Лекція №12 в. Стус. Поезії. „Мені зоря сіяла нині вранці...”, „Крізь сотні сумнівів я йду до тебе...”, „о земле втрачена, явися...”

Рекомендована література

1. Жулинський М. Василь Стус // Жулинський М. Слово і доля.— К., 2002.

2. Коцюбинська М. Стусове “самособоюнаповнення” // Сучасність.— 1995.— № 6.

3. Наливайко Д. Василь Стус — перекладач // Всесвіт.— 1991.— № 1.

4. Не відлюбив свою тривогу ранню... Василь Стус — поет і людина: Спогади, статті, листи, поезії.— К., 1993.

5. Оникієнко І. Символ “веселий цвинтар” в “естетиці страждання” В. Стуса // Слово і час.— 1997.— № 2.

6. Павлишин М. Квадратура круга: пролегомени до оцінки Василя Стуса // Дивослово.— 1994.— № 1.

7. Стус Д. Берегами конспектів В. Стуса. До літературної біографії письменника // Слово і час.— 2000.— № 9.

8. Стус як текст.— Мельборн, 1992.

9. Шевельов Ю. Трунок і трутизна // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст.— К., 1994 — Кн. 3.

1. Авраменко О.М., Пахаренко В.І. Українська література (рівень стандарту, академічний рівень), 11 кл. –К.: Грамота, 2011

2. Семенюк Г.Ф., Ткачук М.П., Слоньовська О.В., Гром’як Р.Т., Вашків Л.П., Плетенчук Н.С. Українська література (рівень стандарту, академічний рівень), 11 кл. –К.: Освіта, 2011

3. Семенюк Г.Ф. Срібний птах (хрестоматія), 11 кл. –К.: Освіта, 2006

Український народ у XX ст. дав багато покутників за гріхи й слабості покоління. Серед них і представники пера. Але Василь Стус — найсуворіший і найнепримиренніший. Він творив книгу великого національного болю, разом з тим — сувору легенду свого життя. Один Бог знає, як дорого заплатив Стус за «таборові зошити», перекинуті через залізну браму. Але то була людина, яка говорила й писала за будь-яких обставин ясно, як перед Богом, і платив за це життям.

Життєвий шлях письменника

Життя Стуса — це дорога через терни до зірок. Уявно пройдімо сьогодні її етапами, доторкнімося серцем до великої людської трагедії й водночас високої вірності вибраному ідеалові.

Розпочався життєвий шлях майбутнього поета й борця під час Різдвяних свят 6 січня 1938 р. в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині. Батьки його — Семен Дем’янович та Олена Яківна були селянами. Дитинство, яке сам він назвав «гарним», минуло в атмосфері добра та любові. А ще — народної пісні. З чистого джерела народної пісні черпав народний поет доброту, любов до краси, від мами й від пісні, учився ставити над усе чисту совість і слово правди.

Закінчує зі срібною відзнакою школу, вступає до Сталінського педагогічного інституту на історико-філологічний факультет за співбесідою (бо медаліст). Студентські роки він називав «трудними». •Поясніть, чому.

(Варіант учнівської відповіді. Стосувалося це, очевидно, матеріальних нестатків, але ще більше — казенного схоластичного навчання, зокрема тієї фальші у висвітленні історичного минулого нашого народу, якою була перейнята вся тогочасна офіційна наука, особливо ж — історія) З 1959 р. закінчує навчання з червоним дипломом і їде працювати в село Таужня Кіровоградської області вчителем української мови та літератури. Цього ж року (22 листопада) «Літературна Україна» вміщує добірку творів поета з переднім словом Андрія Малишка. Після служби у війську на Уралі працює в м. Горлівці в 23-й школі (1961-1963).

У 1963 р.- літредактор у газеті «Соціалістичний Донбас». Але вже з вересня після успішного складання іспитів В. Стус — аспірант Інституту літератури АН України імені Т. Г. Шевченка. Друкується в часописах «Донбас», «Прапор», «Дніпро». Однак у 1965 р.В. Стуса виключили з аспірантури.

