1.3. «Наймичка» - образ нескінченної материнської турботи та любові

 «Наймичка » — соціально - побутова поема, яка побачила світ у 1845 році. В ній продовжує розвивається як тема покритки так і образ покритки. До цієї теми Т.Г. Шевченко звертався в ранніх поемах — «Катерина» і «Слепая», а згодом — у поемах «Відьма», «Марина» та ін.

«Природа драматичної ситуації, покладеної в основу «Наймички», та сама, що й в інших Шевченкових творах, присвячених цій темі. Вона зумовлена становищем матері позашлюбної дитини в тогочасному суспільстві. Як і в поемах «Катерина» і «Слепая», в «Наймичці» Шевченко розкриває соціальну знедоленість покритки. Поет не аналізує тут взаємин героїні твору з її середовищем (нічого не сказано про її минуле, нема згадки про спокусника тощо), а зосереджується на зображенні морально-психологічної драми матері позашлюбної дитини. [27]

Суспільні конфлікти й суперечності життя в «Наймичці» розкрито через змалювання переживань матері-покритки, які й є предметом безпосереднього художнього зображення в цьому творі. Тему покритки в поемі психологічно поглиблено, вона набула тут нового ідейно-творчого розвитку.

«Тема поеми «Наймичка» Шевченка належить до вічних тем - доля жінки-матері. Головна героїня твору - безталанна наймичка Ганна. ЇЇ життя дещо нагадує Катеринине. Як і Катерина, Ганна - жертва панської розпусти. Вона теж «покритка», але не повторює сумної історії своєї попередниці, а зберігає своє життя для улюбленого сина Марка. Ганна ні на хвилину не забувала про свій материнський обов'язок. Любляче серце не повело її стежками Катерини до ополонки, а підказало інший, значно важчий і благородніший шлях – «покірливо до самої смерті нести хрест самопожертви» (М. Рильський).»»[16, с.40]

Образ матері в поемі не тільки трагічний, як у «Катерині», а й величний. Катерина й героїня поеми «Наймичка» близькі за своєю долею. Але Катерина не знесла цієї долі. Наймичка ж за словами І. Франка, — натура «незмірно глибша» [18, с.237] знайшла в собі силу зберегти життя для сина. Вона підкидає дитину старим одиноким хуторянам, а сама стає до них за наймичку. На хуторі наймичка потрапляє в коло простих, сердечних, доброзичливих людей, та це не може дати їй справжньої полегкості. Непевне, фальшиве становище наймички на хуторі нестерпне для матері.

За створеною в поемі світлою картиною людяності й сердечності стоїть інший світ, суворий і жорстокий, що може зруйнувати уявну ідилію. У стражданнях, які зносить наймичка, щоб оберегти синову долю, розкривається сила материнської любові, глибина переживань героїні поеми, автор показує, що розлука з маленьким сином тяжка для неї:

« Пішла полем ридаючи,  В тумані ховалась  Та крізь сльози тихесенько  Про вдову співала,  Як удова в Дунаєві  Синів поховала:

«Ой у полі могила;  Там удова ходила,  Там ходила-гуляла,  Трути-зілля шукала.  Трути-зілля не найшла,  Та синів двох привела,  В китаєчку повила  І на Дунай однесла:  «Тихий, тихий Дунай!  Моїх діток забавляй.  Ти, жовтенький пісок,  Нагодуй моїх діток;  І скупай, і сповий,  І собою укрий!»»[21, с.248]

Шевченко не вдається до безпосередньої характеристики героїні твору, глибоке співчуття до неї не переходить у декларацію, а виявляється в самому змісті й тоні розповіді. Поет досяг тут особливої рівноваги художніх образів, простоти поетичної мови. Твір написано в стриманій манері, в ньому використано стилістику народної пісні й казки. «Наймичка» — одна з вершин поезії Шевченка. Етичний ідеал поета виявився в ній з художньою силою, властивою найвидатнішим творам світової літератури.

Поему високо оцінили М. Добролюбов, М. Михайлов, М. Костомаров, О. Пипін, М. Некрасов, Л. Толстой, В. Короленко, М. Горький та ін. За висловом І. Франка, вона «належить до найбільших тріумфів правдивої штуки і мусить уважатися за найкращий доказ великої геніальності Шевченка»[18, с.260-264].

Образ Ганни – це прекрасний зразок сильного народного характеру. Цю жінку Шевченко наділяє вмінням виходити із скрутного становища, вона неабияка працьовита, кмітлива. Залишивши свою дитину біля воріт бездітних заможних старих, Ганна приховує своє материнство, стає наймичкою в домі свого маленького сина, щоб бути поруч з ним.

Поет скупо описує її красу «чорноброва», «білолиця», але дуже багато описую материнські почуття до немовля. Вона «вдень рада та весела», «коло дитини так і пада, ніби мати», а «ввечері свою долю проклинає, тяжко-важко плаче», через те що не може відверто пригорнути своє дитя.

Дуже незвичним є образ Ганни, як української дівчини. І. Франко зазначав, що «жінка, котра підкидає свою дитину, не являється серед українського народу»[18, с.242]. Але якщо попередня героїня Катерина не змогла змиритися зі своєю долею покритки, хоч і була українською дівчиною, то Ганна є втіленням жінки сильної духом, теж давно втопивши свою душу. Та ціною свого життя вона дає змогу своєму синові відчути що таке сім’я та її цінності.

Упродовж всього свого життя Ганна молилась за долю своєї дитини. Щоразу, йдучи на прощу, ставала в Києві в найми, щоб на зароблені гроші замовити молебень за здоров'я свого сина, завжди приносила йому подарунки.  Материнські почуття Ганни Тарас Шевченко передав простою доступною мовою, без напускного пафосу, близькою до мови народної творчості, бо й сама наймичка прожила тихе й непомітне життя, немов усі роки, прожиті в чужій хаті, спокутувала гріх перед своєю дитиною. Марко не відчував браку материнської ласки, бо упродовж усіх років Ганна була поруч, «сама не з’їсть і не доп’є, його нагодує», «прокинеться, ворухнеться, — то вона вже скочить, і укриє, й перехрестить, тихо заколише...». 

Але який біль терпіла сама Ганна, щоб Марко не дізнався, що його мати наймичка, щоб не соромився її. Шевченко змальовує кілька сцен, які викликають у читача глибоке психологічне напруження. Як боляче матері від того, що ніколи не звернеться ця дитина до неї з найсвятішим словом «мама». Ганна усвідомлювала, що для Марка вона завжди буде тільки наймичкою. Наймичка сама прирекла себе на муку бути поряд з сином і не мати права зізнатись йому. 

І лише перед смертю Ганна попросивши вийти з хати Катрю, щоб не осоромити Марка, сказала своєму синові, що вона не наймичка.

Отже, поема «Наймичка», як і всі інші твори Тараса Шевченка другого періоду, — це твір з глибоким психологізмом незрівнянно тонких людських почуттів і широкого світогляду, які виросли з національної суті великого Кобзаря. Це чудовий твір, який можна назвати гімном материнства.