8. Державний устрій грецьких рабовласницьких міст-колоній Північного Причорномор’я.
виборні колегії — магістратури
Колегія архонтів здійснювала дипломатичні зносини, відала карбуванням монети, стежила за додержанням законів
Основними функціями колегії стратегів були верховне керівництво та командування усіма збройними силами
Вирішенням юридичних питань займалася колегія продиків.
Колегія агораномів відповідала за порядок на ринках, стан торгівельних приміщень, якість продуктів і товарів, улагоджував суперечки між торговцями і покупцями, збирав орендну плату і мито на користь держави, займався закупівлею зерна тощо.
За станом фінансів стежили колегії «дев'яти».
окремі посадові особи — магістрати
Дійокет відповідав за карбування монет
Гімнасіарх - начальник або головний учитель школи або коледжу
Хорег - керівник хору
Ойконом - відповідав за економічний стан господарства
9. Суспільний лад в грецьких рабовласницьких полісах Північного Причорномор’я.
Лихварство — це надання грошей у борг з умовою сплати відсотків при погашенні боргу. Особа, яка займається лихварством називається лихварем.
10. Право грецьких рабовласницьких міст-держав Північного Причорномор’я.
11. Боспорське царство, його суспільно-політичний лад і право.
12. Перші союзи племен і інші переддержавні утворення у східних слов’ян (VІ – ІХ ст.).
У давнину землі східних слов'ян простягалися від далекого озера Ільмень на півночі і майже до Чорного моря на півдні. Соціально-політичне життя тамтешнього населення ґрунтувалося на племінній організації. Внаслідок розселення слов'ян VI—VII ст. на великій території Східної Європи виникли три групи слов'янських племен: західна, південна і східна. Східні слов'яни на той час заселяли більшу частину території України. У VIII ст. у них виникло кілька союзів, про які повідомляє у «Повісті минулих літ» літописець Нес-тор. Слід зауважити, що він згадує про найбільші племенні об'єднання, які налічували до десяти племен в своєму союзі. Історичним центром східного слов'янства здавна було Середнє Подніпров'я, де проживали поляни. Тут знаходились такі міста, як Чернігів, Переяслав, Київ. Сусідами полян були сіверяни (над Десною і Сеймом), древляни (над Прип'яттю), дуліби (над Бугом), тиверці (над Дністром), уличі (між Бугом і Дніпром), білі хорвати (на Прикарпатті).
Північну групу слов'янських племен становили кривичі, половчани, словени новгородські та ін. Межі їхнього розселення охоплювали Верхнє Поволжя, простори Валдаю, узбережжя Західної Двіни та басейну Ільменю й Чудського озера. Серед північних союзів найсильнішими були кривичі, які мали своє місто — Смоленськ.
Археологічні дані підтверджують повідомлення літописця щодо розселення східнослов'янських племен.
До утворення Київської держави головною формою суспільної організації східних слов'ян були союзи племен та племенні княжіння. Кожне з цих утворень було окремою етнічною групою з визначеною територією, матеріальною культурою, побутом, звичаями. Сучасна наука вважає, що ці об'єднання мали елементи державності. Основу внутрішньої соціально-економічної системи племінних союзів становила сільська община. Вона складалася з одного-двох чи більше селищ — «гнізд». У володінні общини перебував увесь земельний фонд. З розвитком господарської і політичної діяльності зароджується соціальна нерівність, виділяється привілейований прошарок, а з ним і племінна знать. Найбільш талановиті люди з цієї верхівки родоплемінної знаті приймали ім'я князя.
Процеси соціального розшарування общини прискорювало також патріархальне рабство, яке у східних слов'ян фіксується за джерелами вже в VI—VII ст. Рабами ставали полонені. Праця рабів у землеробстві слов'янами не використовувалась, і сфера їх застосування була обмеженою.
Основою господарського життя східнослов'янських племен було землеробство, успішно розвивалось скотарство і сільські промисли. Велася жвава торгівля з чорноморськими містами-державами, з каспійськими і туркестанськими краями. З часом торгові інтереси протяглись далі за Дунай, до самої Візантії. Активна торгівля сприяла розвиткові міст. Найбільш розвинуті міста були центрами всього племені або союзу племен. Так, головним містом древлян був Іскоростень, уличів — Пересічень, полян — Київ. Географічне положення Києва було найвигіднішим для розвитку торгівлі, сприяло його зростанню як економічного центру держави.
