17.Співвідношення мети і засобів у політиці; проблема меж політики.

Питання про взаємозумовленість політики і моралі традиційно корис­тується увагою визнаних авторитетів у світовій філософії та соціології політики, прикладної політичної етики. Екскурс в історію проблеми доз­воляє побачити як наступність підходів до з'ясування взаємин політики і моралі, оцінок щодо сутності цієї взаємодії, так і наявність істотних розходжень у розумінні їхніх зв'язків. При цьому зазначимо, що на фор­мування ставлення філософа-теоретика до дилеми «політика і мораль» істотно впливають на його особисте «місце» в політичному житті, міра та якість власної участі у «робленні політики». Так, один із класиків політич­ної філософії Макс Вебер з молодих років цікавився політикою і, як свідчать його біографи, відверто проявляв харизматичне бажання бути одним із політичних лідерів у Німеччині його часів. Втім, опозиція Веберу з боку партапарату Німецької демократичної партії, членом якої він був, зруйнувала його честолюбні наміри. Чи не ця обставина зумовила гострі веберівські інвективи на адресу політики, які він висловив у своїй широко відомій доповіді «Політика як покликання і професія?». Інший, також визнаний соціальний філософ — Джон Дьюї тривалий час плідно працював саме як визнаний діяч в сфері освітньої політики в США. Його оцінки морального змісту практичної політичної діяльності суттєво відрізняються від тих, які належать М. Веберу. Зазначена особливість, тобто міра персональної залученості у політику або ж позиція відвертого дистанціювання від неї, багато в чому позначалася на тих варіантах відповіді щодо питань про можливість моральної політики, яку нам демонструє персоніфікована історія політичної філософії. Вже перші спроби мислителів стародавніх часів з'ясувати згадану проблему демон­струють її складність і неоднозначність. Адже концептуальне пояснення сутності політики і моралі, їх взаємин визначається світоглядною пози­цією теоретика, мірою його знайомства з політичною практикою, особис-тісним життєвим досвідом. Так, згідно з етико-політичним вченням старокитайського мислителя Конфуція, який був не лише визнаним муд­рецем, але й безпосереднім учасником політичного життя (навіть обіймав посаду міністра юстиції у герцога Лу), державна влада є відлунням вічних законів неба, носієм яких є правитель. Тому головним принципом полі­тичної та моральної поведінки є слідування «належному»: «... государ має бути государем, міністр — міністром, батько — батьком, син — сином».

Інший підхід ми зустрічаємо в концепції сучасника Конфуція — Лао-Цзи. На його думку, життя людей не керується «волею неба», а крокує природним шляхом — дао. Згідно з даосизмом, природний закон справедливості рано чи пізно має перемогти, людина повинна в це вірити і слухняно підкорятися йому. Вчення Конфуція і Лао-Цзи порушили важливе питання щодо природи політичного і морального, джерел політичної влади, сутності морального обов'язку як необхідності слідувати «належному».

Етико-політична доктрина Геракліта, в якій домінують його аристо­кратичні, відверто антидемократичні прихильності, цікава насамперед тим, що філософ звертає увагу на суперечливу сутність політичного життя («боротьба — мати всьому і всьому цар»), прагне збагнути сутність люд­ських звичаїв (етосу), які, до речі, здавалися йому ірраціональними (норов людини — її демон).

Етико-політичне вчення Геракліта збагатило концепцію взаємин полі­тики і моралі констатацією відносності людських уявлень про справед­ливість та інші моральні чесноти, думкою про неприпустимість тиранії, про необхідність додержуватись законів полісу (номос). «Народ, — наголошував давньогрецький мислитель, — повинен битися за закон, як за власні стіни»48. Це, до речі, не заважало філософові з презирством ставитися до своїх співгромадян, до «більшості». Підставою такого ставлення було переконання філософа у «природній зіпсованості» людей. «Я ненавиджу не людей, а їхні пороки», — писав Геракліт у листі до Гер-модора. Випереджаючи відому тезу Т. Гоббса «bellum omnia contra omnes», філософ зазначав: «Усі вороги, ніхто не друг (іншому). Люди порочні, і не тільки поодинці, у своєму приватному житті, але й у своїй спільності, цілими державами».