Оплата психологічних послуг

Проблема оплати психологічних послуг є своєрідною перевіркою готовності психолога до внутрішнього компромісу і рівня його професійної гідності. Навіть на рівні здорового глузду багато людей будь-яку послугу сприймають як платну, адже послуга - це теж робота і за неї обов'язково треба платити. "Якщо я заплатив гроші, то я хочу мати результат (якісну послугу). При цьому я не хочу почуватися обдуреним і постараюся навіть допомогти психологові краще розв'язати мою проблему". Таким чином, клієнт готовий навіть проявити певну активність у розв'язанні своєї проблеми, прагне до співпраці з психологом-консультантом (хоча б для того, щоб "контролювати" його і своєчасно нагадувати про те, що "гроші були заплачені не задарма, тому слід старатися").

У цій проблемі часто проводять аналогії з медичною практикою, коли успішно прооперовані хворі, бажаючи віддячити поважному лікареві-хірургу, іноді діставали у цьому відмову, і після цього стан їхнього здоров'я різко погіршувався. Зазвичай цьому дають приблизно таке пояснення: "Раз ви не хочете взяти від мене в подяку подарунок (або гроші), то, мабуть, операція пройшла невдало і Вас просто совість мучить". У результаті хворий ще більше "накручує" себе, і його стан справді погіршується. І часто висновок тут такий: треба не тільки брати гроші за медичні і психологічні послуги, але і прагнути тримати високу ціну за послуги, щоб викликати у клієнтів-пацієнтів особливу пошану до таких послуг.

Видатний психотерапевт К. Роджерс застерігав від розгляду психотерапії за аналогією з медициною, адже добрий хірург може й не любити свого хворого, а психотерапевт - просто зобов'язаний на практиці демонструвати своє безумовне позитивне сприйняття клієнта. Але є й інші суттєві сумніви в "обґрунтованості" неодмінної оплати за психологічні послуги. Уявімо ситуацію: до вас прийшов друг (подруга) з серйозною життєвою проблемою та з надією отримати моральну підтримку або просто виговоритися. Цілий вечір ви уважно слухали близьку вам людину і відчули, що зуміли допомогти їй морально і психологічно, а пізно ввечері, вже проводжаючи її, сказали: "Ти знаєш, заплати мені стільки-то і стільки-то, адже я тобі допоміг". Чи залишитеся ви після цього друзями? А якщо ваш друг (подруга) навіть і заплатить вам, то можна запитати ще жорсткіше: "А чи були ви справжніми друзями?". Між тим, у справжній дружбі немає ні боржників, ні добродійників, а інша розумна людина сказала, що "тонкій душі обтяжливо усвідомлювати, що хтось їй зобов'язаний подякою; грубій душі - усвідомлювати себе зобов'язаною комусь..." Звісно, що проаналізована ситуація незручна для спокійного роздуму.

Традиційно стосунки між психологом і клієнтом відрізняються від того, що називається "дружбою". Майкл Кан приблизно так обґрунтовує загальноприйняті відмінності між стосунками у психотерапевтичному процесі і стосунками з другом: "Терапевтичні стосунки ефективні тією мірою, якою клієнти вільні (відносно) виражати і вивчати свої почуття, вільні від неминучих турбот, що характеризують повсякденне соціальне спілкування. Коли я намагаюся виразити свої почуття і відчуття другові, мені вельми складно залишатися у зіткненні з самими почуттями і відчуттями та їх змінами. Проблема значно ускладнюється, коли йдеться про почуття і відчуття мого друга та мою турботу із цього приводу. Крім того, я піддаю цензурі почуття, які, вважаю, викликали б у друга щось, з чим я не хочу стикатися сам. Таким чином, більшість нетерапевтичних ситуацій була спрямована на те, щоб зменшити можливість дізнатися про чиї-небудь відчуття і, отже, понизити ризик розділити їх. Терапевтичні ситуації унікальні тим, що заохочують клієнтів звертатися якомога глибше до своїх бажань, поривів, страхів, фантазій. Такий підхід передбачає вихід за межі реального або прийнятного у звичайних стосунках".

Справді, у традиціях західного суспільства існує типова ситуація, коли, наприклад, дружина звертається до чоловіка, бажаючи обговорити з ним якісь свої особисті проблеми, а він спокійно заявляє їй: "У тебе свої проблеми, не заважай мені - сходи до психоаналітика, а я оплачу витрати".

