Розділ іі. Високоморальні образи жінок у поемах Кобзаря

2.1 Втілення ідеї всепрощення в образі Відьми

«Відьма» («Осика») — поема Шевченка вперше надруковано в журналі «Вечерниці» 18621. Це соціально-побутова, антикріпосницька поема. В ній поєдналося кілька характерних для Шевченка мотивів: мотив зведеної паном дівчини-кріпачки, мотив божевілля покритки, мотив кровозмісного злочину батька. [28]

Особливістю стилю поеми, в якому поєдналися реалістичні й романтичні риси, є тяжіння до драматизації (введення драматизованих діалогів).

Образ відьми, в народному уявленні – це символ злодійства, чародійства, зловмисності. Відьмою називають не лише ту, яка має хист до чаклунства, а й особу жіночої статі із лайливим характером, недоброю вдачею, інколи-некрасиву жінку загалом.

«У постаті матері-покритки, - стверджував С. Балей, - знаходять синтезу і завершення і ті ясні «енціміонські» жіночі постаті, які прілися поетові в молодих літах, ті, що дають щастя і розкіш, і ті темні, прибиті горем, зламані судьбою постаті жінок, в які вчував поет сам себе чимраз більше інтенсивно в міру, як гіркішала його власна душа.» [22, с. 290]

Для Шевченка відьма – це перш за все людина із надможливостями, котрі незрозумілі. Зважаючи на її людську природу, відьмі також притаманні людські якості, наприклад, вона вразлива:

«І відьма тяжко заридала.

Цигани мовчки дивувались.»[21, с.292]

Образ Лукії є близьким до попереднього образу Ганни з поеми «Наймичка» глибиною материнських почуттів . Але на початку твору ми бачимо скривджену матір, це героїня, яка має в собі риси романтичного героя (божевілля, прагнення незвичайної помсти панові):

«Кого я шукаю.

Я шукаю Наталочку

Та сина Івана,

А найгірше я шукаю

Проклятого пана...

Щоб задушить! Бо як узяв

Мене молодою,

Та й остриг, неначе хлопця…»

Здається, що Лукія вже втрачає віру в самого Бога:

«Чи в вас єсть бог який-небудь?

В нас його немає…

Пани вкрали та в шкатулці

У себе ховають.»[21, с. 295]

Відьма сходить з розуму тому, що її материнське серце не може повірити, що над її дитиною міг познущатися батько:

« Вертаюся я додому —

Замкнуті покої,

Пан поїхав десь з дочкою,

Як перше зо мною!

І сина взяв, потім... потім...

Далебі не знаю,

Що робилось!.. Мені снилось,

Нібито літаю

Над байраками совою

І дітей шукаю...

Ні, не слухай, я не дітей — 

Я шукала пана.

А тепер уже не треба —

Піду у цигани.»[21, с.299]

« ЇЇ марення виникають одразу як згадає про втрату дітей. Ключ до образу Відьми – є весільна пісня»[22, с.666 ]:

«Ой у новій хаті

Полягали спати,

Молодій приснилось,

Що мати сказилась,

Свекор оженився,

Батько утопився.

І… гу…»[21, с.290]

«Ні їй, ні її дітям, не довелося стати на шлюбний рушник. Слова пісні контрастують із тяжкою, страшною посмішкою, що виявляє, той безвихідний відчай, який невідступно гнітить потьмарену свідомість Відьми»[22, с.666]

І вже здається, що ця жінка так і помре із бажанням помститися, але:

«Стала їсти, й пити,

І ховатись за шатрами,

І богу молитись.

Щось таке їй поробила

Стара Маріула.

Якимсь зіллям напувала,

То воно й минулось. »[21, с.300]

«Звільнившись од ненависті, вона пройнялася натомість почуттям всепрощення й любові до всіх стражденних…Вона інакше сприймає світ.»[22, с.666]

І ми бачимо, що почуття Відьминого всепрощення не оминає й пана-кривдника:

«Пан, вернувшись, занедужав,

Стогне, пропадає.

А вона набрала зілля

Та пішла в палати

Лічить його, помагати,

А не проклинати.»[21, с.301]

І вже не важливо нам те, що Відьма «не помогла болящому, бо не допустили…»[21, с.301], головне те, що ця жінка є втіленням образу тієї людини, яка після гіркої образу змогла простити свого кривдника та й ще помолитися після його смерті.

Отже, пекельні муки Відьми скінчилися, але вона не зупиняється. Жінка хоче допомогти іншим дівчатам уникнути кривди з боку панів:

«Дівчат научала,

Щоб з панами не кохались,

Людей не цурались.

«А то бог вас покарає,

А ще гірше люде;

Люде горді, неправедні,

Своїм судом судять», -

Отак вона научала...»[21, с.302]

Та, не зважаючи на праведне життя Лукії, її оточення ніколи не дасть про її ганьбу:

«Люде добрі і розумні

Добре її знали,

А все-таки покриткою

І відьмою звали.»[21, с.302]