Громадське виробництво, його сутність і ефективність.
2.1 Структура суспільного виробництва
Для того щоб розібратися в шляхах розвитку суспільного виробництва, потрібно простежити за історичною тенденцією розвитку виробничих відносин. Інваріантної категорією для суспільного виробництва є необхідність виживання людства, звідки випливає і мета виробництва – створювати предмети споживання. За будь-яких суспільно-економічних формацій і будь-якому устрої суспільства ця мета зберігається, незважаючи на усілякі перекоси: якщо народ не годувати, він вимре, і виробництво стане безглуздим – нікому буде купувати продукцію та обслуговувати еліту. Тому основна мета суспільного виробництва - забезпечення народу, і це є перший інваріант. Другим інваріантом завжди буде структура самого виробництва: на будь-якому етапі в ньому будуть існувати всі його елементи.
Споживання завжди носило і носить класовий характер. Класова ідеологія встановлювала, що саме повинно вироблятися для задоволення потреб тих чи інших класів, включаючи і ті предмети споживання, які в принципі не потрібні людям для існування, - предмети розкоші і престижу, наркотики і т. ін., і це визначає характер і технологій, і техніки. Але для основної маси людей потрібні масові доступні вироби, і саме вони повинні в кінцевому підсумку визначати основний характер технології і техніки.
З історичної точки зору одним з істотних моментів минулого ХХ сторіччя є кризовий стан усіх сфер суспільного життя, і її ідеологічної основи – науки. Криза торкнулася як природничонаукових напрямків, так і громадських. Відсутність просувань у фундаментальних дослідженнях призвело до технологічного консерватизму, тобто до використання одних і тих же технологій, розвиток яких носить не якісний, а кількісний характер. У свою чергу технологічний консерватизм веде до вичерпання відомих ресурсів і в умовах гіпертрофованих товарно-грошових відносин призводить до різноманітних криз.
Те ж стосується і суспільних наук. Непорозуміння відбуваються в суспільних процесах, що призвело свого часу до прийняття серії помилкових рішень у розвитку радянського суспільства. Результатом стала криза соціалізму в усьому світі і зміна політичної карти світу.
В цілому все це можна охарактеризувати як кризу суспільного виробництва, яка обумовлена кризою суспільної свідомості. Для того щоб зрозуміти даний процес необхідно розглянути дві основні складові:
1. Суспільне виробництво, його структуру і основні процеси, які визначають його розвиток.
2. Суспільну свідомість, яка втілена у формі духовного виробництва.
Суспільне виробництво виникло у зв'язку з необхідністю виробництва предметів споживання, без яких людина і суспільство існувати не можуть. Незважаючи на те, що характер виробництва в міру розвитку суспільства змінювався, його структура завжди залишалася однією і тією ж. Для того щоб виробляти предмети споживання, потрібні засоби виробництва (знаряддя праці або техніка), які реалізують певну технологію. Для створення технології потрібно природознавство, яке дає об'єктивні відомості про природу. Природні ресурси є матеріальною базою технологій, засобів виробництва і предметів споживання.
До елементів суспільного виробництва відносять природознавство, технології, засоби виробництва і предмети споживання, які створюються і використовуються людьми, тобто людським суспільством. Без участі людини ні одна з ланок суспільного виробництва, крім самої природи, існувати не може, і все суспільне виробництво і самі люди цілком залежать від природи. У сукупності всі ланки розглянутого виробничого ланцюга є продуктивними силами.
Як видно зі структури суспільного виробництва, стан продуктивних сил істотно визначається станом природознавства. Тільки ті технології виявляється можливим створити, для яких підготовлена відповідна природна база, а це визначається станом науки, основою якої є природознавство. Безпека існування людського суспільства на планеті також залежить від стану природознавства. Це означає, що перед природознавством завжди стоять два завдання – отримання знань про природні закони для створення нових технологій та отримання знань про стан навколишньої природи, щоб мати можливість запобігати або хоча б мінімізувати результати небажаних природних процесів.