Важливо зрозуміти, що часто клієнт-пацієнт звертається до психолога тільки тому, що в реальному своєму житті він не зустрів справжнього друга, який зміг би його по-людськи вислухати, або тому, що позбавлений справжньої любові. З цього приводу К. Роджерс головну проблему психотерапії пов'язував з тим, що може зробити психотерапевт, щоб врешті-решт повідомити клієнтові, що його люблять (люблять не у значенні "ероса", а в значенні "агапе", тобто любові, яка не вимагає нічого взамін). Він вважав, що для розв'язання цієї проблеми не "має особливого значення не тільки теорія, але і техніка". І як бути у цьому випадку, якщо неодмінною умовою ефективної психотерапевтичної допомоги мусить бути, на думку багатьох фахівців, так звана "дистанція" між психологом і клієнтом?

Насправді, дуже складно чітко і зрозуміло розвести "психотерапевтичні стосунки", дружбу і любов. І якщо стосунки психотерапевта і клієнта ще якось намагаються визначити, то любов і дружба не вписуються в якусь серйозну теорію, адже у них найбільшою мірою виявляються людська унікальність, творчість і гідність. Цінність любові і дружби полягає в тому, що кожна людина розуміє їх по-своєму, що і дозволяє людям вибудовувати унікальні, неповторні і саме цим дуже цінні (безцінні) стосунки між ними. І клієнт захоче побачити у своїх стосунках з психологом те, що близьке його власному розумінню дружби або навіть любові. Але, якщо психолог почне пояснювати йому, що їхні стосунки – це стосунки фахівця і клієнта, то деякі клієнти дуже розчаровуються, адже явно не отримують того, заради чого вони взагалі прийшли до психолога - за підтвердженням того, що можуть бути любимими.

І все-таки психологічні стосунки і дружбу розвести можна, адже, як стверджував ще Д. Вашингтон, «справжня дружба – це дерево, що поволі росте; вона мусить зазнати потрясіння від нещасть, перш ніж заслужити свою назву». Правда, і в психологічні стосунки теж часто визрівають поволі, і, крім того, часто виділяють і спеціально організовують етап "агресії на психолога", щоб потім подолати його та вийти і на інший, більш відвертий рівень стосунків. Але психологічні стосунки і дружбу не можна ототожнювати.

Проблема полягає в тому, що якщо все-таки стосунки психолога і клієнта мають нехай не дружний, а просто людський характер, то сам факт оплати таких стосунків може значно знизити рівень можливої дружби і любові (у значенні "агапе"). "Добра справа тим менше заслуговує подяки, якщо невідома її ціна", - писав Ф. Бекон.

Отже, одна з найскладніших етичних проблем психологічної практики може бути сформульована приблизно так: "Брати чи не брати гроші та подарунки від клієнта, що довірився вам?" Це запитання дуже делікатне.

З цього приводу наведімо цікаві міркування відомої психотерапевтки Еверетти Шостром: "У бізнесі особистість - це вже не стільки особистість, скільки машина для заробляння грошей. Як відомо, психотерапія ґрунтується на повазі особистості і гідності тих людей, які звертаються до лікаря за допомогою. Але той факт, що до вас прийшла на консультацію людина - не просто особистість, що страждає, а клієнт (!), дещо міняє всю ситуацію. Коли психотерапевт стає бізнесменом, йому практично неможливо втриматися від матеріалізації свого клієнта. Психолога, психотерапевта у нас не прийнято вважати бізнесменом. Це хоч і втіха для мене, але помилка. І я як якась проміжна стадія між психологом і бізнесменом теж переживаю глибокий душевний конфлікт". Психотерапевт признається, що "за кожну надану психотерапевтичну послугу змушений брати гонорар", але при цьому зауважує: "... в мені поєднуються психотерапевт і бізнесмен, але ж і людина, яка прийшла на консультацію, неоднорідна. Вона одночасно особистість, що потребує допомоги, і клієнт, якого потрібно обслужити".

Еверетт Шостром продовжує свої розмірковування:"... моя професія зобов'язала мене до того, щоб серце моє було відкрите назустріч кожному. Але за час, якого у мене значно менше, ніж душевної теплоти та любові до людства, за час, якого у мене обмаль, потрібно платити". "Ви платите не за любов і увагу, яку я вам надаю, - можу я сказати в такому разі, - ви платите компенсацію за витрачений на вас час". Але тут же Е. Шостром чесно признається, що і "бізнесмен щодо своїх споживачів сповідує аналогічну філософію".

