X. Раковський користувався великим авторитетом у партійно-радянських владних структурах в Україні, мав підтримку в своїй діяльності з боку в. Леніна та л. Троцького.

Як голова Раднаркому X. Раковський не був працівником кабінетного типу, він прагнув до особистого спілкування з керівниками всіх рівнів влади, постійно їздив по Україні, часто виступав на нарадах, мітингах, зборах.

Ще в роки громадянської війни X. Раковський виступив одним з ініціаторів об'єднання військових сил і матеріальних ресурсів радянських республік навколо РСФСРР Він був активним учасником подій, пов'язаних з утворенням СРСР Розширення й зміцнення господарських зв'язків у відбудовчий період, проблеми оборони, утворення єдиного дипломатичного фронту на Генуезькій конференції (квітень-травень 1922 p.), інші масштабні питання обумовлювали згуртування радянських республік. Взаємопов'язаний та взаємозалежний господарський механізм всіх республік, розвиток економічних та торгових зв'язків між ними вимагали введення єдиної грошової одиниці, відміни митних перепон, уніфікації законодавчих та юридичних актів. З іншого боку, необхідно було чітко розмежувати і визначити компетенції центру й республік. Ініціатором у вирішенні цього важливого питання виступила Україна. 11 березня 1922 р. Політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову про взаємовідносини між РСФСРР та УСРР У постанові говорилося про необхідність конкретизації взаємовідносин центральних і місцевих органів управління, уточнення їх прав та обов'язків. М. Фрунзе (командуючому Збройними силами України і Криму) та Д. Мануїльському (першому секретареві ЦК КП(б)У) доручалося домогтися в Москві створення спеціальної комісії із членів ЦК РКП(б) та ЦК КП(б)У, яка б виробила пропозиції щодо регулювання взаємовідносин між республіками.

11 травня 1922 p. Політбюро ЦК РКП(б) обговорило і підтримало пропозиції ЦК КП(б)У, а через три місяці Оргбюро ЦК РКП(б) створило комісію, якій доручалося до наступного Пленуму ЦК підготувати питання про взаємовідносини РСФРР та незалежних республік. До її складу увійшли: Й. Сталін, В. Куйбишев, Г. Орджонікідзе, Г. Сокольников, а також представники усіх республік. Україну в ній представляли Г. Петровський та X. Раковський. Розробка проекту цього важливого документа була покладена безпосередньо на наркома з міжнаціональних справ РСФРР Й. Сталіна, який на той час обійняв ще й посаду Генерального секретаря ЦК РКП(б). З цим завданням він впорався досить швидко і вже наприкінці серпня 1922 р. подав «план автономізації», згідно з яким передбачалося входження усіх республік до складу Російської Федерації, обмеження їх суверенітету, встановлення диктату центру тощо. Сприйнятий він був відразу неоднозначно, у тому числі й серед керівників республіканської парторганізацїї. Наприклад, Д. Мануїльський не лише активно підтримував проект, але й намагався аргументувати правильність та своєчасність сталінської постановки питання. Оскільки «український мужик “національним питанням не цікавиться”», резюмував він, а українська інтелігенція підтримки у суспільстві не отримає, тому і діяти треба у «напрямі ліквідації самостійних республік і заміни їх широкою реальною автономією».

Навпаки, голова Раднаркому УСРР X. Раковський був активним противником сталінського підходу. Свою систему аргументації він виклав у доповідній записці до ЦК РКП(б) 28 вересня 1922 р., наголошуючи на необхідності створити справжню федерацію, яка забезпечувала б для всіх однакові умови революційного будівництва, об'єднувала б робітничий клас усіх національностей Росії на засадах рівноправ'я.

В кінцевому результаті завдяки енергійному втручанню В. Леніна, який відкинув сталінський проект «автономізації», жовтневий (1922 р.) Пленум ЦК РКП(б) рекомендував утворити Союз РСР як «новий поверх, федерацію рівноправних республік».

Ідея добровільного союзу рівноправних республік була підтримана комуністичними партіями республік, в тому числі й Компартією України. Пленум ЦК КП(б)У, що відбувся 16—17 жовтня 1922 p., схвалив рішення Пленуму ЦК РКП(б) про шляхи утворення федеративного союзу радянських республік. Пленум зобов'язав Політбюро ЦК КП(б)У «при конкретному розробленні цієї схеми зважати на реальне забезпечення інтересів України в різних союзних органах».

Саме цю позицію X. Раковський принципово й послідовно відстоював на сесіях ВУЦВК, на VII Всеукраїнському з'їзді Рад (10—14 грудня 1922 р.), на І Всесоюзному з'їзді Рад (30—31 грудня 1921 р.), на засіданнях уряду, у численних виступах в пресі та різних колективах.