•Що стало приводом для його виключення? (Варіант учнівської відповіді. З 15 вересня 1965 року Наказ М 180 по інституту літератури: «За систематичне порушення норм поведінки аспірантів і працівників наукового закладу аспіранта другого року навчання Стуса Василя Семеновича з 20 вересня цього року відчислити з аспірантури інституту». Безпосереднім приводом для цього звільнення став виступ аспіранта Стуса в кінотеатрі «Україна» під час прем’єри фільму «Тіні забутих предків». Поет запропонував у залі всім встати, щоб висловити свій протест проти арештів, що розпочалися тоді серед київської інтелігенції. Усі встали. Цей випадок і розпочав його шлях на табірну Голгофу).

З цього часу він працює на різних роботах — то в будівельній бригаді, то кочегаром, то на будівництві метро, то молодшим, а згодом старшим науковим співробітником Державного історичного архіву України, то редактором у відділі технічної інформації Міністерства будівельних справ.

У 1966-1968 рр. у видавництвах «Молодь» та «Радянський письменник» лежать без руху його перша поетична збірка «Круговерть» та два варіанти збірки «Зимові дерева». Вони так і не були видрукувані.

Виступивши над могилою по-звірячому вбитої художниці Алли Горської (1970), Стус остаточно прирікає себе на подальшу мученицьку долю. У січні 1972 р. його заарештовують. У звинувачувальному акті колегії з кримінальних справ Київського обласного суду від 12 вересня 1972 р., зокрема, значиться, що «Підсудний Стус, починаючи з 1963 року і до дня арешту — січня 1972 року, систематично виготовляв, зберігав і поширював антирадянські наклепницькі документи, що порочили державний радянський і суспільний устрій, а також займався антирадянською агітацією в усній формі. Так, в період 1963-1972 років написав і зберігав у себе на квартирі до дня арешту 14 віршів, у яких порочить радянський державний і суспільний устрій. У 1965-1972 рр. написав 10 документів антирадянського, наклепницького змісту».

Знервований і знесилений тяжкою життєвою й соціальною боротьбою, Василь Стус починає писати політичні заяви, вимагаючи справедливості для інших, які також зазнали ударів лихої долі й потребують підтримки.

•Яку інформацію ви можете навести на підтвердження сказаного?

(Варіант учнівської відповіді:

ЛИСТ В. С. СТУСА ДО ПЕРШОГО СЕКРЕТАРЯ ЦК КОМПАРТІЇ УКРАЇНИ П.Ю. ШЕЛЕСТА

Шановний Петре Юхимовичу!

У житті бувають ситуації, коли виникає прагнення говорити, як на духу. Сьогодні, сидячи в слідчому ізоляторі УКДБ, я відчуваю саме таку ситуацію. Колись Шевченко писав: «Я так люблю Мою Україну убогу, що проклену святого бога, за неї душу погублю». Я повторив би ці слова, замінивши слово «Україна» словом «істина як справедливість».

У мене загострене, може, навіть хворобливо загострене почуття справедливості, яку я завжди хотів бачити повною, ідеальною. Я вважаю, що така справедливість повинна бути в нашій країні, а для народів усього світу мусить правити за взірець. І коли я бачив факти несправедливості, особливо ж практику, коли чесній, принциповій, добрій людині гірше живеться якраз через її найкращі людські властивості, я тоді доходив розуміння, що це — дуже небезпечна практика.

Я не націоналіст. Навпаки, я вважаю за потрібне робити так, аби серед певної частини українців розвіяти дурман самозакоханості, антисемітизму, загумінкованої обмеженості. Так само за потрібне я вважав робити так, щоб серед певної частини росіян, євреїв і т.д. розвіяти дурман неповаги до української мови, культури, історії, неповаги до праці селянина, що ґречно причащає усіх нас хлібом і сіллю від своїх мозолів.

Вважаю, що єдиний мій гріх у тому, що я надміру прагнув абсолютної справедливості, яка сьогодні, може, ще не зовсім можлива.

Отож, я не прошу помилування. Висловлюю останнє своє прохання. Дуже Вас прошу — зробити так, щоб люди, які щиро прагнуть робити добро для рідного народу і його культури, могли це робити на повну силу, з цілковитою віддачею своїх ясних розумів і чесних душ.

