Розділ і. Трагедія жіночого образу в творчості т.Г. Шевченка

1.1. Катерина – початок еволюції образу жінки

Поема Шевченка «Катерина», яка написана 1838 році у Петербурзі і вперше вийшла друком в «Кобзарі» 1840 році, присвячено В. Жуковському «на память 22 апреля 1838 года» — день звільнення Шевченка з кріпацтва. Це перший твір, в якому поет звернувся до теми жінки-покритки і ширше — жінки-матері. Ця тема стала наскрізною в дальшій поетичній і прозовій творчості Шевченка («Слепая», «Наймичка», «Відьма», «Марина», «Якби тобі довелося», «Ми вкупочці колись росли», «Марія» та інші). Реалістична соціально-побутова поема з елементами романтичної поетики про долю простої селянської дівчини, яку збезчестив і покинув офіцер-дворянин.

« Великі письменники відображають найваж­ливіші тенденції суспільного розвитку в прогресивно-історичному розумінні, У похмуру добу кріпосництва й царизму Шевченко підніс могутній голос на захист принижених кріпосних рабів, виступив проти зневажання їхньої людської гідності, проти страждань народних мас з примхи лютого панства, проти руйнування мирного й здорового життя.

У поемі «Катерина» змальовано трагедію селянської дівчини, обдуреної і скривдженої офіцером царської армії. Тему зведення молодої селянки Т. Шевченко трактує не в моральному плані, як його попередники (М. Карам­зін, "Бідна Ліза" (1792); Є. Баратинський, "Еда" (1824); Квітка-Основ'янєнко, "Сердешна Оксана" (1838)). Поет переносить її на соціальний ґрунт. Звабник Шевченкової Катерини - передусім панич, представник того світу, який владарює. Він сильний, бо йому все дозво­лено. Катерина його щиро полюбила, а він її підступно зрадив. Вона довірила йому свої дівочі почуття, а він над нею насміявся. Вона горнулася до нього, мов квітка до сонця, а він від неї відцурався. Вона народила йому сина, а він його зрікся. Отож, зійшлися дві моралі - простонародна і панська.»[22, с.295]

Зворушливий образ жінки, що страждає в умовах кріпацької неволі, проходить червоною ниткою крізь усю творчість Шевченка. Поет проникливо зобразив радощі й трагедію дівочого кохання, гірку долю зневаженої «покритки» й хвилюючу картину материнсь­кої незавидної долі.

Ми бачимо,що на відміну від своїх попередників і сучасників образом Катерини Шевченко показав трагедію покритки як наслідок соціальних взаємин у тодішньому суспільстві. За особистою трагедією героїні відчувається трагедія народного життя. Вже на початку поеми Шевченко протиставляє дві моралі — мораль панську і мораль трудового селянства. Поет стисло говорить про історію кохання героїні з паном-офіцером, зосереджуючи увагу на стражданнях Катерини-покритки. Автор висловлює щире співчуття своїй героїні, виступає на захист всіх матерів-покриток, Шевченко стає тією єдиною людиною, яка не засуджує молоду, неслухняну дівчину, одиноку матір, а переживає за неї та за її дитину:

«Катерино,серце моє!

Лишенько з тобою!

Де ти в світі подінешся

З малим сиротою?» [21, с.19]

Поет неодноразово назве Катерину своєю. Вона-не тільки витвір його поетичної музи, а й рідна йому душа. Придивімося ближче до Шевченкової героїні:

« Не слухала Катерина

Ні батька, ні неньки,

Полюбила москалика,

Як знало серденько.»[21, с.17]

Такими словами автор починає розповідь про свою Катерину. «Полюбила... як знало серденько» [21, с.17]. А воно вміло любити. Адже коли йдеться про любов, про ви­бір судженого, проста селянська дівчина не могла бути дволикою.

Шевченка передусім хвилює трагічна доля Катерини. Він гаряче співчуває їй: мучиться її муками, «боліє» її болями. Свою героїню поет ставить у центр художнього зображення, а офіцера-спокусника в образну систему твору вводить лише епізодично

Катерина - людина кришталево чистої, безкорисної душі. Тільки одному вона довірила свої почуття. Але Катерина глибоко помилилася, полюбивши того, хто був не вартий великої любові. Зовнішню привабливість героїні автор передає через портретні деталі, що мають виразно народний колорит: «чорні брови» [21, с.20], «карі очі» [21, с.20], «біле личко» [21, с.20]. Але найбільша її краса - це краса вірного кохання, яке не тьмяніє навіть у розлуці: «за милого, як співати, мило й потужити» [21, с.18].

