1.2 Основні складові системи управління потенціалом

Цільовий підхід в управлінні потенціалом підприємства – це система методів і методологічних прийомів, що забезпечують постійну орієнтацію управлінської діяльності, будь-яких управлінських рішень на підвищення ефективності використання кожної складової потенціалу з урахування м кількісних та якісних змін внутрішнього середовища та зовнішнього оточення підприємства.

Звідси цільове управління потенціалом потребує чіткого визначення цілей та бажаних результатів від сукупного використання елементів потенціалу, формування програм їх розвитку.

Провідною ідеєю формування (проектування) систем управління потенціалом підприємства стає необхідність гармонійного розвитку суб’єктів господарювання, що передбачає орієнтацію на гармонізацію інтересів власників, споживачів і суспільства у цілому. Така ідея відповідає європейській моделі ведення бізнесу, згідно з якою кожне підприємство має розглядатися з позицій досягнутих ним результатів щодо підвищення рівня задоволення потреб споживачів, збільшення власних економічних вигод, оптимізації сукупного впливу підприємства на розвиток суспільства у цілому.

Для реалізації такої моделі кожне підприємство має зосереджувати зусилля на посиленні інноваційної діяльності, досягнення ефекту емерджентності (від англ. еmergence – виникнення, поява нового ), формування превентивних (від лат. praeventus – упереджуючий, запобіжний; такий, що випереджує дії супротивної сторони) управлінських рішень, дій та заходів, швидкого реагування на внутрішні та особливо зовнішні зміни з метою підтримки конкурентних переваг.

Проектування систем управління потенціалом може здійснюватися з урахуванням наступного:

• використання системного, ситуаційного та цільового підходів;

• забезпечення гнучкості потенціалу та його окремих складових елементів;

• встановлення цільових орієнтирів підприємства на перспективу;

• забезпечення довготермінових конкурентних переваг.

Управління потенціалом варто розглядати як процес, спрямований на оптимізацію цілей ресурсовитрат та шляхів їх досягнення, що мають бути чітко визначеними, зрозумілими, досяжними, відповідати вимогам об’єктивних економічних законів.

Управління потенціалом на підприємстві має здійснюватися за наступними напрямками:

у сфері планування – забезпечення наближення планових завдань до проектних потужностей підприємства; опрацювання та оцінка декількох альтернативних варіантів планових завдань; прогнозування потенційних ситуацій на підставі інформації про зміни чинників зовнішнього середовища; поновлення використовуваних нормативів; доведення планових завдань до виконавців;

у сфері контролю – перетворення системи контролю з формальної фіксації показників у дієвий процес адаптації до швидко змінюваних умов ринку, забезпечення відповідності параметрів продукції (послуг) вимогам споживачів; оцінка рівня реалізації заходів моделі стратегічної поведінки підприємства на ринку;

у сфері мотивації – забезпечення оптимізації мікроклімату у колективі; запровадження та реалізація соціальних програм; покращення умов праці; запровадження дієвих систем стимулювання тощо.

При проектуванні систем управління потенціалом підприємства розрізняють еталонну, нормативну і реальну моделі управління.

Еталонна модель передбачає використання комплексу резервів поліпшення управління потенціалом за певного рівня розвитку продуктивних сил, їх взаємозв’язку і взаємозумовленості. Вона не є ідеальною, науково обґрунтованою моделлю, оскільки не передбачає низку необхідних для даного етапу соціально-економічного розвитку обмежень і умов. Разом з тим, така модель забезпечує не лише високу якість прийнятих управлінських рішень, але і цілеспрямованість, відповідальність і соціальну активність працівників підприємства.

Нормативна модель управління потенціалом підприємства спирається на низку державних документів, юридично-адміністративних актів. У такій моделі визначена послідовність, режим та алгоритми, а також обмеження щодо використання окремих елементів сукупності потенціалу. Модель позбавляє систему менеджменту на підприємстві самостійності у вирішенні питань щодо використання та трансформації потенціалу.

