2.3 Духовне виробництво і його складові. Наука як форма духовного виробництва і соціальний інститут

Духовне виробництво – це діяльність, яка забезпечує формування свідомості, найважливіша умова людського спілкування і взаємодії між індивідами. Визнання активної ролі свідомості необхідно розширити до визнання виробництва самої свідомості, що виробляє особливу суспільну форму, завдяки і за допомогою якої індивіди інтегруються у соціальну систему і отримують можливість здійснювати спільну діяльність.    Класична політекономія ототожнювала суспільне виробництво з матеріальним. Термін "духовне виробництво" ввів у своєму курсі лекцій з політичної економії російський економіст та історик Андрій (Анрі) Шторх (курс був прочитаний великому князю, майбутньому імператору Миколі I у 1815 і виданий у Парижі в 1823).

Розрізняючи матеріальні блага і "внутрішні блага, або елементи цивілізації", Шторх виділив сферу духовного виробництва, як особливий підрозділ суспільного виробництва. К. Маркс у своїй "Теорії додаткової вартості" (Маркс К., Енгельс Ф. Собр. Соч., Вид. 2-е, т. 26, ч. 1, с. 278-282) бачить заслугу російського економіста в тому, що він, з одного боку, не ототожнює виробництво з матеріальним виробництвом, а з іншого – долає розпочату А. Смітом традицію відносити духовну діяльність до "невиробничої сфери". У той же час Маркс критикує його за нерозуміння зв'язку двох видів виробництва. Поява і виділення духовного виробництва в особливу сферу суспільного виробництва марксизм пояснює історичним фактором в процесі виникнення поділу праці, і розшарування праці на матеріальну і духовну. Ці види праці в класовому суспільстві випадають на долю різних індивідів. Надалі під духовним виробництвом стали розуміти виробництво духовних цінностей, тобто ідей, уявлень, наукових знань, ідеалів, або виробництво суспільної свідомості в його історично конкретних формах (політики, права, науки, релігії, мистецтва, моралі) .    

Духовне виробництво – це процес створення (виробництва) ідей, теорій, моралі, свідомості, знань, культури тощо, спрямованих на формування нових духовних, інтелектуальних і фізичних якостей людини. Духовне виробництво є діалектичною єдністю духовних продуктивних сил (наука, мораль, ідеологія, управлінський фактор виробництва, створення політичної, наукової і технічної інформації) і специфічної системи зв'язків і відносин між людьми в процесі виробництва своєрідної продукції (наукових винаходів, творів мистецтва, духовних цінностей, ідей, теорій, уявлень). Предметом економічної науки має стати вивчення духовних продуктивних сил, результатів духовної діяльності, їх розподілу серед членів суспільства, процесу обміну духовними продуктами, їх освоєння.

Під духовним виробництвом звичайно розуміється виробництво свідомості в особливій суспільній формі, здійснюване спеціалізованими групами людей, які професійно зайняті кваліфікованою розумовою працею. Продуктом духовного виробництва є ідеї, теорії, поняття, закони, духовні цінності, а також самі індивіди і суспільні зв’язки які складаються між ними. Відмітна особливість духовного виробництва полягає в тому, що його продуктом є ідеальні утворення, які не можуть бути відчужені від їх безпосереднього виробника. Вчені виділяють три види духовного виробництва: 1) наука; 2) мистецтво; 3) релігія. 

Деякі філософи схильні додавати до них ще й мораль, політику і право. Однак мораль створюється самим суспільством, а не є результатом винаходу професіоналів, а суспільні зв'язки, які виникають між індивідами в результаті політичної і правової діяльності окремих членів суспільства, навряд чи можуть бути названі духовними. Однак це питання досі залишається дискусійним. Найважливішим видом духовного виробництва є наука. Наукою прийнято називати теоретично систематизовані погляди на навколишній світ, які відтворюють його істотні сторони в абстрактно-логічній формі і які засновані на наукових дослідженнях.