Яскраво виражений психологічний портрет Катерини-матері, порівнюючи її з тополею (у творчості Т.Шевченка образ тополі символізує долю дівчини, жінки, що як тополя від вітру, потерпають від ударів долі):

« Як тополя,стала в полі

При битій дорозі…» [21, с.23]

Дівчина занапастила свою долю, знеславила себе і батьків, а тепер свій гріх мусить спокутувати. Серце її ціпеніє від болю, кров холоне в жилах, коли вона чує прокляття рідної матері, яка «як ягодку, як пташечку, кохала, ростила» свою доню, свій «цвіт рожевий». У сло­вах матері злилися гіркий гнів і щира любов до своєї дитини, болючі прокляття і ніжна материнська ласка. Випроводжаючи доньку з хати, вона зичить їй щастя:

« Будь щаслива в чужих людях,

До нас не вертайся!

Не вертайся, дитя моє,

З далекого краю...» [21, с.21]

Благословивши Катрю, мати, як мертва, на діл по­валилась.... Дочка плаче і навколішки просить виба­чення в батька. Але вже ніщо не може змити її ганьби. І тут Катерині приходить думка про трагічне безталання її сина:

« Заховаюсь, дитя моє,

Сама під водою,

А ти гріх мій спокутуєш

В людях сиротою,

Безбатченком!...» [21, с.22]

Поет зображує постать нещасної, осиротівшої жінки, яка сама ще недавно була дитиною своєї матері та батька:

« Пішла селом,

Плаче Катерина;

На голові хустиночка,

На руках дитина…» [21, с.23]

Ми спостерігаємо, що образ Катерини часто змінюється, а з ним змінюється її характер: почуття материнства, яке проявляється в розмові з дитиною, проханні милості заради нього та благання стати наймичкою свого кривдника, не змогло побороти її відчаю, навіть коли Катерина бігала лісом та шукала своєї смерті, її настрій змінювався:

« То проклина свого Йвана,

То плаче, то просить. »[21, с.32]

І врешті-решт настрій пригніченості після зради коханим й вбив Катрю. У розпачі дівчина скоює страшний гріх — накладає на себе ру­ки, порушивши волю Всевишнього, і до того ж прирікає на вірну смерть свого сина. В авторських інтонаціях і відступах не звучать звинувачення й докори на адресу нещасної жінки, навпаки — Шев­ченко розуміє її, грішну, жаліє.

Цю поему можна назвати розповіддю про занапащену долю «покритки», яка набула характеру нещадного викривального документа й осяяна мрією поета про високий ідеал жінки.

Також образ Катерини містить у собі символічне узагальнення народу, що бореться за щастя трудового, творчого життя. Шевченко крізь гру випадковостей проник у глибини на­родного життя й виділив із складної дійсності, осмислив і висвітлив у широкому плані трагедію зіткнення гуманізму з антилюдяністю, трагедію страждань простих людей від безсердечності та жорстокості пануючого класу. Шевченко стояв на сторожі закріпачених мас. Щоправда, ліризм віршів, чарівна безпосеред­ність авторського співчуття героям, безперечно, пом'якшували соціальнім антагонізм у зображенні життя.

І вже в ранній творчості Шев­ченка тема знедоленої жінки посіла одне з найважливіших місць у його «Кобзарі». Проросла вона з обставин особистого життя поета: злощасна доля матері-кріпачки, раннє сирітство, нужденні кріпацькі поневіряння самого Тараса, безталанне наймитування рідних сестер.

« Такого полум’яного культу материнства, - стверджував Максим Рильський, - такого апофеозу жіночого кохання і жіночої муки не знайти, мабуть, ні в одного з поетів світу. Нещасний в особистому житті, Шевчен­ко найвищу і найчистішу красу світу бачив у жінці, матері.»[15, с.34]

Цей образ нещасної закріпаченої жінки поет носив неначе цвяшок в серце вбитий. Цей зойк душі, крик зраненого серця вилився пекучим гнівом до панів-лиходіїв, які топтали жіночу гідність, плюндрували жі­ночу красу, розпинали материнську радість. Катерина – це лише початок розвитку теми жіночої долі у творчості великого Кобзаря.