1923—1925 Неокласики

Двадцяті роки української літератури дійсно пройшли "під знаком Зерова", коронованого терновим вінком вождя "неокласиків". 1923 рік для цього угруповання став своєрідним трампліном. Всі неокласики - від "грона п'ятірного" до В.Домонтовича - вже проживали в столиці, спілкувалися, дружили. У цей час М.Зеров познайомився також з майбутнім лідером "ВАПЛІТЕ" Миколою Хвильовим, коли той у складі харківської письмен­ницької організації "Гарт" приїхав до Києва.

У 1924 році вийшла книжка М.Зерова "Камена", яка принесла авторові велику славу, хоч сам Зеров свої вірші зневажливо називав "сухарями" і навіть про власні набутки іронічно писав у третій особі, підкреслюючи одночасно також свою безкомпромісність: "До драм, оповідань і доносів не причет­ний. Найтяжче даються йому поезії". У вступі до "Камени" звучить докір малограмотним українським митцям: "Ні для кого не секрет, що наші по­ети, за кількома нечисленними виїмками, дуже мало вчаться і мало працю­ють над технікою слова... В результаті - довга низка поем, позбавлених музичності, колориту, словесної економії, доброї синтакси, хорошого слов­ника. .. І тут, на мій погляд, праця над латинськими класиками та французь­кими парнасцями може нам у великій пригоді стати". Письменник дещо за­недбує своє покликання літературного критика і всі зусилля докладає до справи перекладів, власне літератури та літературознавства. Появляється його чудова праця "Леся Українка". Разом з С.Єфремовим та П.Филиповичем М Зеров приступає до другого тому "Нового українського письменства", працює упорядником "Збірника з теорії та історії письменства", перший випуск якого під назвою "Література" побачив світ у 192% році. У 1929 році виходить книга М.Зерова "Від Куліша до Винниченка".

Павло Филипович неокласик№5     

1925—1928 Літературна дискусія

Микола Зеров брав активну участь у літературній дискусії 1925 -1928 рр., підтримував погляди на літературу Миколи Хвильового, разом з іншими "неокласиками" проводив кілька літературних вечорів. Експан­сивний, "рухливий, як живе срібло", лідер "неокласиків" "щедро розси­пав... серед своїх друзів епіграми, римовані жарти, віршовані листи". Аналізуючи питання завтрашнього дня української літератури, Микола Зеров заявляв: "Ми повинні повсякчас заявляти про потребу уважного відношення до всякої культурної цінності". А в той же час дуже вимог­ливо ставився до виданого, іронізуючи: "Плуг" пише для села, а "Гарт" для города, а виходить ні к селу, ні к городу". Зеров виступав проти сепа­ратизму в письменницькому середовищі й провінційності у стосунках: '"Ми повинні протестувати проти гуртківства і гурткового патріотизму, гурткової виключності в наших літературних відносинах". Такі виснов­ки не були випадковими, адже неокласики виступали проти регіоналізму, проти народництва і спроби "плужанської" реставрації. Вченому виста­чало наснаги на все, навіть на допомогу в перекладанні М.Рильському "Пана Тадеуша" А.Міцкевича. Завдяки Зерову український читач зміг причаститися до античної літератури, прочитати українською мовою Байрона, Петрарку, Бодлера, Пушкіна, Лєрмонтова.

Улюблена праця його ніколи не втомлювала, не набридала. Навіть коли М.Зеров приїжджав на дачу, то з собою брав роботу, сідав на ве­ранді й перекладав або творив свої власні вірші. Коли не давалися рими, йшов до лісу, а за якийсь час уже повертався вдоволеним: підібрав чудо­ве слово! У розквіті таланту Микола Зеров стає надто помітною постаттю. Його вже не могло не зауважити недремне око тоталітарної системи. Якщо ж узяти до уваги ще й те, шо Микола Зеров "був великим майстром дратувати українську громадську думку" у той час, коли не логічні дока­зи, а донос вирішував будь-яку справу, то він сам себе підставляв, набли­жав фатальну розв'язку. До того ж йому заздрили, не маючи сил дорівня­тися ні в перекладі, ні у віршуванні, ні у критичній оцінці, ні в літерату­рознавчих студіях. "Переклад "Бориса Годунова", - засвідчувала дружина, - був останньою великою працею Зерова, доконаною в Києві". А пере­кладачем Микола Костьович був непересічним. Досі в українській літе­ратурі нема рівного йому на цьому поприщі. Тож варто прислухатися до оцінки Зерова Г.Кочуром: "...Перекладознавчий і перекладацький доро­бок Зерова має першорядну вагу в українській літературі - це вже стало аксіомою й дискусій не викликає".