Протягом VI—VIII століттях східнослов'янські племена або союзи племен переросли у феодальні князівства, відомі в історичній літературі під назвою «літописні племена» або «племінні князівства», а також територіальні князівства, до яких належали різні племена або їхні частини. Центрами таких князівств були міста: у полян — Київ, в ільменських слов'ян — Новгород, у кривичів — Смоленськ та Полоцьк, у сіверян — Чернігів та ін. Згодом утворилася ранньосхіднослов'янська держава Русь.
Про політичну організацію східних слов'ян відомо небагато. Очевидно, вони не мали верховних правителів чи якоїсь централізованої влади. Племена й роди, на чолі яких стояли волхви, об'єднувало поклоніння спільним богам, а важливі питання життя вирішувалися шляхом загальної згоди. Соціально-економічне розшарування племені було незначним, а земля й худоба вважалися спільною власністю численних сімей. Східні слов'яни були знані як непохитні й загартовані воїни, здатні витримувати мороз і спеку, споживати мінімум їжі. Відчуваючи себе безпомічними проти кінноти та стріл на відкритих рівнинах, вони вважали за краще воювати у лісах і байраках, де часто влаштовували засідки. Впертість і витривалість були їхніми найбільшими перевагами як у війні, так і під час миру.
Торгівля у східних слов'ян розвивалася слабко. Проте у VIII столітті їй дали поштовх купці зі Сходу й зокрема араби-мусульмани, що стали проникати у східнослов'янські землі. В обмін на дорогоцінні метали, тонкі сукна, ювелірні вироби східні слов'яни могли запропонувати як традиційні плоди своєї землі: мед, віск, хутра, так і рабів. Останній товар араби цінили понад усе. Ця торгівля процвітала наприкінці VIII століття, коли у зносини зі східними слов'янами ввійшли тюркські племена хозарів. Вони заснували унікальну торговельну імперію в пониззі Волги та на Каспійському узбережжі й пізніше прийняли іудаїзм. Деякі слов'яни, зокрема сіверці, вятичі та поляни, були змушені сплачувати хозарам данину. Дедалі більше виходячи з ізоляції, східні слов'яни вступали у нову важливу добу своєї історії.
13. Передумови утворення давньоруської держави. Дискусії про її походження.
14. Вплив християнства на зміцнення державності Київської Русі. Співвідношення компетенції церкви та держави.
15. Державний лад Київської Русі (кін. ІХ – поч. ХІІ ст.).
16. Судова система Київської Русі (кін. ІХ – поч. ХІІ ст.).
17. Суспільний лад Київської Русі (кін. ІХ – поч. ХІІ ст.). Правове становище окремих груп залежного населення.
18. Характеристика джерел права Київської Русі. Історія створення і основні редакції «Руської правди».
Руська Правда — найвизначніший збірник стародавнього руського права, важливе джерело для дослідження середньовічної історії права та суспільних відносин Русі-України і суміжних слов'янських народів. Оригіналу Руської Правди не знайдено, натомість збереглася значна кількість її списків з ХІІІ—XVIII ст. Досі відкрито їх 106. Історія постання Руської Правди та її списків, що їх поділяють на три редакції (коротку, широку і скорочену), ще досі не є повністю досліджена. Руську Правду (коротку редакцію) відкрив В.Татищев 1738 в тексті Новгородського літопису, написаного у 1440-их pp., надрукував її А. Шлецер (1767). Згодом відкрито кільканадцять списків короткої Руської Правди, найстарішими з яких є Академічний і Археографічний, обидва з того самого часу. Серед сотні списків широкої Руської Правди найстарішими є Синодальний (збережений у тексті Кормчої книги з 1282) та Троїцький (віднайдений у тексті правничого збірника «Мірило Праведне», списаного у другій половині 14 ст.). Широку Руську Правду вперше опублікував 1792 І. Болтин. Від цих двох основних списків Руської Правди дещо відрізняються списки середньої Руської Правди (відомі з тексту Кормчої Книги з 17 ст.), яка, на думку більшості дослідників, була лише скороченням широкої ред. (М. Максимейко, А. Зимін); і походить з 15—17 ст. (М. Тихоміров й ін. відносять середні до другої половини 12 ст. й уважають її за основу для широкої редакції).