Наука – це складне, багатогранне соціально-історичне явище. Представляючи собою конкретну систему знань, вона разом з тим є своєрідною формою духовного виробництва і специфічним соціальним інститутом, який має свої організаційні форми. У ході соціального розвитку наука поступово перетворюється в особливу, відносно самостійну форму суспільної свідомості і сферу людської діяльності. Тим самим вона виступає як історичний продукт тривалого розвитку людської цивілізації, духовної культури, поступово утворюючи особливий соціальний організм, виробляючи свої типи спілкування, взаємодії людей, форми поділу дослідницької праці і відповідні орієнтації, норми свідомості вчених. Виробництво і відтворення нового об'єктивно-історичного знання і його практичне застосування стають найважливішими соціальними функціями науки, способи виконання яких модернізуються залежно від етапу історії та характеру соціальної системи. 

У сучасній науці гостро стоїть теоретична і практична задача – забезпечити відповідними організаційними формами взаємозв'язок зусиль різних наукових колективів, наукових дисциплін – природничих, технічних, математичних і соціально-гуманітарних. Це не просто організаційно-технічна проблема, а найважливіша соціальна задача. Це завдання багато в чому визначає напрямок вдосконалення процесу підготовки наукових кадрів. Поліпшення роботи інституту науки, його соціальна ефективність у значному ступені залежать від вирішення задачі систематизації наукових знань про саму науку як соціальне явище, озброєння цими знаннями майбутніх вчених. Наука як і інші види духовного виробництва, створює ніби паралельний реальному ідеальний світ, в якому відображено основні властивості і закономірності об'єктивного світу. В ідеальному світі науки реальність відтворюється не цілком, а лише в самих істотних рисах. Це свого роду карта світопобудови, за якою людство орієнтується у своїй життєдіяльності. Як і на географічній карті, на ній зазначено лише найголовніше, основне, маса ж несуттєвих подробиць опущена через їхню малу значущість для людини.

Для того щоб виник світ науки (а відбулося це близько 2,5 тисячоліть тому), знадобилося досить багато найрізноманітніших умов – економічних, соціальних, духовних. Серед них варто відзначити прогресуючий поділ праці, процес класоутворення, високий рівень абстрактності мислення, поява писемності, рахунки, накопичення досвідчених знань про природу. Поява в цих умовах науки означало радикальну перебудову всього накопиченого людством знання, приведення його в єдину систему. Знадобився вихід за межі безпосереднього досвіду людини, проникнення в сутність речей.

На початкових етапах свого існування наука недостатньою мірою впливала на розвиток суспільства. Однак з часом становище змінилося. Приблизно з XIX в. наука починає грати помітну роль, випереджаючи розвиток матеріального виробництва, яке в свою чергу змінюється відповідно до логіки розвитку науки. Наука стає особливим видом духовного виробництва, продукція якого зумовлює появу нових галузей матеріального виробництва (хімії, радіотехніки, ракетобудування, електроніки, атомної промисловості). Величезну роль набувають так звані наукові моделі суспільного розвитку, за допомогою яких суспільство отримує можливість, не вдаючись до таких методів пізнання, як експеримент, визначати цілі і напрямки свого розвитку. 

Способи, які передують науковому освоєнню світу справедливості заради треба відзначити, що прорив за межі повсякденного досвіду по-своєму забезпечували і попередні науковому способи освоєння світу - міфологічний та релігійний. Але ці способи духовного облаштування людини виявилися з часом занадто важкими і малоефективними. Міф, релігія – це способи духовного захисту. Їх завдання - прилаштувати людину до величезного світу, захистити це тендітне створіння природи під покровом могутніх сил-покровителів.

