Мораль та інституційна регуляція.

Мораль як різновид практично-духовного способу освоєння світу регулює поведінку людини і суспільні відносини поряд з правом, політикою, релігією, мистецтвом, філософією, наукою, але має свою специфіку.

Щоб з’ясувати специфіку моралі, слід зазначити, що існує в цивілізованому суспільстві дві принципово різні форми нормативної регуляції, що доповнюють одна одну – інституційна та позаінституційна.

Інституційна (лат. institutum – устрій, установа) – це історично усталена форма організації й регулювання суспільного життя, це утворення, що має опредметнену форму і цілеспрямовано створене для поєднання індивідів і регуляції їхніх дій у межах чітко окреслених функцій.

Кожна з форм духовності має відповідні соціальні інститути (наприклад, політика – має політичні партії, електорат (виборці); право – має суди, адвокатури, прокуратури і т.д.), в той час як мораль - не має ніяких інститутів і установ, вона звертається до голосу совісті людини. Тому мораль виступає позаінституційним утворенням, чим вона і відрізняється від інших форм регуляції, зокрема від політичної та правової, здійснюваної владою та авторитетом такого потужного соціального інституту як держава.

Право і мораль.

Схожість між мораллю і правом – у регуляції людської поведінки.

Відмінність же полягає у тому, що:

1. – норми права встановлюються і видаються від імені держави,

– а моральні норми – спонтанно, вони народжуються і укріплюються у практиці людських стосунків (норма-заповідь «не вбивай» - стала загальним імперативом моральної свідомості)

2. – примусовість правових норм випливає із сили та авторитету держави,

– а обов’язковість моральних імперативів – має джерело в людському сумлінні, в моральній свідомості людини і суспільства.

3. – право передбачає кодифікацію існуючих законів і норм;

– норми ж моралі неможливо звести до чіткої їх кількісної визначеності.

4. – погляд права на людину – іззовні, з позицій певного соціального інституту з приводу реалізації певних цілком конкретних функцій,

– «око» моралі спостерігає з боку її внутрішнього досвіду у всіх життєвих ситуаціях.

5. – виконуючи вимоги права, дотримуючись законності своїх вчинків, людина звільняється від його контролю і нагляду у своєму приватному житті,

– в той час як в моральній галузі виконання норм нікого не може звільнити від совісті і почуття обов’язку.

6. Право і мораль не мають дублювати одне одного, що в історії призводило інколи до абсурду, коли деякі моральні зобов’язання у родинних стосунках тлумачилися як громадсько-правові, коли турбота партії і уряду про добробут народу набувала вигляду несвободи і підозрілого нагляду за особистістю.

Мораль є позаінституційною формою регуляції міжлюдських стосунків, так як вона не має жодних установ, які б виробляли, видавали моральні норми і правила та слідкували за їх дотриманням, а також передбачали штрафні санкції за їх невиконання, вона ґрунтується на людському сумлінні.

Звичай паралельно із мораллю є ще однією позаінституційною формою регуляції міжлюдських відносин, яка виникла спонтанно. Звичай – це вид суспільної дисципліни, звичний стиль дій і вчинків, якого повинні дотримуватись люди. Саме спираючись на звичаї ми діємо у більшості стандартних ситуацій лише тому, що так заведено, так звично як для нас, так і для тих, хто нас оточує. Лише стикаючись з неординарними ситуаціями і проблемами, різного роду несподіванками, ми мусимо відступати від звичайної звичаєвої лінії поведінки і шукати нестандартних шляхів у галузі моралі. Звичаї, традиції, усталені навички людського мовлення і мислення мають впорядковуючи значення і сполучають наше сьогодення з історичним досвідом людства. Руйнування усталених звичаїв призводить до хаосу, дезорієнтації та розкладу і примітивізації людських стосунків.

Проте між мораллю і звичаєм є принципова відмінність. Принцип звичаю звучить так: “роби так, як роблять усі”.

Принцип моралі ґрунтується на іншій засаді:“роби так, як мусять, як повинні робити всі”. Таким чином, мораль у порівнянні зі звичаєм вводить принципову різницю між тим що є і тим, що має бути як належне.

Специфіка моралі визначається як тим, що вона є позаінституційною формою регуляції між людських стосунків, так і основними своїми властивостями:

- імперативність – (лат. іmperativus – владність, повеління, вимога) – це наказова форма вираження моральних норм, приписів і вимог, це вимога орієнтуватися на встановлені суспільством стандарти поведінки. Мораль велить, наказує як саме слід належно ставитися до людей, суспільства, його інституцій, до природи та самого себе.

- нормативність – вираження моральної необхідності у дотриманні відповідних норм, правил, вимог, заборон, що програмують поведінку людини, спрямованість її дій.

Через а) норми-заборони (табу) та б) норми-зразки, що є двома сторонами єдиних моральних вимог, мораль визначає межі неприпустимого та бажаного у поведінці людини.

- оцінювальність моралі – це її здатність до схвалення чи засудження (осуду) явищ соціальної практики, дій, вчинків, поведінки людей, чим встановлюється відповідність чи невідповідність їх вимогам панівної моралі і цінностям з позицій добра чи зла, справедливості чи несправедливості і т.д. Способи оцінок: усна, друкована; публічна, приватна; інтерес чи апатія, ігнорування чи захоплення, визнання чи упередженість.