Головний «етичний парадокс» в психології

У багатьох традиційних науках етика зазвичай перебуває за межами тих "об'єктивних істин", які вони досліджують. Але в гуманітарних (зорієнтованих на людину) науках етика часто стає найважливішою умовою адекватного усвідомлення самої мети і значень цієї науково-практичної діяльності. Ще свого часу Ґ. Мюнстерберґ писав: "Про вчителя, що сидить за своїм столом, точно так, як і про священика за кафедрою, можна сказати, що, не маючи віри в серці, він осуджений. Віра, що надихнула на цінність людських ідеалів - це найкраще, чого дитина може набути, сидячи біля ніг вчителя. У високому значенні це найкорисніша річ, яка може бути засвоєна у класі". Це повною мірою стосується і психолога.

Психолог Е. Еріксон відзначає, що формування "етичної здатності" у молоді стає "істинним критерієм ідентичності", а "формування загальнолюдської ідентичності - абсолютною необхідністю". (Ідентичність у розумінні Е. Еріксона - відчуття власної істинності, повноцінності, єдності у просторі та часі, включеності у людське суспільство). Інший видатний психолог і психотерапевт В. Франкл, розмірковуючи про завдання освіти, пише, що "навіть в еру відсутності цінностей, він (учень) мусить наділятися повною мірою здатністю совісті". Саму совість він розглядає як "орган сенсу окремого вчинку чи життя взагалі", як "інтуїтивну здатність людини знаходити унікальні значення ситуації". Пошук сенсу життя - це найважливіша екзистенційна (життєва) проблема особистості, над розв'язанням якої б'ються найкращі психологи світу. В сучасній психології рівень професійної самосвідомості психолога неабиякою мірою визначається його готовністю розглядати складні етичні проблеми, які хвилюють не тільки окрему людину (клієнта), але і все суспільство. Ця проблема була охарактеризована в аналізі роботи психолога зі збереження психічного здоров'я населення.

Сучасна психологія неминуче стикається з етикою уже на рівні визначення свого предмета і методу. Останніми роками в психології знову помітне підвищення інтересу до проблеми суб'єктності (активності і самоактивності людини) і суб'єктивності (індивідуальності). Навіть сам предмет психології дедалі пов'язується з суб'єктністю. Наголошують навіть на деякій зміні парадигми в напрямі від психіки суб'єкта - до суб'єкта психіки.

Суб'єктність, по-перше, це готовність до непередбачуваних, спонтанних дій, готовність зробити щось "просто так...", а не "тому що..." По-друге, справжній суб'єкт здатний до самоусвідомлення (рефлексії) своїх відповідальних дій і всього свого життя, тобто особистість є суб'єктом свого щастя лише тоді, коли вона здатна до постійного роздуму про саму себе і свої вчинки. Якщо людина не прагне осмислити свої дії та не знайде у них певний особистісний сенс, то не людина виконуватиме дію, а сама "дія скоюватиметься над нею", - відзначав Е. Фромм.

Рефлексія - це специфічна особистісна здатність, яка дозволяє людині зробити свої думки, емоційні стани, свої дії і стосунки, взагалі всю себе предметом спеціального розгляду (аналізу та оцінки) і практичного перетворення аж до самопожертви в ім'я високої мети і смерті. Вона є центром людської суб'єктивності.

Але якщо як предмет професійної діяльності психолога чимраз більше виділяється саме суб'єктивність (індивідуальність), то виникає парадоксальна ситуація: чим більше (і краще) ми пізнаємо суб'єктність певної людини, тим більшою мірою позбавляємо її цієї суб'єктності, бо людина стає "зрозумілішою" і "передбаченішою". Тому наявність "всерозуміючого" і здатного "все пояснити" психолога робить не обов'язковою для клієнта рефлексію своїх вчинків. Кажучи жорсткіше і відвертіше психолог, який працює ефективно, мусив би позбавляти людину її психіки, адже бездоганне (в ідеалі) знання та розуміння клієнта, який довірився йому, створює чудову основу для маніпуляції свідомістю цієї людини. Звідси витікає, що метод психології (в ідеалі) мусить стати маніпулятивним. Ситуація ускладнюється тим, що багато "спонсорів" і "замовників" (наприклад, керівники багатьох фірм і організацій) тільки і мріє про те, щоб за допомогою психологів не лише "передбачати" поведінку персоналу, але й "ефективно керувати" ними так, як це вигідно керівництву. А що психологам добре платять за такі "послуги", то відмовитися від спокуси заробити зможе не кожен. Такий психолог намагатиметься прикрити свої маніпулятивні дослідження та дії красивими розмовами про справжню собіподібність, особистісне зростання і самоактуалізацію. Крім того, багато клієнтів також мріє про те, щоб цілком довіритися фахівцеві, який краще, ніж вони самі, знає, що до чого і що треба робити. Як тут не піти "назустріч" таким клієнтам!