Наука – це вже засіб нападу, знаряддя духовної експансії, який піднімає голову людини. Це спроба розмови з зовнішнім світом на рівних. Варто відзначити, що наука виникає не стільки на противагу релігії, а як би поряд з нею. Це просто новий спосіб духовного освоєння світу, у якого своя необхідність і свої завдання. Адже не випадково справжній атеїзм зустрічається у мислителів епохи становлення науки вкрай рідко. Наука може обійтися і зовсім без релігії, але витіснити її із суспільної свідомості вона до цих пір не може. Бо, незважаючи на всі свої успіхи, наука не в змозі забезпечити людині міцний духовний захист.

Наука як система створюється співтовариством вчених протягом вже більше двох тисячоліть і являє собою не тільки відношення вченого до дійсності, але і певну систему взаємозв'язків між членами наукового співтовариства. Сьогодні наука по суті являє собою потужну галузь з виробництва знань з величезною матеріальною базою і розвиненою системою комунікацій. У науці існує свій специфічний спосіб життя, регульований системою, як правило, неписаних, але переданих за традицією норм, своя система цінностей. Життя в науці переповнено як творчими пошуками, так і рутинною працею. Вчений вступає в боротьбу не тільки з реальністю, але і в складні відносини зі своїми колегами, громадською думкою. Від вченого постійно потрібне підтвердження його професійності, яке здійснюється через систему як об'єктивної оцінки продуктів його праці, зокрема через публікації, так і через суспільне визнання. Діяльність вченого стимулюється і оцінюється не тільки оплатою його праці, а й різними ступенями, званнями і нагородами. 

Наука як соціальний інститут виникла в Західній Європі в XVI-XVII ст. у зв'язку з необхідністю обслуговувати народжуване капіталістичне виробництво яка претендувала на певну автономію. Саме існування науки як соціального інституту говорило про те, що в системі суспільного розподілу праці вона повинна виконувати специфічні функції, а саме, - відповідати за виробництво теоретичного знання. Наука як соціальний інститут включала в себе не тільки систему знань і наукову діяльність, але й систему відносин в науці, наукові установи та організації. 

Поняття "соціальний інститут" відображає ступінь закрепленности того чи іншого виду людської діяльності. Інституційність припускає формалізацію всіх типів відносин і перехід від неорганізованої діяльності та неформальних відносин за типом угод і переговорів до створення організованих структур, які передбачають ієрархію, владне регулювання і регламент. У зв'язку з цим говорять про політичні, соціальні, релігійні інститути, а також інститути сім'ї, школи, установи. Однак довгий час інституційний підхід не розроблявся у вітчизняній філософії науки.

Процес інституціоналізації науки свідчить про її самостійність, про офіційне визнання ролі науки в системі суспільного розподілу праці, про її претензії на участь у розподілі матеріальних і людських ресурсів. Наука, як соціальний інститут, має свою власну розгалужену структуру і використовує як когнітивні, так і організаційні, моральні ресурси. У цій якості вона містить у собі наступні компоненти: сукупність знань і їх носіїв; наявність специфічних пізнавальних цілей і завдань; виконання певних функцій; наявність специфічних засобів пізнання та установ; вироблення форм контролю, експертизу та оцінку наукових досягнень; існування певних санкцій. Розвиток інституційних форм наукової діяльності передбачало з'ясування передумов процесу інституціоналізації, розкриття його змісту і результатів. Інституціоналізація науки передбачає розгляд процесу її розвитку з трьох сторін: 

1) створення різних організаційних форм науки, її внутрішньої диференціації і спеціалізації, завдяки чому вона виконує свої функції в суспільстві; 

2) формування системи цінностей і норм, які регулюють діяльність учених, забезпечують їх інтеграцію і кооперацію; 

3) інтеграція науки в культурну і соціальну системи індустріального суспільства, яка при цьому залишає можливість відносної автономізації науки по відношенню до суспільства і держави. В античності наукові знання розчинялися в системах натурфілософів, у Середньовіччі – в практиці алхіміків, змішувалися або з релігійними, або з філософськими поглядами. Важливою передумовою становлення науки як соціального інституту є наявність систематичної освіти для майбутніх поколінь. 

