Тема 3. Сутність моралі, її структура та функції.
План
1. Природа та сутність моралі. Мораль та інституційна регуляція.
2. Структура та функції моралі.
3. Історичні типи моралі.
Література:
1. Лозовой В.О. Етика. К., 2004 р. С. 47-80.
2. Тофтул М.Г. Етика. К., 2005 р. С.76-130, розділ 3.
1. Природа та сутність моралі.
Пізнати природу моралі означає, насамперед, з’ясувати, звідки ж походить мораль, яким феноменом вона є – природним чи надприродним? Є два основних підходи щодо визначення природи моралі.
1. Ідеалістичний (трансцендентний) підхід. Концепції, що визнають джерелом моралі надприродне начало, називаються креаціоністськими (лат. creatio - творення), або супрнатуралістичними (лат. supra - надприродний). Це - Це ідеалістичні, релігійні концепції, в яких джерелом моралі вважається Бог, або якась певна надлюдська, надприродна сутність:
- мораль - це висловлена воля Бога; людина отримує знання про добро та зло від Бога (релігійно-етичні системи Августина Блаженного, Томи Аквінського);
- царством благих сутностей (і моралі також) є ідеальний світ (Всесвітня Душа); доброчинності людей це ніби природне втілення в суспільстві розумного, вольового та чуттєвого начал людської "психе", втілення космічного світопорядку (об'єктивний ідеалізм Платона);
- мораль - це автономна царина людської діяльності. Моральний закон притаманний людському розумові, однак людині в її буденній моральній свідомості переддосвідно дано ідею морального закону як факт розуму. Звідки? - Невідомо: "Є дві речі, які наповнюють душу сильним благоговінням і загадковістю - це зіркове небо наді мною та моральний закон у мені" (об'єктивний ідеалізм І.Канта);
- мораль - це розум волі; щось нескінченне й абсолютне, конкретизоване у сходженні від абстрактного до конкретного як від логічного до соціально-історичного (суб'єктивний ідеалізм Г.Гегеля).
2. Емпірично-натуралістичний підхід. Концепції, що визнають мораль природним феноменом, називаються натуралістичними (лат. nature - природа). Вони ґрунтуються на вагомих раціональних аргументах, теоретичних умовиводах і доведеннях, що базуються на людському досвіді і практиці. До них відносять:
а) антропологічні (antropos - людина) – за якими мораль розуміється як чисто людський природний задаток (як мова, свідомість, здатність прямо ходити і т.д.).
Згідно з ними джерело моралі криється:
- у природі людини (Демокріт, Сократ, стоїки, епікурейці, І.Бентам, Дж.Мілль, Л.Фейєрбах):
- моральність, доброчинність є певною настановою розуму, що дозволяє людині за будь-яких обставин мати гарний настрій (евтюмію), тобто розум є критерієм моральності, а справжнім носієм моралі є мудрець (Демокрит);
- мораль, всі види доброчинності - мужність, помірність, справедливість - це знання, розумність: "Люди чинять погано, тому що не відають, що роблять. А якби знали, то чинили добро" (Сократ);
- джерело моральності - у природному потягові людей одне до одного, в потребах відчувати й гарантувати свою соціальну однаковість (Л.Фейєрбах);
б) соціально-історичні - за якими мораль має суспільну природу і є результатом колективного, суспільного способу життя.
Згідно з ними джерело моралі криється:
- у суспільному бутті (Аристотель, Т.Гоббс, Ж.-Ж.Руссо, К.Гельвецій, Е.Дюркгейм, М.Вебер, марксисти):
- мораль (доброчинність) - це саме те, що повинно бути виховано в людині, а не те, що закладене від природи: "Доброчинністю взагалі ми називаємо похвальні набуті риси душі" (Аристотель);
- мораль народжується в умовах суспільства (просвітники); моральні проблеми зводяться до правових: "...Потреби держави визначають, які вчинки заслуговують поваги, а які зневаги... Справа законодавця... знати, що для народу корисно визначати момент, коли така поведінка перестане бути доброчинною та стає порочною" (К Гельвецій);
- моральні ідеї мають соціальне походження та розвиваються за соціальними законами (позитивізм); колективна праця створила людину та є джерелом усього людського (суспільного) в людині, колективна праця є передумовою для виникнення моралі (марксистська концепція);
- суспільство є "центром морального життя", мораль, чи "моральні факти" - це сукупність схвалень і засуджень, які суспільство здійснює щодо багатьох учинків (Е.Дюркгейм).
