Тема 2 Зовнішнє середовище господарювання підприємств

2.1 Поняття конкурентоспроможності потенціалу

Підприємства

Термін „конкуренція” (від лат. сoncurere – зіштовхуюсь) у сучасній економічній літературі розуміють як економічний процес взаємодії, взаємозв’язку і боротьби між суб’єктами господарювання, що функціонують на ринку з метою задоволення потреб споживачів та прагнуть до забезпечення кращих можливостей збуту власної продукції, а за рахунок цього – отримання певних економічних вигод. Отже, конкуренція є головною рушійною силою ринку, а сама продукція є знаряддям конкурентної боротьби.

Через конкуренцію реалізується дія низки об’єктивних економічних законів.

Сукупність потенціалу підприємства поряд з іншим формує його конкурентний статус як своєрідний показник місця суб’єкта господарювання на ринку. Конкурентний статус використовується для відображення порівняльних конкурентних позицій суб’єкта господарювання у ході формування моделі стратегічної поведінки підприємства на ринку на певну перспективу.

Варто зазначити, що конкурентна боротьба є ефективним засобом координації дій суб’єктів ринку, без втручання держави у відповідні економічні процеси і явища.

Конкурентоспроможність потенціалу підприємства слід розглядати як його здатність ефективніше за інших суб’єктів ринку використовувати сукупність ресурсів, спрямовуючи її на найбільш повне задоволення потреб споживачів, зменшення витрат, оптимізацію власних економічних вигод.

Єдиної методики щодо визначення конкурентоспроможності потенціалу підприємства сьогодні не існує, тому використовуються різні підходи, які полягають переважно у визначенні ефективності використання окремих видів ресурсів та інтегрованого показника. Такий інтегрований показник у більшості випадків є суб’єктивним, обчислюється лише на підставі вартісної оцінки процесів і явищ, а тому не дає уявлення про реальний стан речей.

Процес управління конкурентоспроможністю потенціалу підприємства щільно пов’язаний з визначенням цілей його присутності на ринку. Цілі підприємства визначаються їх власниками (керівниками) як суб’єктивне відображення реальностей, що склалися у суспільстві, характеру окремих складових потенціалу економічної системи.

У системі управління підприємством взагалі, як і у його невід’ємній частині – управлінні потенціалом – цілі виконують низку важливих функцій.

По-перше, цілі відображають філософію економічної системи, концепцію її діяльності та розвитку. Оскільки види діяльності покладені в основу загальної управлінської структури, то саме вони і визначають її характер та особливості.

По-друге, цілі зменшують невизначеність поточної діяльності як суб’єкта господарювання у цілому, так і окремих працівників, стаючи для них орієнтиром в оточуючому світі, допомагають адаптуватися до нього, сконцентруватися на досягненні бажаних результатів, регулюючи власні вчинки та поведінку. Це допомагає швидше, з більшим ефектом реалізувати задуми, збільшувати власні економічні вигоди.

По-третє, цілі складають основу критеріїв для виокремлення проблем, прийняття рішень, контролю та оцінки результатів діяльності, спрямованої на їх реалізацію, а також матеріального та морального заохочення працівників.

По-четверте, цілі гуртують навколо себе виконавців.

По-п’яте, офіційно проголошені цілі слугують виправданням мети існування певного підприємства на ринку.

Цілі економічної системи та вибір напрямків її господарського розвитку визначаються переважно соціально-економічним середовищем її функціонування. Тому при визначенні цілей варто дотримуватися низки вимог. Цільова функція будь-якого підприємства полягає у задоволенні попиту споживачів на конкретні види товарів чи послуг шляхом постійного підтримання ї виробництва (надання).

Успішна реалізація цільової та низки інших функцій будь-якого підприємства можлива за умови, коли цілі відповідають певній сукупності вимог.

По-перше, цілі мають бути конкретними, містити не лише кількісні, але і якісні показники. Такі цілі легко сприймаються і працівниками, і споживачами; їх легко узгоджувати, вони є підґрунтям для складання об’єктивних планів діяльності.

По-друге, цілі мають бути зрозумілими для виконавців та однозначно сформульованими. Ціль допомагає бачити те, що прискорює її досягнення.

По-третє, цілі мають бути реальними, досяжними за даних умов, що склалися як на підприємстві, так і у навколишньому середовищі. Нереалістичні цілі не лише не стимулюють виконавців до активної діяльності, але можуть навіть призвести до небажаних результатів. Варто пам’ятати, що оцінка реальних власних можливостей у більшості людей доволі суб’єктивна і залежить від рівня їхньої освіти, знань, досвіду, психологічного складу, темпераменту тощо.