Всі ланки виробничого ланцюга охоплені прямими і зворотніми зв'язками, а саме:
Для існування людям потрібні предмети споживання, вихідним матеріалом для яких є природна сировина і природна енергія (прямий зв'язок), після використання предметів споживання, перетворена сировина і енергія повертаються в природу (зворотній зв'язок);
Предмети споживання можливо виготовити тільки за допомогою засобів виробництва (прямий зв'язок), але самі предмети споживання впливають на вибір засобів виробництва (зворотній зв'язок);
Засоби виробництва є кінцевою ланкою певних технологій і цілком від них залежать (прямий зв'язок), але конкретний вибір засобів виробництва впливає і на вибір конкретних технологій (зворотній зв'язок);
Технології визначаються рівнем знань про природу, тобто станом природознавства, а також виробничими можливостями суспільства (прямий зв'язок), але потреби технологій змушують вивчати природу направлено (зворотній зв'язок);
Природознавство визначається об'єктивними законами природи (прямий зв'язок), але з природи вибираються тільки ті дані, які потрібні для суспільного виробництва, а також дані, необхідні для загальної орієнтації людини в природі (зворотній зв'язок). Знання, не освоєні технологіями, з часом неминуче втрачаються.
За своєю суттю суспільне виробництво – це процес взаємодії людини з природою і пристосування природи до задоволення потреб людини, який містить в собі матеріальне і нематеріальне виробництво. Сучасну структуру процесу суспільного виробництва можна представити у вигляді схеми:
Рис. 3.1 Схема процесу суспільного виробництва
У матеріальне виробництво, згідно з офіційною статистикою, входять галузі й підприємства, де виробляються матеріальні блага (промисловість, сільське і лісове господарство, будівництво), а також галузі, які надають матеріальні послуги (транспорт, зв'язок, комунальне та приватне підсобне господарство). Таке вирішення питання далеко не безперечно, і в економічній літературі висловлюються думки, які заперечують правомірність віднесення таких галузей народного господарства як торгівля, громадське харчування, матеріально-технічне постачання, збут і заготівлі, до матеріального виробництва на тій підставі, що головна їх функція – купівля-продаж – не створює нового продукту і не збільшує вартість товару.
Матеріальне виробництво – вічна природна умова життя людей і в цьому значенні воно є виробництвом самого людського життя. Матеріальне виробництво виступає як процес праці з точки зору його здійснення.
Праця – це свідома, доцільна діяльність людей з видозмінення і пристосування предметів і сил природи до задоволення своїх потреб. У процесі праці людина регулює і контролює безперервно здійснюваний нею обмін речовин з природою. В кінці процесу праці, вона отримує результат, який був свідомо передбачений до початку процесу. Людська праця являє собою також процес функціонування робочої сили, її доцільного продуктивного споживання. Робоча сила являє собою сукупність фізичних і розумових здібностей людини до праці.
Працівник – головна продуктивна сила суспільства. Образно висловлюючись, робоча сила – це живий фермент, який приєднується до сировини, матеріалів, обладнання, інструментів і до певних елементів в процесі створення нових продуктів.
Виробництво являє собою складний процес організованої взаємодії всіх його елементів, поєднання технології та організації. Технологія виробництва – це певна взаємодія, технічна система засобів і предметів праці, яка забезпечує видозміну предметів природи, пристосувань і т.ін. Організація виробництва – це економічний механізм взаємозв'язку засобів виробництва і робочої сили, який забезпечує їх реальне функціонування продуктивних сил з певним суспільно корисним результатом.
Предметами праці є все те, на що спрямована праця людини і що становить матеріальну основу майбутнього продукту. Їх первинним арсеналом є земля, природа. Первинні предмети праці – це ті, які беруться безпосередньо у природи і попередньо піддаються впливу людської праці. Ті, які вже піддавалися впливу людської праці, є сирим напівфабрикатом.
Засоби праці – це продукти минулої, раніше застосованої людської праці. Засоби праці – це провідники впливу людини на предмети праці. До засобів праці відносять виробничі будівлі, споруди, верстати, машини, устаткування, інструменти.
Предмети праці і засоби праці в їх сукупності утворюють засоби виробництва і являють собою речові фактори виробництва. Виробництво життєвих благ завжди носить суспільний характер. Об'єднуючись люди можуть створити ефективне виробництво в умовах якого можливо задоволення потреб як окремої людини, так і суспільства в цілому.