Я вірю, що ви хочете справедливості й добра. Прошу повірити й мені, що я хочу (і щиро, завзято, до смерті хочу!) тієї ж самої справедливості і того ж таки добра — для трудівників, для людини, для людства, хай буде більше взаєморозумінь, а не порозумінь.

З повагою ВАСИЛЬ СТУС 18.01.1972 року).

Загнаний обставинами й владою, він особливо гостро сприймає чужі біди та болі, намагається одразу ж стати на захист словом, бо сам відчув, що таке самотність і беззахисність у скрутні хвилини.

26 січня 1972 р., уже після пред’явлення звинувачення, Василь Стус пише вірш «Крізь сотні сумнівів я йду до тебе», у якому вияскравлюється той шлях самоусвідомлення, що його проходить ліричний герой «через сто зневір». «Запрагла неба» його душа «держить путь на стовп високого вогню» … «з щовба на щовб, аж поза смертні грані людських дерзань, за чорну порожнечу, де вже нема ні щастя, ні біди».

Крізь сотні сумнівів я йду до тебе, добро і правдо віку. Через сто зневір. Моя душа, запрагла неба, в буремнім леті держить путь на стовп високого вогню, що осіянний одним твоїм бажанням. Аж туди, де не лягали ще людські сліди, з щовба на щовб, аж поза смертні грані людських дерзань, за чорну порожнечу, де вже нема ні щастя, ні біди.

Мета життя кожної людини — «іти до добра і правди». Автор говорить нам: хто обрав цей шлях, не повинен спинятися, треба йти, долати перешкоди, «прагнути неба».

7 вересня 1972 р. Василя Стуса арештували вперше. Київський обласний суд оголосив вирок: «Василя Стуса позбавити волі у виправно-трудовіи колонії суворого режиму строком на 5 років із засланням на 3 роки».

Парадоксальна ситуація… За кордоном його визнали як поета, хвалили й друкували, а тут, на рідній землі, він засуджений як державний злочинець, він — ізгой.

У кінці листопада 1975 р. в нього стався прорив виразки шлунку, тобто внутрішній крововилив. Стус лежав непритомний, а начальство викликало перш за все конвой, щоб відвезти його за кількадесят метрів до лікарні. Але до ранку до нього ніхто не підходив,— згадує В. Овсієнко.

Та Стус і на цей раз не зігнувся. Він обстоював гідність власну і своїх політичних однодумців, виступав проти знущань табірного начальства. За це протягом 1973-1976 рр. кільканадцять разів був покараний — позбавлений побачень, кинутий до штрафного ізолятора, до карцеру.

Камерне утримання, само собою тяжке, бо не стає повітря й руху. Прогулянка — одна година на добу, в оббитому залізом ящику, над головою колючий дріт і наглядач… У карцері маєш менше їжі. І в таких умовах Василь продовжує творити, пише вірші, вивчає французьку та англійську мови.

«…Голови гнути я не збирався. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину»,— записує поет у таборовому зошиті. Рідна Україна була джерелом сили та поетичного натхнення, нестерпним постійним болем.

До Києва повернувся влітку 1979 р. Згодом вступив до Української Гельсінської спілки, знайшов роботу — формувальником II розряду в цех лиття на заводі з ремонту та виготовлення засобів механізації будівництва ім. Паризької Комуни. Через хвороби, набуті в зонах, не витримав фізичного навантаження, звільнився. У лютому 1980 р. його зараховують учнем намазувальника затяжної кромки на конвеєр Київського виробничого взуттєвого об’єднання «Спорт», незабаром йому присвоюють II розряд намазувальника затяжної кромки.

У травні 1980 р. знову обшук на квартирі, арешт, а восени суд і ще суворіший вирок: 10 років таборів особливого режиму і 5 — заслання.

•Поясніть, за що? (Варіант учнівської відповіді. За любов до рідного народу. Палко любив Василь стражденну Україну, не цурався цієї любові на ділі.

Відбувати особливий режим ув’язнення В. Стус був відправлений до табору в селищі Кучино Пермської області.

Табірними наглядачами було знищено збірку з приблизно 300 віршів. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями кілька разів В. Стус оголошував голодівки. У січні 1983 р. за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку.

28 серпня 1985 р. Стуса відправили в карцер за те, що, читаючи книгу в камері, оперся ліктем на нари. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Помер у ніч з 3 на 4 вересня, можливо, від переохолодження.