Разом з тим, цілі, що легко досягаються, найчастіше характеризуються послабленою мотивацією, не містять у собі певного виклику, вимог докласти як духовних, так і фізичних зусиль, здатних забезпечити постійний стабільний розвиток економічної системи. Тому важливо, щоб цілі формулювалися людьми виваженими, які здатні із максимуму бажаного обрати реально досяжне.

По-четверте, цілі мають бути гнучкими, здатними до трансформації та коригування у відповідності до швидко змінюваних умов зовнішнього середовища. У протилежному ж випадку економічна система може втратити здатність адаптуватися до змінюваних умов, спровокувавши кризові явища і процеси.

По-п’яте, оскільки цілі зазвичай досягаються як результат спільної діяльності людей, то ці люди мають визнавати їх як свої власні цілі. Отже, цілі мають бути відомими, зрозумілими та близькими для учасників виробничого процесу. Це зумовлює до реалізації цілей зацікавлене ставлення та прагнення підвищити ефективність власної праці.

По-шосте, цілі мають бути сумісними одна з одною у часі і просторі та віддзеркалювати сумісність інтересів суспільства, трудових колективів та окремих індивідів, що відверне конфлікти та виникнення кризових ситуацій.

По-сьоме, цілі не повинні мати руйнівний характер.

Отже, уся діяльність щодо визначення та формулювання цілей є важливим елементом мистецтва управління.

Підсумовуючи вимоги до цілей, слід зауважити, що вони визначають: напрямки ведення господарства, пріоритетність завдань економічної системи, роль окремих структурних підрозділів підприємства, критерії оцінювання результатів, сферу концентрації зусиль тощо.

Як правило, практично кожне підприємство має значну кількість різноманітних завдань. Різноманітність напрямів діяльності призводить до формування цілей суб’єктів господарювання. Отже, орієнтація підприємства, яка визначається певною ціллю, пронизує усі наступні управлінські рішення. Тому мета визначається за кожним видом діяльності підприємства. Тому ціле покладання в економічній теорії розглядається як вихідний момент у діяльності менеджера.

Місія підприємства дає уявлення оточуючим про економічну систему, про її філософію, імідж. Вона сприяє також формуванню певного мікроклімату всередині підприємства, створює основу для формулювання конкретних цілей, опрацювання моделі стратегічної поведінки підприємства на ринку.

Діяльності менеджерів притаманний багатоцільовий характер. Поряд із стратегічними цілями та завданнями, їм доводиться вирішувати велику кількість поточних та оперативних. Крім економічних, перед ними постають соціальні, організаційні, науково-технічні завдання тощо. Серед таких завдань дедалі більшого значення набувають і проблеми формування, накопичення, збереження та ефективного використання потенціалу підприємства.

Конкурентоспроможність потенціалу підприємства визначають її ключові чинники як унікальна комбінація наявного потенціалу, нагромадженого досвіду господарювання, рівня використання окремих складових потенціалу, сформованого іміджу.

Отже, конкурентоспроможність сприяє виготовленню конкурентоспроможної продукції, завдяки реалізації якої підприємство здатне забезпечити власне існування на ринку у довготерміновій перспективі.

З позицій системного підходу потенціал підприємства розглядається доволі широко, де крім різновидів ресурсів вагоме місце посідають наявні засоби, запаси та джерела їх поповнення, можливості окремих працівників, вплив держави та суспільства тощо.

Схема оцінки конкурентних позицій підприємства передбачає:

1. визначення галузевих чинників успіху;

2. відбір найбільш значущих з точки зору конкуренції показників оцінки потенціалу підприємства;

3. визначення значущості показників для оцінки конкурентної сили підприємства;

4. оцінку підприємства та його конкурентів за кожним показником за обраною шкалою оцінки;

5. визначення загальної оцінки конкурентної сили підприємства та його конкурентів;

6. порівняння загальних оцінок конкурентної сили підприємства та його конкурентів.

З метою отримання уявлення про стан потенціалу підприємства варто використовувати узагальнюючий показник конкурентного потенціалу підприємства, за допомогою якого доцільно визначати загальний стан суб’єкта господарювання та робити висновки про його здатність конкурувати на відповідному ринку. Методика розрахунку такого показника буде абсолютно різною і, у першу чергу, визначається специфікою діяльності, масштабами виробництва тощо, тому розглядати алгоритм розрахунку ми не будемо, але, зважаючи на те, що це комплексний показник, то зазначимо основні принципи, на яких має будуватися його оцінка:

• диференціація за етапами життєвого циклу кожної з конкурентних переваг підприємства;

• врахування ієрархії формування моделі конкурентоспроможності (підприємство, галузь, країна тощо);

• врахування структури наявного потенціалу підприємства та перспектив його оптимізації;

• врахування оцінки впливу на формування конкурентоспроможності як внутрішніх, так і зовнішніх чинників.