3. Спосіб виробництва, базис, надбудова суспільно-економічних формацій
У найпоширенішому трактуванні реалізації формаційного підходу виділяють п’ять суспільно-економічних формацій: первіснообщинну, рабовласницьку, капіталістичну (буржуазну) і комуністичну (перша фаза якої отримала назву соціалістичної). Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої відбувається внаслідок зміни певних типів виробничих відносин, що віджили, і заміни їх новим економічним ладом. При капіталізмі, стверджував К.Маркс, ринкова економіка досягає найвищої точки розвитку і починає заперечувати саму себе. “Могильником” капіталізму виступає робітничий клас, покликаний знищити приватну власність на засоби виробництва. Перехід до загальнонародної власності і позаринкового, тобто не опосередкованого грішми, розподілу продукції означав встановлення комунізму. Перехідний до комунізму період він називав соціалізмом. В уявленнях основоположників марксизму комунізм був вінцем розвитку людського суспільства, останньою суспільно-економічною формацією. Ф.Енгельс навіть проголосив, що вся історія людства до встановлення диктатури пролетаріату є його передісторією.
В рамках формаційного підходу суспільно-економічна формація являє собою сукупність наступних складових елементів (рис. 3.7)
Рис. 3.7 Суспільно-економічна формація та її елементи.
Економічна теорія досліджує нерозривно пов'язані між собою сторони суспільного виробництва: продуктивні сили та виробничі відносини.
Продуктивні сили – це засоби виробництва і люди, які володіють знаннями, виробничим досвідом, навичками до праці і виробляють матеріальні блага і послуги. Вони становлять провідну, найбільш рухливу ланку суспільного виробництва, його зміст. Рівень розвитку продуктивних сил відображає ступінь влади людини над природою і є більш ємним критерієм і показником суспільного прогресу.
У процесі виробництва люди не тільки впливають на природу, а й вступають у взаємозв'язки і відносини один з одним. Певні зв'язки і відносини, в які незалежно від волі і свідомості, вступають між собою люди в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ, називаються виробничими відносинами. Вони складають форму розвитку продуктивних сил. Серед причин виникнення виробничих відносин розрізняють наступні: з одного боку – людина ніколи не працює одна, а з іншого – процес виробництва не закінчується створенням кінцевого продукту.
Основу виробничих відносин становить власність на засоби виробництва. Залежно від того, кому належать засоби виробництва, як поєднується з ними робоча сила, складається той чи інший тип виробничих відносин. Відносини власності являють собою об'єктивні, матеріальні, економічні відносини людей один з одним, які виражають їх відношення до засобів виробництва і результатів праці як до своїх або до чужих.
Виробничі відносини, будучи внутрішньою формою організації продуктивних сил і двигуном їх розвитку, виступають і як специфічна продуктивна сила, а в якості техніко-виробничих відносин прямо включаються до продуктивних сил суспільства. Продуктивні сили на певному щаблі розвитку мають специфічний для данного щаблю суспільний характер, при цьому такі продуктивні сили суспільної праці, як розподіл і кооперація праці, спеціалізація і концентрація виробництва тощо, прямо виступають стороною виробничих відносин - техніко-виробничими (або організаційно - виробничими) відносинами.
Виробничі відносини перебувають у діалектичній єдності, у взаємодії з продуктивними силами. Сукупність продуктивних сил, і виробничих відносин становить спосіб виробництва.
Таким чином, кожна зі сторін способу виробництва реалізує сама себе у своїй протилежності. В системі умов суспільного життя спосіб виробництва займає визначальне місце. «Спосіб виробництва матеріального життя, - зазначав К. Маркс, - обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі» [1]. Залежно від існуючого способу виробництва складається певна надбудова. Історії людського суспільства відомі п'ять способів виробництва: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і комуністичний (першою фазою якого виступає соціалізм). У марксистській літературі дискутувалося питання про правомірність виділення азіатського способу виробництва, однак представляється більш переконливою точка зору, що він є лише модифікацією одного з докапіталістичних способів виробництва.