Суспільне виробництво виступає як функціонування його продуктивних сил. Продуктивними силами суспільства стає вся сукупність факторів суспільного виробництва, які забезпечують створення необхідних людям матеріальних, духовних благ і послуг, шляхом відповідного перетворення предметів і сил природи або ж безпосереднього впливу на людину. Продуктивні сили являють собою цілісний, динамічний комплекс засобів виробництва, його технології, організації, інфраструктури і людей, які приводять їх у рух. При цьому провідним елементом продуктивних сил є людина – трудівник з відомим досвідом і навичками до праці.
Продуктивні сили безперервно розвиваються. Їх розвиток виражається у зростанні продуктивності праці, збільшенні суспільного багатства. Рівень розвитку продуктивних сил – це найважливіший критерій і найбільш загальний показник суспільного прогресу. Продуктивні сили системноорганізовані. Їх конструктивними системоутворюючими елементами є праця людини, предмети праці і засоби праці у всій їх сукупності і безперервній взаємодії. У структуру продуктивних сил входять також технологія, організація, виробнича і соціальна інфраструктури.
Технологія – це сукупність способів впливу людини на предмет праці з використанням відповідних засобів праці, а також різних режимів протікання виробничих процесів. Організація виробництва – це сукупність виробничих структур суспільства, різних галузей народного господарства, а також способів, прийомів, форм їх взаємодії, механізму їх виробничо-господарських зв'язків. Інфраструктурою продуктивних сил є допоміжні складові частини, які забезпечують нормальне функціонування всієї системи продуктивних сил. Виробничу інфраструктуру утворюють транспорт, зв'язок, енергетика, особливе місце займає маркетингова діяльність, науково-технічна, ринково-коньюктурна а також виробничо-господарська інформація.
До соціальної інфраструктури відносять: освіту, охорону здоров'я, житлово-комунальне господарство, та ін. Суспільне виробництво має пористу структуру. Сировинні, трудові ресурси і споживачі природно розташовані по території країни. Відповідно до цього і у зв'язку з суспільним поділом праці все суспільне виробництво зосереджено по багатьом спеціалізованим підприємствам і фірмам. Здійснюючи виробничу діяльність між людьми виникають певні відносини, які отримали назву виробничих відносин.
Виробничі відносини – це сукупність відносин між людьми, які складаються в процесі суспільного виробництва, обміну, розподілу матеріальних благ і послуг. У структурі виробничих відносин виділяються техніко-економічні (або організаційно-економічні) і соціально-економічні відносини. Перші відображають організацію продуктивних сил, особливості певного етапу розвитку факторів виробництва і їх суспільної комбінації. Ці відносини, які виникають у зв'язку з поділом, спеціалізацією, кооперацією праці, визначаються, перш за все, технологічним способом виробництва. Історично зміна технологічних способів виробництва супроводжувалася зміною та розвитком техніко-економічних відносин, які посилають у процесі змін імпульси соціально-економічним відносинам, визначаючи вектор їх розвитку.
Соціально-економічні відносини, будучи стрижневим ядром виробничих відносин, визначають суспільну форму виробництва (первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична). Основу соціально-економічних відносин становлять відносини власності на засоби виробництва, які характеризують суспільний спосіб з'єднання робочої сили із засобами виробництва, умови розпорядження чинниками виробництва і їх використання, привласнення результатів виробництва. Відносини власності визначають цільову спрямованість розвитку виробництва, соціальну структуру суспільства, її тип. У свою чергу, виробничі відносини впливають на розвиток продуктивних сил, прискорюючи або гальмуючи їх розвиток. Виробничі відносини зумовлюють розподіл засобів виробництва і розподіл людей у структурі суспільного виробництва (класову структуру суспільства).
Від сфери матеріального виробництва слід відрізняти невиробничу сферу, або сферу нематеріального виробництва. До неї відносяться охорона здоров'я, освіта, наука, культура, мистецтво, житлове, комунальне господарство, побутове обслуговування, управління, фінансування і кредитування, пасажирський транспорт, зв'язок, спорт. Праця, яка витрачається у сфері матеріального виробництва і створює матеріальні блага, виступає як продуктивна. Непродуктивна праця – це праця, яка не застосовується у процесі створення матеріальних благ. Суспільно корисними можуть бути не тільки речі, матеріальні блага, але й послуги матеріального (ремонт, транспорт, зберігання) і нематеріального характеру. Виробничі потреби задовольняються науковими, інформаційними, транспортними та іншими послугами. Сукупність усіх послуг утворює сферу послуг.