Наука як соціальний інститут або форма суспільної свідомості:

• пов'язана з виробництвом науково-теоретичного знання, являє собою певну систему взаємозв'язків між науковими організаціями, членами наукового співтовариства, систему норм і цінностей.

• містить у собі учених з їх знаннями, кваліфікацією та досвідом; розподіл і кооперацію наукової праці; чітко налагоджену і ефективно діючу систему наукової інформації; наукові організації та установи, наукові школи та спільноти; експериментальне та лабораторне обладнання та ін.

Науково-дослідна діяльність визнається необхідною і стійкою соціокультурною традицією, без якої нормальне існування і розвиток суспільства неможливий. Наука становить один із пріоритетних напрямків діяльності будь-якої цивілізованої держави. Взаємодія індивідуального, особистісного та загального, колективного в науці – реальне, живе протиріччя її розвитку.  Разом з інтеграцією науки в суспільну систему відбувається і певна автономізація науки від суспільства. У першу чергу цей процес реалізується в університетській науці, який концентрирується на вивченні фундаментальних проблем. 

Наука по своїй суті – явище соціальне, вона створюється співтовариством вчених протягом вже більше двох тисячоліть і являє собою, звичайно, не лише ставлення вченого до дійсності, але і певну систему взаємозв'язків між членами наукового співтовариства. У науці існують свій специфічний спосіб життя, регульований системою, як правило, неписаних, але переданих за традицією норм, своя система цінностей. Природно, що способи соціальної організації і взаємин вчених протягом історії науки змінювалися відповідно і з особливостями її розвитку, зі зміною її статусу в житті суспільства і з розвитком самого суспільства в цілому. 

Підводячи підсумки, слід зазначити, що як наукова так і духовна діяльність – це специфічна сфера суспільного розподілу праці, в якій здійснюється обробка людей людьми. До основних елементів духовної діяльності відносять наступні (рис.3.6):

Продукти духовної праці можуть бути результатом продуктивної праці. Характерна особливість сучасного виробництва – це зростання в ньому ролі духовного потенціалу, духу народів і націй, національної самосвідомості, патріотизму. Принципова відмінність між матеріальною і духовною діяльністю людей зводиться до наступного:

Форми суспільної думки	Духовні цінності
Культура	Культурні, національні, особистісні
Наука	Наукові, національні
Релігія	Релігійні
Мистецтво	Естетичні
Філософія	Філософські
Політика	Політичні, державні
Право	Правові

Рис. 3.6. Духовна сфера життя суспільства

1. Духовні потреби людини, на відміну від інших не задані біологічно. Потреба в освоєнні науки, культури сама по собі не виникає. Вона формується і розвивається соціальним оточенням індивіда в процесі його виховання та освіти. Саме тому потреба в освіті у людини виникає лише в певному соціальному середовищі.

2. Особливості духовних потреб полягають у тому, що вони не мають межі зростання, на відміну від матеріальних потреб.

3. Кінцевим продуктом духовних потреб є ідеальні утворення. Продуктом матеріальних потреб – різноманітність речей.

4. Матеріальні і духовні багатства принципово різні. Ідеальні утворення мають загальний характер споживання. Тому 6-ма хлібами не можна нагодувати 1000 осіб, а 6-ма ідеями – можна збагатити внутрішній світ. Принциповою відмінністю духовного виробництва від матеріального є те, що застосовувані в ньому засоби праці (ідеї, образи) неможливо відокремити від безпосереднього виробника.

5. Духовна діяльність самоцінна.

6. У матеріальному виробництві цінується не творець, а володар. У духовному – навпаки.

7. У сфері матеріального виробництва більшості членів суспільства нав'язується сама праця, продукти цієї праці вилучаються. У духовному виробництві все відбувається навпаки. Воно формується за участю людей, які професійно займаються розумовою працею його результатом є ідеї, теорії, образи, духовні цінності, духовні зв'язки індивідів, і нарешті – сама людина.