Що ж дозволяє оптимістичніше дивитися на перспективу розвитку психологічної теорії і практики і все-таки не "забороняти" психологію як потенційно "найстрашнішу науку"? На щастя, до кінця пізнати психіку іншої людини неможливо. Що з розвиненішою особистістю клієнта взаємодіє психолог-професіонал, то більшою мірою він змушений вибудовувати свої стосунки з ним у режимі реального діалогу, коли клієнт уже перестає бути звичайним об'єктом досліджень або дій. І навпаки, що простіший рівень прояву психічного (наприклад, рівень психофізіологічних реакцій), то меншою мірою передбачається діалогічна взаємодія психолога з клієнтом, адже багато чого у своїх реакціях він просто не усвідомлює і йому краще бути звичайним досліджуваним чи обстежуваним.

Але головним обнадійливим (і заспокійливим) аргументом на користь того, що психологію все-таки не слід забороняти, є прагнення і розуміння психологами необхідності звернення до сфери моралі та духовності. Якщо викладачі не акцентують увагу студента-психолога на етичній проблематиці, то йому самому слід намагатись постійно співвідносити здобуті знання з ціннісно-смисловими і суспільними проблемами, запитуючи себе: "Якою мірою це знання допомагає мені краще зрозуміти навколишній світ і своє місце в ньому?"

Які ж основні етичні суперечності, на основі яких часто і виникають конкретні етичні проблеми, суперечності і спокуси у професійній діяльності психолога?

По-перше, це суперечність між правом окремої людини на самовизначення та її неготовністю до цього, що створює чудову основу для виправдання маніпуляції з боку психолога.

По-друге, це суперечність між інтересами суспільства і конкретної особистості (конкретних людей). Іноді вважається, що інтереси особистості важливіші за інтереси суспільства, але чомусь у всі епохи у різних народів герої та видатні особистості завжди ставили інтереси суспільства вище власних, за що нащадки їм вдячні дотепер. Кожна людина має виходити за межі самої себе, що не тільки не суперечить ідеї "вільного самовизначення", але є одним з найбажаніших його варіантів. Інтерес окремої особистості має збігатися з розвиненою громадськістю, яка не тільки не суперечить особистій свободі, але й служить їй необхідною умовою та доповненням. Проблема полягає в тому, як реально залучити особистість (у тому числі й особистість майбутнього психолога) до суспільних інтересів.

По-третє, суперечність між світоглядами психолога і конкретної людини-клієнта. Наприклад, чи має право психолог виявляти в роботі свою світоглядну позицію? Чого мусить бути більше у психолога, фахівця чи людини? Великий психотерапевт К. Роджерс продемонстрував не стільки свій "метод" сам собою, скільки право психолога в роботі з клієнтом "бути особистістю".

По-четверте, між високими і благородними прагненнями психолога та його обмеженістю в адекватних методах, коли складні проблеми він часто змушений розв'язувати на рівні "красивих розмов".

По-п'яте, між високими і благородними прагненнями психолога та прагматизмом нашого часу, коли заради отримання гонорарів деякі психологи згідні на все.

По-шосте, між свободою вибору в роботі психолога, що постійно зростає та посиленням його залежності від конкретного замовника-добродійника. Це суперечність між зовнішньою свободою вибору і внутрішньою несвободою (внутрішньою спокусою).

По-сьоме, між різними етичними системами та їхніми рівнями, що породжує проблеми, пов'язані з необхідністю знаходити спільну мову з різними клієнтами, в тому числі і з такими, хто має інші (і навіть чужі для психолога) ціннісно-смислові орієнтації. "Культура взагалі починається з визнання права на існування іншої культури, а коли ми стверджуємо тільки свою культуру (як найрозвиненішу, найдосконалішу), то на цьому культура і закінчується" (Л. Н. Гумільов).

Не існує єдиної (загальноприйнятої) етичної системи. В кожну культурно-історичну епоху, в кожного народу, в кожній соціально-професійній групі і взагалі у кожної людини - свої уявлення про належне і негідне, які до того ж, ще й постійно змінюються. Поєднання на перший погляд непоєднуваного є найважливішою умовою побудови довірливих стосунків з клієнтом і якою мірою поступатися чи не поступатися іншій людині (клієнтові, групі) у своєму прагненні до взаєморозуміння з ним. Основою для розв'язання конкретних моральних проблем є загальнолюдські та духовні цінності.