Виробничі та особисті послуги – це складова частина суспільного продукту, а праця, яка витрачається на їх виробництво, виступає як частина продуктивного, суспільно корисної праці. НТР обумовила швидкий розвиток сфери обслуговування, яка не створює самостійний матеріальний продукт, але виконує важливі суспільні функції. До цієї сфери належать виробнича і соціальна інфраструктури. У свою чергу загальну структуру суспільного виробництва можна представити таким чином (рис. 3.2):
Сторонами суспільного виробництва є:
1. Взаємодія людини і природи (процес праці) з метою виробництва матеріальних благ.
2. Економічні відносини між людьми, що виникають у процесі виробництва матеріальних і нематеріальних благ. Важливим напрямком дослідження суспільного виробництва є аналіз його структури, який проводиться за різними критеріями:
За функціональним призначенням суспільне виробництво поділяється на дві складові: виробництво засобів виробництва і виробництво предметів споживання. Залежно від їх співвідношення можна робити висновок про те, що складає пріоритет функціонування національної економіки (економічне зростання або задоволення потреб).
Рис. 3.2 Структура суспільного виробництва
За сферами застосування праці і капіталу у складі суспільного виробництва виділяють матеріальне і нематеріальне виробництво. Згідно з офіційною статистикою в матеріальне виробництво включаються галузі і підприємства, які виробляють матеріальні блага (промисловість, сільське господарство, будівництво тощо), а також ті, які надають матеріальні послуги (транспорт, зв'язок тощо).
За галузевою ознакою суспільне виробництво характеризується переважаючими групами (комплексами) галузей або їх співвідношенням (промисловість, сільське господарство, військово-промисловий комплекс). За цим критерієм національна економіка може бути охарактеризована як аграрна, індустріальна або аграрно-індустріальна. Залежно від масштабів в системі суспільного виробництва розрізняють:
Індивідуальне виробництво – форма організації виробництва, при якій різні види продукції виготовляються в одному або декількох екземплярах. В індивідуальному виробництві використовується широка номенклатура матеріалів, універсальні технології. Воно поширене у важкому машинобудуванні.
Серійне виробництво – форма організації виробництва, для якої характерний випуск виробів великими партіями (серіями), повторюваними через деякі проміжки часу, можливо, з подальшою їх модернізацією. Серійне виробництво може бути спеціалізоване на продукції відносно вузької номенклатури.
Масове виробництво – форма організації виробництва, спеціалізована на випуску у великих кількостях, однорідних за призначенням і конструктивно-технологічним ознакам виробів, що передбачає максимальну стандартизацію та уніфікацію їх вузлів і деталей. Для масового виробництва характерний високий ступінь комплексної механізації та автоматизації всіх основних технологічних процесів.
Відтворення – це постійний кругообіг продукту за фазами суспільного виробництва, тобто термін «відтворення» передбачає безперервний процес руху суспільного продукту, це процес виробництва в безперервному потоці свого відновлення, коли кінець одного процесу виробництва одночасно є початком іншого.
Відтворення є багатою за змістом економічною категорією, оскільки узгодженість фаз є серйозною проблемою, пов'язаною з раціональним використанням всіх видів ресурсів.
В економічній теорії та практиці розрізняють три типи відтворення - просте, звужене і розширене. При простому відтворенні виробництво поновлюється постійно в одних і тих же масштабах. Воно було характерно для докапіталістичних формацій і має місце в деяких сучасних країнах.
Звужене відтворення характеризується тим, що обсяг виробництва з року в рік зменшується, скорочується. Його причинами можуть бути: надмірна експлуатація природних ресурсів; війни і конфлікти; зміна клімату; стихійні лиха; несприятлива ринкова кон'юнктура.
Розширене відтворення означає зростання обсягів виробництва, його поновлення в усі збільшуються розмірах. Результатом розширеного відтворення є все зростаюча маса суспільного продукту, однак при цьому необхідно порівняння результатів виробництва з витратами ресурсів (факторів виробництва), оцінка ефективності їх використання.
