Тема 1 Теорії підприємств та основи підприємництва

1. Теоретичні аспекти проектування систем управління потенціалом підприємства

Реформування національної економіки України, її багатоукладність, різноманітність форм господарювання зумовлюють необхідність у відповідності до низки об’єктивних економічних законів створення адекватної систем и управління, а у її межах – системи управління потенціалом, яка б забезпечувала зменшення витрат енергоресурсів, інших елементів потенціалу, а на цій підставі – підвищення ефективності виробництва.

Сучасні підприємства ефективно використовують власний потенціал в умовах сталого розвитку економіки. Сталий розвиток економіки – це такий розвиток, який задовольняє потреби ринку сьогодні, не ставлячи під загрозу можливість майбутніх поколінь задовольняти власні потреби. Сталий розвиток економіки є невід’ємною складовою сталого розвитку суспільства.

Концепція сталого розвитку суспільства була схвалена на Всесвітньому форумі з навколишнього середовища, який відбувся з ініціативи ООН у Ріо-де-Жанейро (Бразилія) у 1992 р. У наш час ця концепція знаходить своє використання у багатьох сферах життя світового суспільства. Відповідно до концепції трансформація будь-якої національної економіки не повинна здійснюватися на шкоду загальним інтересам розвитку та охорони навколишнього середовища. А це вимагає при прийнятті управлінських рішень на підприємствах щодо використання та розвитку потенціалу та формування моделей стратегічної поведінки на ринку в основу покладати еколого-економічний підхід до економічного зростання.

З іншого погляду, концепцію сталого розвитку економіки, як і суспільства у цілому, варто розглядати як спосіб гармонізації взаємовідносин людини і природи та шлях до формування екологічного суспільства. Відповідно до концепції сталого розвитку економічна система може одержувати максимально можливу вигоду з обов’язковим збереженням динамічної рівноваги.

Вирішення проблеми проектування систем управління потенціалом на сучасних підприємствах потребує визначення концепції управління взагалі як системи ідей, принципів, уявлень, що зумовлюють межі та перспективи функціонування економічної системи, побудову механізмів взаємодії суб’єктів і об’єктів управлінського впливу, характер відносин між складовими функціональними елементами інфраструктури підприємства, реакцію на вплив зовнішнього середовища на розвиток суб’єктів господарювання.

Виживання кожного підприємства, незалежно від його організаційно-правової форми та форми власності, виду діяльності на ринку присутності тощо в умовах конкурентного середовища має забезпечувати стратегічне управління через реалізацію такої моделі поведінки на ринку, у якій поєднуються цільовий та інтегральний підходи до діяльності суб’єктів господарювання. Саме це дає змогу визначати (встановлювати) цілі розвитку, порівнювати їх із наявним потенціалом, а за необхідності – призводити цей потенціал у відповідність (адаптувати) до швидко змінюваних умов ринку.

Таким чином, проектування систем управління потенціалом має враховувати наступне:

1. базуватися на певному поєднанні теорії, системного, ситуаційного та цільового підходів до діяльності підприємства як економічної системи. Варто зауважити, що ефективною буде така система управління, яка використовує не вибіркові елементи, а лише їх загальну сукупність, без чого ставиться під сумнів сама можливість виживання підприємства у довготерміновій перспективі;

2. орієнтувати на постійний моніторинг швидко змінюваних умов функціонування підприємства;

3. вимагати створення, постійного оновлення та поповнення інформаційної бази як основи прийняття управлінських рішень;

4. прогнозувати різнобічні наслідки управлінських рішень;

5. застосовувати досконалі механізми та інструментарій з метою запобігання кризовим явищам і процесам;

6. посилювати соціальну відповідальність перед суспільством.

Необхідність управління виникає в усіх випадках використання спільної праці, оскільки воно забезпечує узгодженість індивідуальних дій суб’єктів господарювання і виконує загальні функції, що виникають у динаміці інтегрованого виробничого комплексу на відміну від динаміки його окремих складових.

Ринок вимагає об’єктивного розширення відтворення виробництва, а це зумовлює й необхідність управління потенціалом, який постійно знаходиться у динамічному розвитку.

Разом з тим, з розширенням масштабів виробництва на основі досягнень науково-технічного прогресу функція управління потенціалом значно ускладнюється, а її значення щодо впливу на кінцеві результати господарювання зростає. Ефективність управління може бути досягнута лише у випадку, коли підґрунтям тут слугують наукові засади.

Ринкові відносини не забезпечують автоматичного функціонування ефективного управління в усіх ланках і сферах економіки. Тому потребує подальших зусиль розвиток теорії, методології та методики управління, впровадження їх у практику господарювання.

Основу ефективного управління спільною діяльністю людей складають об’єктивні процеси суспільного розвитку, знання яких суттєво впливає на трактування відповідних понять, підходи до з’ясування їх змісту та закономірностей розвитку.

Розвиток продуктивних сил суспільства супроводжується поглибленням розподілу праці, що породжує об’єктивну необхідність координування різноманітних видів та різновидів праці в організованих соціально-економічних системах.

Отже, управління є необхідним елементом доцільної форми організації колективної діяльності людей. Воно є скрізь, де є необхідність впливу на об’єкт чи систему у цілому з метою упорядкування чи переведення її з одного стану в інший. Тому управління притаманне суспільному виробництву на будь-якій стадії його розвитку.

Рушійною силою є протиріччя між суб’єктом і об’єктом управління, яке усувається у процесі здійснення управління. Отже, до управління слід підходити перш за усе з позицій взаємодії суб’єкта і об’єкта управління.

Відносини, що формуються системою управління, зумовлюються формою власності і залежать від неї.

Економічна влада на підприємстві завжди спирається на матеріальну основу, яка переважно і представлена потенціалом суб’єктів господарювання. Звідси варто зауважити, що власність, віддзеркалюючи завершеність процесу присвоєння, слугує підґрунтям для усіх наступних змін та руху ресурсів, інших складових потенціалу підприємства.

З іншого боку, власник потенціалу підприємства має спиратися на науково-обгрунтовану систему управління ним.

Відносини управління – це вольові відносини, які здійснюються або безпосередньо власником, або делегуються ним відповідним менеджерам. Отримавши такі повноваження, менеджери розпоряджаються використанням ресурсів підприємства, усіх елементів у структурі його потенціалу, тим самим реалізуються цілі власника, що і приносить останньому певні економічні вигоди.

Об’єктом управління є сукупність будь-яких елементів потенціалу підприємства, на які і спрямована управлінська діяльність. Зазвичай об’єкт управління має просторові та часові параметри.

Суб’єктом управління виступає окрема людина або група людей, що здійснює управлінську діяльність.

Через управлінську працю забезпечується взаємодія між суб’єктом та об’єктом управління у процесі придбання, збереження, накопичення та використання потенціалу підприємства. Ефективність такої взаємодії досягається за наступних умов:

1. відповідність суб’єктів і об’єктів управління;

2. самостійність – суб’єкт управління має передбачити усі інтереси об’єкту управління, приймати для нього оптимальні рішення;

3. взаємодія – між суб’єктом і об’єктом управління має існувати зворотній зв’язок, що слугує орієнтиром для відповідної реакції на певну управлінську інформацію;

4. взаємозалежність – ступінь досягнення учасниками управлінської діяльності власних цілей має знаходитися у прямій залежності від ступеня досягнення цілей, що випливають із потреб його об’єкту.

Чинники, що впливають на ефективність системи управління потенціалом на підприємстві:

• технічні: рівень механізації та автоматизації виробничих процесів; забезпеченість засобами виробництва; рівень інноваційності застосовуваних технологій; засоби комунікації;

• організаційні: територіальне розміщення підприємств; організаційна структура; форми організації праці; чисельність та якісний склад персоналу;

• економічні: розміри та спеціалізація підприємства; рівень використання потенціалу; рентабельність;

• соціальні: розвиток соціальної інфраструктури; демографічна ситуація; розвиток корпоративної культури.

Сутність управління потенціалом полягає в активному впливі на параметри кожного його складового елементу з метою запобігання та усунення небажаних (часто руйнівних для підприємства) відхилень від показників, передбачених моделлю стратегічної поведінки підприємства на ринку, підтримки динамічної рівноваги із зовнішнім середовищем.

Організаційно-технічний аспект управління потенціалом передбачає збір, накопичення, переробку та використання інформації; прийняття та втілення рішень з урахуванням відповідних умов, що склалися на підприємстві.

Соціально-економічний аспект управління потенціалом передбачає свідоме використання об’єктивних економічних законів, формування цілей використання окремих елементів у сукупності потенціалу відповідно для їх призначення; визначення шляхів, методів та засобів управлінського впливу; отримання бажаного результату.

Важливим завданням управління потенціалом підприємства є підтримка у бажаному стані усіх його складових елементів з метою забезпечення конкурентоспроможності. За настання певних змін в умовах господарської діяльності їх слід закріпити через формування відповідних елементів у механізмах, що забезпечують підтримування діяльності економічної системи та гарантують її ринкову безпеку у стратегічній перспективі. Звідси головним питанням управління розвитком потенціалу є забезпечення рівноваги між змінами і стабільністю. Особливого значення тут набуває чинник швидкості змін. Тому важливим для представників менеджменту є уміння бачити стан кожного елементу у сукупності потенціалу за умови динамічності змін.

Управління будь-якою господарською сферою на підприємстві має за мету досягнення потенційно можливих результатів з урахуванням конкретного стану об’єкту управління. Звідси управління потенціалом – це процес впливу на окремі його елементи з метою отримання потенційно можливих результатів у певних умовах. У ході управління потенціалом підприємства досягається гармонійне поєднання людських та матеріальних ресурсів з метою реалізації місії підприємства та завдань моделі його стратегічної поведінки на ринку.

Управління потенціалом щільно пов’язане і з іншими сферами управлінської діяльності, а саме:

• управління виробництвом;

• управління персоналом;

• управління комунікаційними зв’язками;

• управління організацією тощо.

Для виявлення резервів удосконалення системи управління потенціалом необхідно здійснювати:

аналіз і оцінку якості рішень, що приймаються з позицій об’єктивності задач і конкретних функцій;

аналіз і оцінку ступеня реалізації і повноти поставлених об’єктивних завдань і функцій як представниками менеджменту, так і керованими системами взагалі.

Залежно від джерел утворення резерви вдосконалення управління потенціалом поділяють наступним чином:

• резерви у сфері матеріально-речового виробництва, що виникають внаслідок недостатньо повного і точного вирішення задач визначення потреби в окремих елементах потенціалу для забезпечення виробництва;

• резерви у сфері обігу, що виникають у разі нераціонального вирішення задач щодо зменшення сукупних запасів окремих видів ресурсів у сукупності потенціалу у процесі накопичення, зберігання та використання.

Зазначені резерви у різноманітній їх комбінації виникають на усіх етапах управління потенціалом, інтегруються з резервами в інших сферах господарської діяльності.

Вдосконалення управління потенціалом підприємства слід розглядати з погляду забезпечення конкурентоспроможності виробництва. А це щільно пов’язано з необхідністю прискорення впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво.

Так, відомо, що НТП – це процес перманентного розвитку науки і техніки, обов’язковими складовими якого є фундаментальні і прикладні наукові дослідження, проектно0конструкторську і дослідно0-експериментальні розробки, їх практичне освоєння у сфері виробництва.

Тому подальший розвиток економіки суб’єктів господарювання в Україні вирішальною мірою визначається якісними змінами науково-технічної політики, оптимізацією механізмів господарювання, цілеспрямованою інтенсифікацією виробництва. Вагомим чинником тут є саме кардинальна зміна орієнтації на розвиток і освоєння результатів НТП, шляхом переходу до принципово нових енерго- та ресурсоощадних технологій, техніки нових поколінь.

Йдеться не лише про еволюційне вдосконалення управління НТП, а й про такий його розвиток, що визначає докорінні прискорені якісні зміни у матеріальному виробництві, у спрямуванні господарського механізму на забезпечення розвитку найсучасніших світових аспектів науки і техніки, підготовку для їх реалізації відповідних кадрів (як науковців, так і практиків), в оптимізації умов та систем мотивації праці тощо.

З метою посилення взаємодії компонентів процесу прийняття управлінських рішень система управління потенціалом підприємства має орієнтуватися на вирішення наступних проблем:

обґрунтування об’єктивної зумовленості ролі науково-технічної функції та можливості її реалізації у сукупності з іншими функціями управління суб’єктів господарювання;

визначення причинного взаємозв’язку між характером протікання науково-технічного прогресу у галузі і комплексним впливом на нього організаційно-економічних чинників, специфічних для кожного суб’єкта господарювання;

визначення вирішальних тенденцій у створенні сукупності передумов ефективної організації управління через прийняття таких управлінських рішень у сфері використання потенціалу підприємства, що спираються на нові підходи, моделі, методи та прийоми.