Реальна модель управління потенціалом відображає вирішення будь-яких питань і проблем менеджерами на свій розсуд, в інтересах підприємства, але з урахуванням позитивних рис еталонної моделі та загальнодержавних вимог, передбачених нормативною моделлю.

Отже, управління потенціалом має орієнтуватися на пошук наявних резервів підвищення ефективності використання окремих елементів структури потенціалу, координувати взаємодію з іншими сферами господарської діяльності підприємства. Тому у процесі підготовки, прийняття і реалізації управлінських рішень складаються взаємовідносини, передбачені як нормативною, так і еталонною моделями, що відображається у розподілі прав та обов’язків між різними органами управління виробничою інфраструктурою, у процедурі отримання, обробки та надання необхідної інформації, зафіксованої у відповідних нормативних документах (рекомендаціях, методиках, положеннях, інструкціях тощо). Слід зазначити, що дуже часто в Україні формальні юридично-правові обмеження виявляються несумісними з вимогами та принципами ринку, бо не дозволяють прийняти хоча б один варіант управлінських рішень при дотриманні усіх передбачених обмежень.

Стосовно кожного завдання управління потенціалом теоретично можна визначити якість рішення, що приймається (план, програма, схема взаємодії чи транспортування, асортиментні зміни тощо), яка зумовлюється характером загальної постановки об’єктивних завдань у сфері управління потенціалом, ресурсовикористання, ощадного споживання окремих елементів, соціально-економічними умовами як на підприємстві, так і на макрорівні.

До принципів, які слід враховувати при проектуванні систем управління, належать:

• соціальна відповідальність за виконання місії підприємства перед суспільством;

• інтеграція окремих елементів потенціалу;

• інноваційність у виборі та використанні елементів потенціалу;

• забезпечення стабільності у функціонуванні підприємства на ринку.

На проектування системи управління потенціалом підприємства впливає безліч чинників, але найвагоміше значення мають наступні:

1. галузева приналежність підприємства;

2. розміри підприємства;

3. тип виробництва;

4. особливості елементів структури потенціалу підприємства;

5. рівень розвитку інноваційних процесів на підприємстві;

6. кваліфікація менеджерів тощо.

Інтенсифікація управління потенціалом передбачає такий вплив на керовану підсистему, який зумовлює її розвиток переважно за рахунок чинників інтенсивного спрямування, а характер управлінського впливу при цьому проявляється як внутрішня сутність процесів, що відбуваються у господарській системі. Такий процес поєднує відносини, що склалися як у самому виробництві, так і у системі управління. Тому інтенсифікація управління передбачає здійснення техніко-технологічних, організаційно-економічних і соціальних впливів, які оптимізують умови ефективного розвитку виробництва, максимізацію результатів, зменшення витрат окремих елементів потенціалу підприємства.

Поступальний розвиток економіки господарюючих суб’єктів неухильно зумовлює зміни у змісті та характері праці: вдосконалення технологічних процесів шляхом впровадження новітньої техніки, обладнання, приладів тощо визначає зміни у співвідношенні розумової та фізичної, механізованої та ручної праці. У міру зменшення частки витрат фізичної та збільшення розумової праці змінюється її зміст – проста праця трансформується у складну, зростає загальна продуктивна сила економічної системи.

Інтенсивний тип управління потенціалом суб’єктів господарювання характеризується наступним:

• цільовою орієнтацією на отримання кінцевого продукту з мінімальними витратами;

• розвитком форм господарювання, розширенням соціальної бази управління;

• динамічною структурою управління з поглибленим розподілом праці;

інтенсивним характером управлінських зв’язків, які діють на основі інтеграційних процесів, відображаються у цілісній системі виробництва та управління;

комплексним використанням технічних засобів у процесі управління;

високою фаховою та ринково-орієнтованою підготовкою кадрів апарату управління, здатних забезпечувати перманентну інтенсифікацію процесів виробництва і управління.

Інтенсифікація управління досягається передусім комплексною перебудовою організаційно-управлінських структур та економічних механізмів, здатних використовувати досягнення НТП в управлінні. Чим стабільніші умови створює система на цьому рівні, тим інтенсивніше розвивається виробництво.