Економічна ефективність характеризує зв'язок між обсягом витрат ресурсів, які використовуються у процесі виробництва, і отриманим обсягом певного продукту. Чим більше об'єм продукту, який отримується від данного обсягу витрат ресурсів, тим вище економічна ефективність. Існує система показників економічної ефективності, найважливішим з яких є продуктивність праці, яка розраховується як відношення обсягу виробленої продукції до кількості відпрацьованого робочого часу (або до кількості працівників).
У загальному розумінні ефективність є кількісним відношенням отриманого результату (ефекту) до здійснених витрат ресурсів (факторів виробництва) для його отримання:
Ефективність = Результати виробництва (продукт) / Витрати факторів виробництва.
Оцінка ефективності здійснюється в різних показниках – натуральних і грошових, але це завжди відношення, завжди відносна, а не абсолютна величина.
Аналіз економічної ефективності можливий на різних рівнях, особливо мікро-і макроекономічному. Проте зазначений загальний принцип зіставлення витрат і результатів є незмінним. З точки зору всієї економіки ефективним буде вважатися такий стан, коли найбільш повно задоволені потреби всіх членів суспільства в умовах обмеженості ресурсів. Звідси економічна ефективність господарської системи – це стан, при якому неможливо збільшити ступінь задоволення потреб хоча б однієї людини, не погіршуючи при цьому положення іншого члена суспільства. Такий стан називається Парето-ефективністю.
Нематеріальне виробництво з одного боку містить у собі галузі та підприємства, які виробляють нематеріальні блага (охорона здоров'я, освіта, культура, мистецтво, спорт), а з іншого – духовне виробництво.
Духовне життя суспільства – це сфера суспільного життя, яка визначає специфіку суспільства у всій його цілісності. Витоки духовного життя суспільства кореняться у двоїстій природі суспільства. Людина – це не просто біологічна, але й соціальна істота. Такою її робить свідомість – здатність до активного відображення реальності. Буття людини – це складний процес розвитку тіла людини та її духу. Особливістю людини, яка відрізняє її від тварини, є той факт, що для задоволення своїх потреб вона не пристосовується до природи, а активно впливає на неї. Для задоволення духовних потреб існує сфера духовного виробництва.
Якщо матеріальне виробництво – це діяльність людей, спрямована на природні процеси з метою задовольнити людські потреби і його результатом є матеріальні речі, то духовне виробництво здійснюється не з реальними предметами, а з їх ідеальними замінниками: образами, символами, законами.
Духовне виробництво – це виробництво духовних ідей, теорій, духовних цінностей, це розумова діяльність людей, яка відбувається у внутрішньому, тобто ідеальному світі людини, яка являє собою відображення реального світу. Відображаючи реальний світ, ідеальний світ людських понять володіє точною самостійністю, але відірватися від своєї матеріальної природи він не може, оскільки цьому заважають:
1. Його матеріальне походження.
2.Його призначення, оскільки основна функція духовного життя – це орієнтація людини у світі, і як наслідок – вона спрямована на зміну матеріального життя суспільства. Крім того, продукти духовної діяльності – це ідеї, норми, ідеали які втілюються у вигляді звуку, предмета, символа, а також знаків. Так виникає нова реальність, яка відокремлюється від людини, і існує самостійно, об'єктивно. Будучи незалежною від свідомості конкретних людей ця об'єктивна реальність поза свідомістю людей просто не існує. Наприклад, люди придумали символи, ноти, цифри, які існують об'єктивно, але самі по собі без свідомості і без розумової діяльності людей вони нічого не означають.
Духовне виробництво – це поняття введене К. Марксом для характеристики виробництва ідей, знань, уявлень, художніх цінностей. Воно є складовою частиною суспільного виробництва, яке являє собою єдність матеріального і духовного виробництва, залежить від матеріального виробництва і визначається його базисними відносинами. Тому духовне виробництво носить історичний характер, представляючи собою духовну діяльність і ототожнює певні суспільні форми. Творча діяльність у сфері духовного виробництва органічно пов'язана зі наслідуванням, оскільки, лише сприймаючи спадщину минулих поколінь і заново оцінюючи її, люди знаходять здатність творити самі. Твори культури, закарбовані в матеріалі певною мовою, повинні бути відроджені новими поколіннями і включені в їх діяльність. Це означає, що люди не тільки виробляють певні ідеї, уявлення, але й відтворюють їх, тим самим несучи відповідальність за їх долі, за їх зміст.