Спосіб виробництва (нім. Produktionsweise) – це історично визначений спосіб добування матеріальних благ, необхідних людям для виробничого та особистого споживання, тобто суспільне виробництво на певному щаблі історичного розвитку, яке характеризується певним рівнем розвитку продуктивних сил і відповідним цьому типом виробничих відносин. Інакше кажучи, спосіб виробництва - це історично визначена діалектична єдність продуктивних сил і виробничих відносин – двох сторін виробництва, які виражають ставлення людей до природи і один до одного. Причому це така єдність, в умовах якого спостерігається стійке відтворення передумов власного існування.
Дві сторони способу виробництва знаходяться у внутрішній взаємодії. Чільна роль належить продуктивним силам, від рівня розвитку яких залежить характер виробничих відносин. Зміни у відносинах власності, характері поєднання робочої сили із засобами виробництва, формах зв'язку між виробниками, класовій структурі суспільства, мотивах і цілях господарської діяльності - специфічні для кожного способу виробництва і диктуються в кінцевому рахунку розвитком продуктивних сил, які відображають ступінь панування людини над природою.
Оскільки дві сторони способу виробництва перебувають у діалектичній єдності, то кожна з цих сторін припускає іншу і не може існувати без іншого боку.
Панівний спосіб виробництва є основою (базисом) суспільно-економічної формації. У 1859 році у роботі «До критики політичної економії» Карл Маркс виділив «прогресивні епохи економічної суспільної формації», які визначалися за суспільним способом виробництва, в числі яких були названі азіатський, античний (рабовласницький), феодальний і капіталістичний. Однак у даній схемі Марксом був визначений тільки капіталістичний спосіб виробництва – як діалектична єдність машинного щаблю розвитку продуктивних сил і обумовленого нею додатково-вартісного типу виробничих відносин. Решта «громадських способів виробництва» були виділені Марксом слідом за еталонно-правовими стадіями суспільної еволюції зі схем Гегеля і Сен-Симона. «Важко сказати, - зазначав радянський історик-марксист В. П. Ілюшечкин, - чим він керувався, допускаючи таку недоладність» [2]. Сам Ілюшечкин наполягав, що в рамках докапіталістичної політекономії можна говорити лише про єдину докапіталістичну формацію, для якої був характерний докапіталістичний спосіб виробництва.
У результаті тлумачення Маркса всупереч зазначеному закону відповідності, основною стороною в способі виробництва в марксизмі стали вважатися виробничі відносини. Більше того, фактично спосіб виробництва і формації стали визначати відносини власності на засоби виробництва. Все це призвело до того, що всі основні категорії історичного матеріалізму, а також і підстава для періодизації історії, стали визначатися з відносин власності. Зазначені теоретичні посилки фактично призвели до того, що спосіб виробництва перетворився на догматичну класифікаційну категорію.
Взаємозв'язок двох сторін суспільного виробництва, залежність характеру виробничих відносин від рівня розвитку продуктивних сил виражається законом їх відповідності, який пояснює зміну одного історично визначеного способу виробництва іншим. Виробничі відносини, виступаючи формою розвитку продуктивних сил, у свою чергу, активно впливають на них, прискорюючи або затримуючи їх прогрес. Крім того, взаємодія продуктивних сил і виробничих відносин відчуває зворотній вплив надбудови, яка має відносний ступінь самостійності. Таким чином у структурі суспільно-економічної формації існують певні взаємозв’язки (рис. 3.8)
Рис. 3.8 Суспільно-економічна формація та її взаємозв’язки.
Однак на певному рівні розвитку продуктивні сили вступають в конфлікт з виробничими відносинами. При цьому у відомих межах виробничі відносини мають здатність в рамках даного способу виробництва пристосовуватися до вимог продуктивних сил без зміни своєї якісної визначеності. Однак це досягається за рахунок посилення внутрішніх протиріч існуючого способу виробництва, в надрах якого накопичуються матеріальні передумови нового суспільного ладу, розвиваються суспільні сили, які здатні провести докорінні соціально-економічні перетворення.
У класово-антагоністичних способах виробництва конфлікт між продуктивними силами і виробничими відносинами призводить до заміни одного способу виробництва іншим у результаті соціальних революцій. В умовах комуністичного способу виробництва затверджується планомірна організація виробництва на основі панування суспільної власності, яка відкриває можливості для безмежного вдосконалення продуктивних сил і підвищення ефективності суспільного виробництва. Виникаючі протиріччя при соціалізмі між зростанням продуктивних сил і виробничими відносинами не антагоністичні і вирішуються шляхом вдосконалення виробничих відносин в результаті свідомого управління суспільними процесами.