1 вересня 1934 року Зерова усунули від викладацької роботи в Київсь­кому університеті, але ще залишили на кафедрі рівно на два місяці. В цей час письменника наче переслідує якийсь злий фатум: помирає його єди­ний син. Якщо взяти до уваги, що свого хлопчика письменник надзвичай­но любив, то це стало страшним ударом. Дружина залишила промовисті свідчення про Зерова-сім'янина: "Зеров був добрим чоловіком, але бать­ком ще кращим. Сина нашого він любив і пишався ним від часу його по­яви на світ. Сподіваючись дитини, я боялась, щоб не народилась дівчинка, бажала собі сина. А Зеров казав, що він однаково буде вдоволений і сином,і донькою. Одначе вже тоді, як народилася дитина, повернувшися з робо­ти, де його вітали, він сказав мені: "А знаєш, це дуже добре, що в нас хлопчик, зовсім по-іншому поздоровляють із сином. Мабуть, інша слава сонцеві, інша місяцеві і зіркам". Малого у сім'ї звали Котиком, хоча в мет­риці записали Федором. З юних літ дитя проявляло себе справжнім вун­деркіндом. Ніхто й уявити не міг, що цьому розумнику доля відвела тільки десять років. Ось ще одні болючі спогади дружини: "Наприкінці 1934 р., у десятилітньому віці, помер від шкарлатини наш єдиний син Котик. Коли хлопчик захворів, проф. Брацлавський, відомий тоді в Києві епідеміолог, сказав мені: "Ви, батьки, гадаєте, що такі розвинуті діти великий плюс? Для нас, лікарів, це великий мінус. У них стомлений мозок, вони погано переносять хвороби"... Хоч як ми боролися за життя хлопчика, урятувати його не вдалося. Доглядаючи малого, заразилася і я від нього шкарлатиною. В лікарні поклали нас до різних відділів, дитина померла без мене. Відразу мені про це не сказали, я теж була в тяжкому стані. Увесь тягар страшного лиха звалився на бідного Миколу Костьовича. На самоті зустрінув він жорстокий удар долі, сам поховав сина. Про смерть його написав мені до лікарні згодом, коли минула криза моєї хвороби... Вперше зради­ли його сила волі й життєрадісність, якими завжди він так помітно відзна­чався. Дуже тяжко було йому переживати втрату сина. Він говорив про дитину, що "це був щасливий десятилітній сон, який ніколи вже не повто­риться". .. Пройде рівно день у день три роки від смерті Котика - і розстрі­ляють його батька. Наче містика. Але як же поставилися до трагічного факту хвороби і смерті дитини викладача колеги у вузі? Поспівчували?

Ректор Київського інституту народної освіти

Повідомлення №6        Початок терору. Арешт

З першого листопада моїм наказом без жодних пояснень причини профе­сора Миколу Зерова вигнали з університету. Друзі починають сторонити­ся лідера "неокласиків", наче прокаженого. Над ним тяжіє тавро "ворога народу". Щоб якось вислизнути з пастки і отримати роботу, професор виї­жджає у Москву, але 28 квітня 1935 року його, як і двох інших "неокла­сиків" - П.Филиповича й М. Драй-Хмару, заарештовують. 20 травня Ми­колу Костьовича відправляють у Київ нібито як свідка в процесі над СВУ, та швидко зі свідка він перетворюється у "ворога народу", підсудного.

Чи було у Миколи Зерова передчуття трагедії у поезіях останнього періоду? Навряд. Або ж він гасив інтуїтивні здогади, боячись напророчи­ти собі щось ще страшніше. Напередодні арешту появився досить оптим­істичний, хоч і перейнятий мукою та затяжним чеканням добрих змін вірш:

Смутна, о земле, ти! Скупа, обітована.

А може, це не ти, а сам я туманію...

Чи ж скоро у мені, о Теплий Олексію,

Минуться туга, біль, розтане темний лід?

Чи скоро пролісок прокинеться для мене

І, рястом криючи утрати глибший слід,

Заграє, зацвіте надії тло зелене?

І раптом тюремна камера. Звинувачення - тероризм й те, що "входив до складу керівництва контрреволюційної організації, яка ставила перед собою завдання скинення радянської влади на Україні й створення бур­жуазної незалежної Української республіки". Найбезглуздіше з усіх можливих для поетів звинувачень. За одними свідченнями, перебуваючи в стані загяжної депресії після втрати єдиного сина, Микола Зеров, не читаючи, підписав усе, що йому підсунули в НКВД. За іншою версією, Зерова жор­стоко допитували й змусили підписати визнання, що він особисто був ліде­ром серед тих, хто мав учинити замах на Косіора і Постишева. Але якщо навіть лідера "неокласиків" і зламали морально в чекістській катівні, то це ще не свідчить про його слабодухість. В.Петров з цього приводу писав: "Чимало було тих, що, сидячи під слідством, місяцями витримували гніт допитів і знаходили в собі моральну силу не підписати акт обвинувачення.  Але не меншу моральну й творчу силу треба було мати, щоб і під час слідства, і потім на засланні продовжувати свій труд". У групу "банди Зе­рова" вписують П.Филиповича, А.Лебедя, Марка Вороного, Л.Митьковича, Б.Пилипенка. Зерову інкримінують керівництво українською контрреволюційною організацією і присуджують до 10 років позбавлення волі. Справжньою насмішкою Зерова над неправедним судом можна вважати його виступ перед оголошенням вироку: "С моей точки зрения, был толь­ко один раз сделан призыв к террору - в форме прочтения стихотворения Кулиша на собрании у Рыльского (йдеться про поезію П.Куліша "До коб­зи" -О.С.)". А в лютому 1936 року Миколу Зерова висилають на Соловки.