Виділяють дві форми духовного виробництва: функціонально задану і універсально-спадкоємну. У першому випадку індивід діє тільки як носій якоїсь функції, поле його культурної діяльності за певних соціальних умов звужено готовими, заздалегідь заданими передумовами. У другому випадку індивід приймає участь у розвитку в якості "загальної продуктивної сили", він здійснює, згідно з Марксом, "вільне духовне виробництво даної суспільної формації" (Т. 26. Ч. 1. С. 280). Як зазначав Достоєвський «саме ця універсально-спадкоємна форма і переважатиме при комунізмі. Кінцевий сенс будь-якого духовного виробництва в тому, щоб максимально розвинувся особистісний духовний світ кожної людини, що неможливо без безпосередньої її роботи над собою."
Духовне виробництво в марксизмі – це колективна діяльність по створенню ідей, цінностей і принципів або "виробництво свідомості в особливій суспільній формі". Духовне виробництво лежить в основі таких "видів освоєння дійсності" як наука, мистецтво і релігія. При цьому мораль, право і політика до духовного виробництва не належать, оскільки складаються стихійно. Вони розглядається як доповнення до матеріального виробництва.
Людина як людина може реалізувати свій потенціал тільки через свій зв'язок зі світом. Світ для Маркса – це вираз людської дійсності в тій мірі, в якій вона творить свою дійсність, в якій людина сама тільки й стає людяною. Тому, абстрактно кажучи, щоб відчувати себе людиною, вона повинна бути пов'язана зі світом (з іншими людьми, тваринами, рослинами, природою, з речами, з самим собою) в процесі вільної творчої діяльності ...У своєму «ідеальному» вигляді практика, щоб бути людською і людяною, повинна бути вільною і доставляти людині насолоду. В умовах відчудження, коли у трудящих немає умов для справжнього самовдосконалення і вільного часу, їх праця із засобу до досягнення духовності перетворюється на самоціль і в підсумку людська істота обмежує себе суто тваринами потребами. Важливо підкреслити, що радість, задоволення, про які говорить Маркс, внутрішньо властиві суто для людської діяльності. Вони не щось зовнішнє, детерміноване, скажімо, власністю, високим рівнем заробітної плати, вульгарною насолодою ... Тільки сам процес творчої діяльності нового буття і втіленню людського сенсу може доставляти справжнє задоволення.
Зазначимо, що продукти як матеріального так і нематеріального виробництва, які створені усіма поколіннями і накопичені в даному часі, а також сукупність природних ресурсів країни утворюють її національне багатство. Основним результатом суспільного виробництва є валовий внутрішній продукт країни.
Валовий внутрішній продукт (англ. Gross Domestic Product), загальноприйняте скорочення – ВВП (англ. GDP) - макроекономічний показник, який відображає ринкову вартість усіх кінцевих товарів і послуг, вироблених за рік в усіх галузях економіки на території держави для споживання, експорту та накопичення, незалежно від національної приналежності використаних факторів виробництва. Вперше це поняття було запропоновано в 1934 році Саймоном Ковалем. Основною частиною ВВП є національний дохід який за економічним призначенням і фактичним використанням ділиться на: необхідний і додатковий продукт. Необхідний продукт – це частина національного доходу, яка використовується на нормальне відтворення робочої сили людей. Нормальне відтворення робочої сили припускає підтримання життєдіяльності і працездатності активних верств населення а також підготовку нових поколінь працівників.
Додатковий продукт – це частина національного доходу, створеного понад необхідне. Він є матеріальною основою розширення та розвитку товарного і духовного виробництва. Історично додатковий продукт виникає пізніше необхідного, коли в первісній общині на основі зростання продуктивності праці стало можливим створювати велику масу життєвих благ, ніж це потрібно для існування працівника і продовження його роду. Величина необхідного товару не є постійною величиною, вона зростає у зв'язку з піднесенням потреб на основі зростання продуктивності праці. Але більш високими темпами зростає додатковий продукт, у чому і реалізується основна мета сучасного виробництва.