Продуктивні сили в своєму зростанні випереджають виробничі відносини, і тоді останні починають гальмувати розвиток виробництва. Антагоністичний конфлікт продуктивних сил і виробничих відносин є основою соціальної революції, в ході якої відбувається зміна одного способу виробництва іншим.
При соціалізмі виникаючі протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами не носять антагоністичного характеру, суспільство свідомо і планомірно розвиває і удосконалює виробничі відносини відповідно з розвитком продуктивних сил.
Продуктивні сили і виробничі відносини разом утворюють економічний базис суспільства, від якого залежать політичні, ідеологічні й інші відносини та інститути. Базис породжує відповідну йому надбудову, яка містить у собі політичні, правові, філософські й інші погляди суспільства, відповідні їм установи. Зі зміною економічного базису змінюється і надбудова. Надбудова стосовно базису впливає на його розвиток не пасивно, а активно. Чим далі розвивається людська свідомість, тим більше у своєму філософському стихійному русі вона відривається від того реального грунту, продуктом розвитку якої являється як особлива форма відображення об'єктивної реальності.
Сучасна людина, яка не бажає науково філософськи осмислювати взаємозв'язок свідомості і матерії, вважаючи лише спеціальні, предметні науки достатніми для того, щоб орієнтуватися в навколишньому світі, завжди впадає в різні формати суб'єктивного ідеалізму. У цьому випадку одні наполягають на "словесному модернізмі" раніше досягнутого знання, інші наполягають на необхідності повернення до старовини. При цьому ні ті, ні інші ніяк не обгрунтовують свої моделі суспільних відносин досягнутими або існуючими рівнями розвитку виробництва, економічного базису і надбудови, які можуть бути представлені таким чином:
Ідеї і цінності
Соціальні інститути
Політика (Релігія)
Освіта (Сім’я )
Технологічний і соціальний процес виробництва
Надбудова
Базис
Рис. 3.9 Базис та надбудова
Данна схема відображає матеріалістичні погляди Маркса, згідно з якими суспільне виробництво є основою суспільства. Економіка містить у собі як технологію, так і соціальні відносини між капіталістом і найманим робітником у капіталістичному суспільстві. На цей базис спирається надбудова суспільства, до якої відносять головні інститути, культурні цінності та ідеї.
Базис і надбудова – це категорії історичного матеріалізму, вироблені для характеристики основних структурних елементів кожної суспільно-економічної формації. За допомогою цих категорій конкретизується основне питання філософії стосовно суспільства. На противагу різного роду концепціям, які намагаються безпосередньо вивести характеристику суспільства з матеріально-технічного рівня розвитку, марксизм доводить, що основою пануючих у кожному суспільстві ідей, установ та організацій є базис, тобто притаманна суспільству сукупність виробничих відносин, які складаються у відповідності з певним рівнем розвитку продуктивних сил.
Надбудова – це взаємопов'язана система суспільних явищ, породжених економічним базисом і активно впливаючих на нього. У надбудову входять:
а) сукупність духовних установ (думок, почуттів, настроїв, ідей, теорій, навчань), розшаровується при подальшому аналізі на політичні, правові, моральні, релігійні, естетичні та філософсько-світоглядні;
б) сукупність відносин між людьми, які на відміну від базисних, матеріально-виробничих відносин, складаються незалежно від волі і свідомості людей і називаються ідеологічними, бо виступають як політичні, правові, моральні і суспільні відносини;
в) сукупність установ і організацій – політичних (держава, партії), правових (суд), релігійних (церква) і таке інше. Таким чином базис і надбудова – поняття співвідносні.
Базис визначає якісну особливість даної формації, тим самим відокремлюючи її від інших, а породжена ним надбудова характеризує своєрідність соціального і духовного життя кожної формації. Взяті поза зв'язку з поняттям формації, вони стають мертвими.