Михайло Горинь, який відбував тоді ув’язнення в тій же тюрмі, свідчить: «Ніхто не знає справжнього кінця. Чи то серце. Чи то грюкіт спальної дошки, що опускається при стіні, і стогін Василя…».

Умер не оплаканий матір’ю, про яку пам’ятав завжди. «Прошу не залишати напризволяще мою маму, Стус Олену Яківну… Має потребу мама, в основному, в моральній підтримці, виплакуючи очі за сином. Люди добрі, пишіть їй, хай не буде вона одинокою у своєму горі — підтримайте її дух!».

В. Стус був похований на табірному цвинтарі у с. Борисово. Прохання родини перевезти тіло додому відхилили на тій підставі, що не вийшов термін ув’язнення.

19 листопада 1989 р. Україна прийняла у своє лоно прах поета, перевезений із зауральських таборів. Тепер він покоїться на Байковому кладовищі. Василь Стус повністю реабілітований «за відсутністю складу злочину».

Видатний поет посмертно висунутий на здобуття Державної премії імені Т. Шевченка 1991 р. в галузі художньої літератури (книга «Дорога болю»).

Нині український народ має змогу ознайомитися з творчістю свого мужнього сина, відчути ту безодню болю, печалі, гніву, які переповнювали його серце. Вірші Стуса піднімають наш дух, достукуються до нашої совісті, до приспаного брехнею сумління. Він серед нас, ми пишаємося ним, він — наша совість.

Василь Стус — людина рідкісної моральної обдарованості, голос сумління у світі розхитаних і розмитих понять честі, правди, порядності. Він зберіг свій стиль до кінця. І це було основою його трагедії. Він ніс даровану йому іскру Божу з гідністю й лицарською відвагою, не згинаючись і не обминаючи. На такій дорозі поети гинуть.

Засланий до Горького академік Андрій Сахаров у жовтні 1980 р. писав: «Вирок Стусові — сором радянської репресивної системи. Його треба відмінити…». Вирок не відмінили).

«Відбував ув’язнення, як і всі, а потім його пересадили до «чорненького красивого чоловіка» на ім’я Василь. На його тумбочці лежали книжки з творами Рільке й Гете німецькою мовою, і Стус читав їх на мові оригіналу!». «Це був справжній європейський інтелігент»,— стверджує Глузман, вважає вірш Стуса «Яка нестерпна чужина…» своїм улюбленим.

Спогади В. А. Сафронової, викладача Донецького державного університету

«Перше знайомство з Василем відбулося у 1954 році, на вступ¬них екзаменах до Сталінського педінституту (нині — ДонДУ). Стус тримав екзамен на українське відділення філологічного факультету. Уже тоді він звернув на себе увагу екзаменаторів своїми глибокими знаннями фактичного матеріалу, логікою мислення, доброю українською мовою, що в умовах Донбасу є рідкістю».

Спогади В. Корнілова, викладача російської мови ДонДУ

«С Василием Стусом мы были однокурсниками в 1954-1959 годах, только я учился на отделении русского языка, а он — украинского. В то время на факультете выделялась группа студентов украинского отделения с разных курсов, которые друг с другом, с преподавателями говорили подчеркнуто по-украински. Главную роль в этой группе играл Иван Принцевский, которого знали в институте буквально все. Сталинский стипендиат, эрудит, всегда уверенный в себе, принципиальный, напористый. И Стус был первым в «свите» Принцевского.

Иногда я пытался говорить с Принцевским, со Стусом по-украински. И Василь как-то сказал: «А зачем ты стараешься говорить по-украински? Я говорю по-украински, ты говоришь по-русски,— и мы прекрасно понимаем друг друга. Разве это не прекрасно?»

Спогади критика Кості Тесленка

«У старших класах Василь не захотів відповідати за літературу та підручники («бо там брехня»). Учитель не питав його ціле півріччя, хоча хлопець «ішов на медаль» і здав українську літературу (екстерном) на «5». Перебуваючи на засланні Василь «не хотів носити замок на устах» і тому був приречений до смерті. Його захищали академік Сахаров, німецький письменник Генріх Бьоль. У 1963 році Стус говорив: «Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші».