Фоностилістика
Фонетика української мови вивчає звуки в акустичному, анатомо-артикуляторному, лінгвістичному аспектах. Стилістика української мови, а саме її розділ фоностилістика, відрізняється від фонетики тим, що, спираючись на неї, вивчає частоту вживання фонем у різних стилях, їхню сполучуваність і співвідношення, вибирає з ряду акустико-артикуляторних і лінгвістичних ознак, досліджених фонетикою, ті, що здатні створювати звуковий ефект, вмотивований змістом і образністю тексту. Стилістична фонетика вивчає засоби звукової організації мовлення, виділяє найдоцільніші способи використання природних і функціональних ознак звуків для певного типу мовлення.
Фоностилістика відображає фоносемантичні зв’язки між словами в тексті. Вони можуть бути первинними (звуконаслідувальними) і вторинними (звукосимволічними). Наявність фонетичного значення спостерігається у словах, що позначають рух, звучання, якість, форму, колір, світло. Фонетичне значення таких слів може мати природну (фізичну) вмотивованість і психологічну, зумовлену синестезією значення, тобто поєднанням або транспозицією одних видів відчуттів у інші за асоціацією (легке є приємним, а важке неприємним).
Пряма фонетична мотивація може видозмінюватися або втрачатися, а натомість закріплюється мовна звичка сприймати певні звукосполучення саме так. Наприклад, з твердими звуками асоціюється щось велике, тверде, різке, неприємне, сильне, а з м’якими – м’яке, маленьке, легке, приємне, ласкаве. В основі звуконаслідування лежить відповідність (мотив) природних звучань, уявлень і акустико-артикуляторних ознак мовних звуків.
Головним елементом звукової організації художньої, переважно віршової, мови є звуковий повтор. Це один із засобів емоційно-естетичного впливу на читача.
Українська мова, з притаманною їй милозвучністю, гармонійним співвідношенням голосних і приголосних звуків, має широкі можливості для словесного інструментування.
Отже, фонетичні фігури – це система словесного інструментарію з уживанням однакових або схожих звуків, завдяки яким створюються певні звукові образи, дуже близькі до тих, що сприймаються на слух у реальному житті.
Лексична стилістика
Лексикологія української мови дає повну характеристику лексичних одиниць мови з погляду того, як вони своїми лексичними значеннями відображають дійсність і яка їхня мовна організація, або що вони позначають в реальному житті, з якими поняттями, уявленнями, предметами, явищами, речами співвідносяться.
В розрізі цих аспектів лексична стилістика, або стилістична лексикологія, виділяє групи слів, які здатні створювати не тільки лексико-семантичні, а й стилістичні протиставлення (моносемантичні і полісемантичні лексеми, синоніми й антоніми, нейтральні й емоційно-оцінні слова, книжна, офіційна, розмовна, просторічна лексика тощо). У складі лексики національної мови стилістика виділяє групи слів, які є чистими номінаціями предметів, явищ, ознак, понять, та групи слів, які виражають, крім називання, ще й ставлення мовця до навколишнього.
На таких лексико-семантичних явищах, як зміни семантичної структури слова (функціональні переноси, заміни і зміщення), формуються стилістичні засоби словесної виразності – тропи (епітет, порівняння, метафора, метонімія, синекдоха тощо).
Розширення або звуження значень слів, переосмислення впливає на їхню стилістичну визначеність. Перехід лексичної одиниці з активного словника в пасивний або (рідше) з пасивного в активний словник неминуче пов’язаний зі зміною її стилістичної характеристики, точніше створює нову стилістичну характеристику слову. Так, сучасні стилістичні характеристики історизмів (булава, бурлака, гетьман, окупай, наймит, осавула, орда, палата, пістоль, подушне, сотник, хан тощо), архаїзмів (брань, врата, возлюби, воздай, ланіти, лицар, піїт, рече, словеса та ін.) виникли не з появою цих слів у мові, а з обмеженням їхніх функцій і переходом у пасивний словник на наступному історичному етапі розвитку літературної мови. В сучасній мові вони використовуються як засоби стилізації історичного часу, для відтворення історичного тла подій, характеристики образів, «оригінального словника художньо-історичних творів» тощо.
Варто відзначити, що лексикологія вивчає весь лексичний склад мови, стилістика ж виділяє в ньому ту частину, яка за протиставленням до нейтральних слів набуває стилістичної значущості:
• високого, урочистого стилю (колориту) мовлення або зниженого, просторічного;
• мейоративної чи пейоративної оцінки;
• позитивних чи негативних емоцій тощо.
Серед лексичних одиниць на особливу увагу стилістики заслуговують абсолютні, ідеографічні та стилістичні синоніми.
Цікавим постає той факут, що сучасна мовна практика повертає до вжитку окремі слова, що за радянських часів значилися у словниках як застарілі, розмовні, рідковживані, і, отже, поповнює в літературній мові в такий спосіб пари абсолютних синонімів, які через рідковживаність уже набули стилістичного забарвлення архаїки: процент – відсоток, поїзд – потяг, карта – мапа, організація — спільнота, фотокартка – світлина, тираж – наклад, юрист – правник та под.
Актуалізуються й іншомовні слова у ролі синонімів: згода, одностайність – консенсус; продовження – пролонгація; продажний – корумпований; тиск, жорстка опіка – пресинг.
Оскільки в мові діє тенденція до диференціації семантично рівнозначних слів, то абсолютні синоніми не можуть тривалий ас співіснувати, і якщо один із них не виходить з ужитку, то вони надалі переходять у понятійні або стилістичні синоніми: добродійник – благодійник, доглянути – припильнувати, неприязнь – неґація, скеровувати – спрямовувати.
Неоднорідне інформативно-оцінне значення слів, що поповнюють лексикон сучасної української мови, спричиняється різноплановою системою інтерпретації явищ суспільного життя та зміною стилістичних смаків і вподобань, іноді просто модою на певні синоніми, зокрема забуті свої та новоявлені чужі: свашина, первень, пролонгація, брифінг, топ, маркетинг та ін.