Таким чином, психолог-фахівець просто змушений іти на серйозні внутрішні компроміси, що може знизити не тільки ефективність його допомоги клієнтові, але й рівень задоволення від своєї непростої праці. Правда, можливі й інші варіанти компромісів, коли психолог просто відганяє від себе хвилювання, всі свої зусилля спрямовує на заробляння максимальних гонорарів на своїх клієнтів, обґрунтовуючи це тим, що "висока оплата - це пошана до самого клієнта, адже не схоче ж він отримати некваліфіковану, тобто безкоштовну допомогу.

Основна проблема полягає в тому, як ставитися до самої ідеї оплати психологічних послуг у різних ситуаціях і з різними клієнтами, а також у тому, як навчитися правильно орієнтуватися у цих ситуаціях і визначати, як самі клієнти сприймають неминучість "ринкових відносин" з психологом. Таким чином, проблема зводиться не до того, що психолог мусить від чогось реально відмовитися (наприклад, від частини гонорарів), а до того, щоб бути (чи не бути) у постійному моральному хвилюванні через необхідність брати з клієнтів гроші і неможливість щось змінити у цьому плані. Сам факт хвилювання психолога-практика перетворює його на фахівця, що рефлексує, тобто на справжнього етичного суб'єкта своєї діяльності.

Платний психолог (психотерапевт) ніколи не залишиться без клієнтів, тому що більшість людей переконана, - "за все треба платити", не роблячи різниці між оплатою комунальних послуг і складною розмовою про значення людського існування. Образливо лише те, що по-справжньому горді і, мабуть, найцікавіші клієнти до психолога можуть просто не прийти або, навіть прийшовши до нього, не будуть до кінця відвертими та щирими, бо між психологом і таким клієнтом завжди буде момент фальші, зумовлений самим фактом оплати будь-яких одкровень.

Проблема платності психологічних послуг створює парадоксальну ситуацію: чим складніша та реальніша психологічна життєва проблема, тим меншою мірою вона розв'язується у режимі ринкових відносин між психологом і клієнтом, і, навпаки, чим більш надумана проблема, тим більші гонорари мають психологи (психоаналітики, психотерапевти). Наприклад, навіть на квітучому Заході психологи, які працюють з бездомними, наркоманами, суїцидниками і т. д., нерідко одержують порівняно невелику зарплатню, а на телефонах довіри часто взагалі працюють або добровольці, або лише ті, хто пройшов спеціальну підготовку,хоча їхні клієнти перебувають у складній ситуації.

У вітчизняній психології теж змінювалося ставлення до проблеми оплати психологічних послуг. Якщо в середині 80-х років психологічні групи були переважно безкоштовними, то при впровадженні у країні ринкових відносин оплата за участь у них стала стрімко зростати. Але як тільки оголошувалося, що з наступного заняття група буде платною, деякі учасники на наступне заняття вже не приходили, сприймаючи це не тільки як образу почуття власної гідності, але і як розчарування. Але основна частина з радістю продовжувала ходити на заняття і платити.

Психолог-бізнесмен ставить себе у досить делікатну ситуацію, адже продає не тільки свою психологічну послугу, але й самого себе. Як вважав К. Роджерс, психолог, навіть у порівнянні з хірургом, не проводить операцію, а сам "є терапією" і що без суттєвого складника - безумовного позитивного ставлення до клієнта - ніякого успіху не матиме. Отже, виходить, що психолог "продає" не просто послугу, а свою емпатію, щирість, незахищеність, співпереживання, співчуття, суто людську участь у долі клієнта, а це значить, що купують не просто якусь нашу професійну здатність та знання, а нас цілком, та ще й з найкращими нашими властивостями.

У сучасній ситуації відмовитися від платних послуг психологи не можуть. І тоді єдиною можливістю зберегти свою професійну й особистісну гідність є постійна рефлексія та переживання тієї проблеми, яку насправді поки що розв'язати не можна. Хоч саме звернення до проблеми - це теж своєрідний внесок у її розв'язання.

Е. Шостром, завершуючи свої розмірковування про проблему оплати психологічних послуг, відверто написала: "Я люблю Америку більше за іншу країну, але я весь час думаю про те, як нам видертися з тієї ями бездуховності та маніпуляцій, у яку ми сповзаємо".