Базис і надбудова - явища обов'язкові для всіх формацій і специфічні для кожної з них. Живучи в суспільстві і підкоряючись вимогам об'єктивних законів, люди вимушені вступати в матеріальні відносини, які утворюють базис їх суспільного життя. У той же час люди реалізують вимоги законів як свідомі істоти, тобто ці вимоги так чи інакше відбиваються в їх свідомості, спонукаючи їх до діяльності. Тому на основі матеріальних відносин виникає певна ідеологія і відповідні їй відносини. У цьому випадку установи та організації, які утворюють надбудову даної формації є захистом і основою для зміцнення її базису. Особливості взаємодії економічного базису та надбудови представлено на рис. 3.10
Рис. 3.10 Особливості взаємодії економічного базису та надбудови.
З виникненням класового суспільства основною установою надбудови стає держава, яка забезпечує реалізацію інтересів класу, пануючого в економіці, що призодить до панування провідної ідеології у всій системі. У ході розвитку даної формації і загострення її протиріч створюються нові ідеї, установи і організації класами, зацікавленими в її ліквідації. Ці надбудовні елементи не входять в пануючу надбудову, яка прагне їх знищити або, принаймні, обмежити сферу їх впливу.
У антагоністичних формаціях надбудова з усіма її ідеями, ідеологічними відносинами, установами та організаціями є продуктом, результатом і знаряддям класової боротьби. Надбудовні явища мають відносну самостійність, які забезпечують їм можливість активно впливати на всі сторони суспільного життя, в тому числі і на базис. Революційний перехід від однієї формації до іншої пов'язаний, насамперед, із заміною одного базису іншим, відповідно до чого більш-менш швидко відбувається переворот у всій надбудові. Певну еволюцію базису і надбудови зазнають і в рамках однієї формації, наприклад, в ході вступу соціалістичного суспільства в стадію зрілого соціалізму. Розвиток капіталізму веде до посилення реакційної ролі надбудови. Однак у соціалістичному суспільстві, де економічний базис позбавлений антагонізмів, надбудова стає все більш однорідною в соціальному відношенні, здатною служити прогресивному розвитку суспільства та його базису.
Основні терміни і поняття
Економічна діяльність, суспільний поділ праці, виробнича і невиробнича сфери, розподіл, обмін, виробництво, споживаня, труд, капітал, засоби виробництва, предмети праці, засоби праці, базис, надбудова, суспільно-економічна формація, продуктивні сили, виробничі відносини.
Теми рефератів
1. Вплив науково-технічної революції на зміни у факторах виробництва.
2. Показники економічного та соціального розвитку України на сучасному етапі.
3. Невиробнича сфера та особливості її функціонування.
Запитання для самоконтролю
1. Які види економічної діяльності ви знаєте?
2. Охарактеризуйте фактори суспільного виробництва.
4. Які показники економічної ефективності виробництва ви знаєте?
5. Доведіть взаємозв’язок економічних та соціальних потреб.
6. Яким чином потреби впливають на виробництво?
Література
Илюшечкин В. П. Эксплуатация и собственность в сословно-классовых обществах. — М.: Наука, 1990.
Илюшечкин В. П. Теория стадийного развития общества. — М.: Издательская фирма «Восточная литература» РАН, 1996. — 406 с. — 700 экз.
Маркс К. Предисловие «К критике политической экономии» // Маркс К., Энгельс Ф. Собрание сочинений. — Т. 13. — С. 5—9.
Материалы совещания по проблемам исторического материализма в редакции журнала «Вопросы философии» // Вопросы философии. — 1982. — № 5 (С. 17—34), 6 (С. 16—22), 7 (С. 85—98).
Общественно-экономические формации. Проблемы теории. — М.: Мысль, 1978.
Социализм: диалектика производительных сил и производственных отношений. — М.: Мысль, 1975.
Лавриненко В.Н., Ратников В.П., Философия: учебник для вузов. ЮНИТИ-ДАНА, 2010. - 604 с.
Башнянин Г.І., Лазур П.Ю., Медведєв В.С. Політична економія / Підручник (Загальна економічна теорія. Спеціальна економічна теорія). – К.: Ніка-Центр Ельга, 2000. – 526с.
Конотоп Г.И., Дорошенко В.Ю. Политическая экономия: Учебное пособие. – Донецк: «КИТИС», 2002. – 350с.
Мочерний С.В. Економічна теорія: Посібник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2001. – 656с.
Экономическая теория: Учеб. для студ. высш. учеб. заведений / Под ред. В.Д. Камаева. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2001. – 640с.