в) космологічні – за якими мораль – це космічний світопорядок, рівновага, закон Логос.
Згідно з ними джерело моралі криється:
- у космосі (світобудові) (Геракліт, Піфагор, Г.Спенсер):
- мораль - це космічний світопорядок, спроектований на людину. У світі панує єдиний закон - Логос. Проте люди поводять себе так, немовби кожен з них сам собі встановлює закон. Необхідно дотримуватися спільного - гасити свавілля (Геракліт).
Отже, мораль - це соціальний інститут, який виконує в суспільстві певні функції та слугує задоволенню потреб суспільства та людини, що забезпечують їхні існування та розвиток.
У всі часи вчені по-різному тлумачили сутність моралі:
- як досвід житейської мудрості;
- як виконання божих заповідей, що забезпечують безсмертя особистості;
- як забезпечення чеснот у взаєминах людей;
- як інститут (лат. institutum – устрій, установа), який приборкує тваринні інстинкти людини;
- як засіб взаєморозуміння і згуртування людей;
- як вимогу суспільної користі;
- як суспільна вимога, що накладає на людину необхідні обов’язки.
На сьогодні найбільш загальним є визначення сутності моралі є:
Мораль – це сукупність вимог, принципів, норм щодо поведінки людини у ставленні її до суспільства.
Як було зазначено у першій темі, термін “мораль” виник у IV ст. н.е. від латинського слова moralitas. Йому передувало поняття “моральний” (moralis), яке означало -“характер”, “темперамент”, “звичай”, “покрій одягу”, “мода” тощо. Від слова “moralis” походить також поняття “моральність”.
У давнину між поняттями “мораль” і “моральність" розходжень не було. Сучасна наука визначає відмінність у сутності понять “мораль” і “моральність”. Це також засвідчує наявність в багатьох мовах двох понять: у російській - “мораль і нравственность”, в англійській - “morals – morality”. Уперше розділив поняття “мораль” і “моральність” представник німецької класичної філософії Георг-Вільгельм Фрідріх Гегель. Моральність, на думку мислителя, є більш розвинутою формою, ніж мораль. Вона насичена конкретним життєвим і соціальним змістом, мораль же однобічна. Індивід у моральності - це “громадянин держави, в якій панують хороші закони”.
У моралі підкреслюється ідеальна природа (певна форма свідомості, сукупність усвідомлюваних людьми принципів, норм і правил поведінки), а в моральності - її матеріалізація (втілення принципів, правил і норм у реальну поведінку людей).
В житті буває так: у людини є знання про моральні закони, проте ці закони в діях людини не знаходять місця, що говорить про низьку моральність людини. І тоді кажуть, що мораль розходиться з моральністю. Ще Аристотель сказав: "Добре міркувати про доброчесності - ще не означає бути доброчесним".
Виходячи із вищезазначеного можна дати розгорнуте визначення сутності моралі (розрізняючи в ній ідеальне і матеріальне; свідомість і діяльність; духовність і практику):
Мораль – а) це і форма суспільної та особистісної свідомості, що представляє собою систему поглядів, уявлень, норм і оцінок, що регулюють поведінку людей. Її основу становлять переконання, звичаї, громадська думка. Мораль спирається не на силу і авторитет установ, що змушували б дотримуватися конкретних норм, правил, приписів, а на свідомість – як на колективну, так і індивідуальну. Виступаючи як нормативна регуляція відносин між людьми, мораль охоплює всі сфери суспільного буття: як ті, що регулюються державою (політика, право, виробництво, соціальна сфера, сім’я та ін.) так і ті, що не регулюються державою (дружба, любов, товаришування, побут);
б) це і моральність, яка означає індивідуальну поведінку людини по виконанню чи невиконанню встановлених у суспільстві норм і правил. В поведінці людей моральні норми і правила опредметнюються, матеріалізуються, ідеал належної поведінки втілюється у життя, об’єктивується в реальних стосунках людей, що відповідають (тобто є моральними), або не відповідають (тобто є аморальними) нормам співіснування людей у суспільстві. В цьому значенні мораль є практичним боком людських відносин.