2.2 Механізми, типи та умови забезпечення ефективності управління конкурентоспроможністю потенціалу підприємства

Управління конкурентоспроможністю потенціалу підприємства являє собою цілеспрямований вплив на сукупність потенціалу з метою реалізації місії підприємства, його моделі стратегічної поведінки на ринку. Отже, потенціал (від лат. рotentia – можливість, потужність) потребує постійних наукових досліджень та моніторингу як загального стану, так і стану складових його елементів на кожному підприємстві.

Основними завданнями управління конкурентоспроможністю потенціалу підприємства слід вважати:

• орієнтацію на оптимізацію діяльності суб’єкта господарювання;

• запровадження на підприємстві системи стратегічного

• управління;

• розвиток аналітичних структур;

• оптимізацію організаційної структури підприємства;

• оцінку комунікаційного розвитку;

• розподіл функцій, обов’язків та відповідальності функціонерів апарату управління;

• забезпечення гнучкості та мобільності реагування на зміни ринку;

• розвиток інформаційних систем на підприємстві;

• забезпечення ефективної системи контролю за використанням потенціалу;

• вплив на оптимізацію технічного рівня виробництва;

• розвиток інтеграційних зв’язків на ринку;

• оптимізацію кадрового складу;

• формування ефективної системи оплати та мотивації праці;

• забезпечення трудової та виробничо-технічної дисципліни;

• підтримання оптимального мікроклімату у колективі тощо.

Значення управління конкурентоспроможністю потенціалу підприємства зумовлюється багатьма аспектами, найвагомішими з яких слід вважати:

• дає змогу виявляти і розвивати ринкові переваги;

• розкриває зміст перспективних напрямів діяльності суб’єктів господарювання;

• спрямовує зусилля персоналу;

• прискорює інноваційні процеси;

• стимулює нові ідеї;

• активізує інтеграцію суб’єктів господарювання на ринку;

• посилює та зміцнює імідж підприємства.

Як і у системі менеджменту взагалі, в управлінні конкурентоспроможністю потенціалу підприємства переважають три його типи:

• підприємницький тип управління характеризується далекоглядністю керівника, який активно шукає нові можливості, йде на радикальні зміни у структурі потенціалу. Такий тип найпоширеніший на підприємствах, що створені недавно та мають сильних керівників. Ступінь ефективності управління за такого типу значною мірою залежить від орієнтації власника, особистісних якостей менеджера, рівня розподілу влади та відповідальності на підприємстві, інформаційного забезпечення на ньому;

• адаптивний тип управління ґрунтується на здійсненні обережних заходів реагування на проблеми пошуку можливостей їх поступового вирішення. Здебільшого такий тип притаманний керівникам підприємств із сталою економікою і є ефективним за умови стабільних зовнішніх умов. Ступінь впровадження нововведень щодо формування, накопичення та використання потенціалу залежить від здатності відповідних менеджерів узгоджувати поточні цілі із цілями, визначеними у моделі стратегічної поведінки підприємства на ринку;

• плановий тип управління передбачає здійснення систематичного порівняльного аналізу, а на основі його результатів - прийняття відповідних управлінських рішень щодо подальшої трансформації потенціалу підприємства. Отже, основним завдання менеджменту такого типу є об’єктивна оцінка стану потенціалу, зовнішніх умов та ефективний вплив на зміну стану складових елементів потенціалу. Такий тип менеджменту властивий переважно великим підприємствам.

Тип управління впливає на рівень інноваційного розвитку підприємства.

Варто зазначити, що у світовій практиці нагляд за діяльністю менеджерів з управління конкурентоспроможністю потенціалу суб’єктів господарювання здійснює рада директорів, яка визначає чи змінює місію підприємства, що суттєво впливає і на зміни структури його потенціалу.

Умови, що забезпечують ефективність управління конкурентоспроможністю потенціалу підприємства:

1. вміння змоделювати ситуацію – вимагає від відповідних менеджерів здатності бачити проблему (ситуацію) ніби з висоти, розуміння закономірностей взаємодії між окремими елементами у структурі потенціалу підприємства, потребами виробництва, попитом споживачів впливом конкурентів;

2. здатність бачити необхідність змін – це готовність реагувати на результати дії відомих чинників зовнішнього середовища, враховувати можливі комбінації дій, що забезпечать здатність підприємства продовжувати реалізацію власної місії у непередбачених ситуаціях;

3. здатність опрацьовувати стратегію змін у складі та співвідношенні окремих елементів ресурсного потенціалу;

4. здатність обирати серед безлічі інструментарію ефективні методи управління конкурентоспроможністю потенціалу підприємства;

5. здатність втілювати у господарську діяльність опрацьовану модель стратегічної поведінки підприємства на ринку.

Реалізація управлінських рішень і дій щодо використання та трансформації потенціалу підприємства вимагає здійснення усіх головних функцій менеджменту – планування, організації, мотивації і контролю. Отже, управлінські рішення щодо забезпечення конкурентоспроможності потенціалу підприємства мають бути спрямовані на майбутнє, їм властивий багатофункціональний характер, вони охоплюють різні структурні формування підприємства.

Для України завжди була і залишається надалі актуальною проблема забезпечення ефективності розвитку аграрного сектору. Потенціал аграрних підприємств визначається переважно природно-кліматичними умовами і з цієї позиції він є надзвичайно потужним. Але решта механізмів та умов, що могли б сприяти формуванню конкурентоспроможного аграрного сектору, сьогодні відстають від вимог сучасного ринку. Небезпека цього полягає у тому, що держава стає неспроможною забезпечити власну продовольчу безпеку як вагому складову національної безпеки. Дуже часто поняття “продовольча безпека” ототожнюється з поняттям „самозабезпеченості”, тобто здатності країни виробляти усе те, що вона споживає на внутрішньому ринку. Отже, ситуація в Україні викликає побоювання того, що сільськогосподарський сектор неспроможний виробляти достатньої кількості продовольчих ресурсів, втрачається гіпотетичний експортний дохід тощо. Зауважимо, що сама по собі само забезпеченість не гарантує продовольчу безпеку країни, а причини цього полягають у наступному:

• не усі громадяни країни можуть дозволити собі купувати достатньо їжі належної якості;

• самозабезпеченість країни у певному році не гарантує того, що держава буде самозабезпеченою у критичних ситуаціях, оскільки сучасне сільське господарство залежить від засобів виробництва, якими торгують на міжнародному ринку; в умовах екстремальних заборон країна не має впевненості у постійному (стабільному) забезпеченні енергоресурсами;

• державна політика у сфері розвитку аграрного виробництва, спрямована на само забезпеченість продуктами харчування, призводить до значного збільшення витрат виробників.