиним внеском позичальника; позики, які погашаються із розстрочкою впродовж усього строку дії кредитного договору; достроково; з регресією платежів; після закінчення зумовленого періоду;

3) за методом кредитування: разові кредити; контокорентні кредити; кредитна лінія; овердрафт; поновлювальні кредити та ін.

4) за характером і способом сплати відсоткових ставок: з фіксованою ставкою, з плаваючою ставкою, дисконтні;

5) за умовами надання: забезпечені заставою; гарантовані; ломбардні; незабезпечені (бланкові) та ін.

Можливі й інші види класифікації кредиту (згідно Положення Національного банку України "Про кредитування"), особливості яких розкривають сучасну практику банківського кредитування.

Державний кредит – це грошові відносини, які виникають між державою та юридичними і фізичними особами у зв'язку з мобілізацією тимчасово вільних коштів, зазначених осіб у розпорядження державної влади і використання їх для фінансування державних витрат.

Мета державного кредиту – погашення дефіциту державного бюджету.

Суб'єктами державного кредиту є: кредитори - юридичні та фізичні особи, інші держави; позичальник - держава.

Класифікація державних кредитів:

1. За правовим оформленням:

- державні кредити, які надаються на основі угод (кредити урядів, міжнародних і фінансових організацій);

- кредити, забезпечені випуском цінних паперів (облігаціями, казначейськими зобов'язаннями).

2. За характером використання цінних паперів:

- ринкові позики;

- неринкові позики;

- спеціальні позики.

3. Залежно від строку погашення:

- короткострокові кредити (до 1 року);

- середньострокові кредити (до 5 років);

- довгострокові кредити (понад 5 років).

4. За методом розміщення:

- добровільні державні кредити;

- примусові державні кредити.

5. В залежності від розміщення позик:

- внутрішні - мобілізуються на внутрішньому ринку;

- зовнішні позики - надходять від інших країн.

6. За правом емісії: державні позики; місцеві позики.

Міжнародний кредит – це рух позичкового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин. Це кредитні відносини між державами фінансово-кредитними установами і фірмами різних країн.

Мета міжнародного кредиту - фінансування міжнародної торгівлі, інвестиційних проектів, регулювання платіжних балансів тощо.

Суб'єкти міжнародного кредиту є державні структури, банки, міжнародні та регіональні фінансові організації, юридичні та фізичні особи. Серед міжнародних кредитних організацій центральне місце посідають МВФ - Міжнародний валютний фонд, МБРР - Міжнародний банк реконструкції та розвитку, ЄБРР - Європейський банк реконструкції та розвитку.

Об'єктами міжнародного кредиту є грошовий і товарний капітал.

Види міжнародного кредиту:

- державний;

- банківський;

- комерційний.

Основна вимога до міжнародного кредиту – ефективне його використання. У разі невиконання цієї вимоги загострюється проблема зростання зовнішнього боргу і навіть виникнення дефолту. Дефолт – це непогашення в строк зовнішніх зобов'язань, а також запровадження умов обміну державних цінних паперів, які є менш сприятливими для іноземних інвесторів, ніж попередні.

Надзвичайно важливим видом кредиту в умовах ринкових відносин, вирішення урядом проблем соціального характеру є споживчий кредит.

Споживчий кредит - це кредит, який надається населенню підприємствами торгівлі, банками та іншими фінансово-кредитними установами на придбання споживчих товарів тривалого користування та послуг.

В умовах ринкової економіки основними видами матеріального кредиту є вексельний і лізинговий кредит.

Провідні форми вексельного кредиту:

1) отримання банківських векселів і наступні розрахунки за їх допомогою;

2) отримання грошей під заставу векселів;

3) дисконт векселів у банках та ін.

Головна перевага вексельного кредиту є його нижча вартість і спрощений механізм отримання.

Лізинговий кредит – це кредитні відносини між юридичними особами, які виникають у разі оренди майна та супроводжується укладанням лізингових угод.

Лізинг – це спосіб фінансування, заснований на довгостроковій оренді майна при збереженні права власності за орендодавцем.

Суб'єкти лізингу: лізингодавець, лізингоодержувач, виробник (продавець) - для класичного лізингу. В умовах високорозвинутої економічної системи до вищезазначених суб'єктів лізингових операцій слід віднести лізингові компанії і страхові організації.

Об'єкти лізингу: рухоме і нерухоме майно.

Мета лізингу – сприяння розвитку науково-технічного прогресу і матеріально-технічної бази підприємств.

Форми лізингу: оперативний, фінансовий і зворотній.

У сучасній перехідній економіці України зростає значення й інших відновлювальних форм і видів кредитів: фінансових, стабілізаційних, роловерних, розрахункових, проміжних, податкових, кредиту-овернайт та ін. Розширюються і сфери застосування кредитних відносин, формується і удосконалюється інфраструктура кредитного ринку, вдосконалюються методи кредитування й управління кредитними процесами.

Механізм, який забезпечує реалізацію кредитних відносин (перетворення грошового капіталу на позичковий), є банківські і небанківські (пара-банківські, поза-банківські) фінансово-кредитні інститути. У своїй сукупності кредитні відносини та інститути, що забезпечують функціонування та реалізацію кредитних відносин, утворюють кредитну систему.