Особливої гостроти боротьба за відстоювання інтересів національних радянських республік від великодержавних тенденцій набрала в процесі конституційного оформлення союзної держави. Взявши на XII з'їзді РКП(б) участь в обговоренні доповіді Й. Сталіна «Національні моменти у партійному й державному будівництві», X. Раковський відверто заявив, «що союзне будівництво пішло неправильним шляхом. Як вам відомо, це не тільки моя думка, – це є думка Володимира Ілліча… Потрібно відняти у союзних комісаріатів 9/10 їх прав і передати національним республікам». Це був відвертий виклик генсеку, що набирав сили, і системі, що дедалі зміцнювалася.

Упродовж усього 1923 р. точилася запекла боротьба між X. Раковським та іншими партійними і державними керівниками, які його підтримували, і Й. Сталіним за форми і методи втілення в життя основних положень Союзного договору.

У травні 1923 р. в Україні почалося обговорення проекту союзної Конституції, підготовленої комісією ЦБК СРСР Очолювана X. Раковським Конституційна комісія РНК УРСР внесла до нього ряд змін, зокрема доповнила його розділом про гарантії прав союзних республік, і пізніше він перетворився в офіційні пропозиції від України для внесення до цього важливого союзного документа. Й. Сталін розпочав масовану атаку на голову уряду України X. Раковського та його однодумців, звинувачуючи їх у конфедералізмі. У Й. Сталіна було дуже багато прихильників як у центрі, так і в республіках. Пояснюється це тим, що будучи з 1917 по 1922 рік наркомом у справах національностей, він не лише добре знав стан у кожній з республік, але й мав значну підтримку серед їх керівників, увійшов у роль вождя. Тому не дивно, що своєрідний двобій з X. Раковським генсек виграв.

21 червня 1923 р. Пленум ЦК КП(б)У обговорив питання союзного будівництва, яке пройшло у гострій полеміці. Доповіді зробили X. Раковський, М. Фрунзе, М. Скрипник. Після тривалої та гострої дискусії проект резолюції вніс перший секретар ЦК КП(б)У Е. Квірінг, якого було обрано на цю посаду на квітневому (1923 р.) Пленумі ЦК КП(б)У Однак після заяви його попередника Д. Мануїльського про неможливість прийняття документа в цілому, його затвердження пішло по пунктах і надзвичайно швидко, по суті – формально.

Врешті-решт Пленум ЦК КП(б)У в своїй резолюції визнав федерацію, як єдино придатну на той час форму об'єднання радянських республік. Було засуджено ухили як у бік великодержавного централізму, так і конфедералізму. Пленум визнав, що Політбюро ЦК КП(б)У не розглядало і не затверджувало «український» проект Конституції СРСР, який дав би привід «звинуватити нас у конфедеративному ухилі».

Доля голови Раднаркому України X. Раковського, який не добився підтримки своєї позиції ні в Москві, ні в Харкові, фактично була вирішена. Прямо на пленумі він написав заяву про свою відставку. Незважаючи на те, що Пленум ЦК КП(б)У відмовився відразу її прийняти, через місяць X. Раковський був відкликаний з України, а посаду голови РНК обійняв В. Чубар.

X. Раковський зарекомендував себе як діяч з видатними дипломатичними здібностями. Він намагався добитися міжнародного визнання України державами Заходу, демонстрував доброзичливе ставлення до дипломатичних представників Вірменії, Грузії та Ірану, які навесні 1919 р. перебували в Києві. В 1921—1922 pp. він відіграв провідну роль в підготовці підписання мирних договорів УСРР з Австрією, Латвією, Литвою, Естонією, Туреччиною, виконував дипломатичні доручення уряду РСФРР в Німеччині і Чехословаччині, був учасником конференцій в Генуї та Лозанні, вважався «батьком Раппало» – німецько-російського мирного договору 1922 р.

Коли навесні 1923 р. Рада послів великих держав прийняла рішення віддати Польщі тимчасово окуповану нею ще в 1919 р. територію Східної Галичини, то 12 березня 1923 р. уряд УСРР заявив рішучий протест проти таких дій. Сам X. Раковський в одному зі своїх виступів у Харкові заявив, що долю цієї території мають вирішувати люди, які на ній проживають. Він назвав приєднання Східної Галичини до Польщі актом насильства.

Разом з тим в 1919 р. X. Раковський, вважаючи, що Україна не зможе приступити до мирної праці, коли в країнах, що з нею межують, не буде встановлена Радянська влада, був палким прихильником надання військової допомоги Угорській Радянській Республіці (1919 p.), мріяв організувати наступ на Румунію, щоб домогтися повалення існуючого там ладу.

Дипломатичні таланти X. Раковського, не дивлячись на його розбіжності з Й. Сталіним в площині радянського національно-державного будівництва, стали однією з основних причин призначення його в липні 1923 р. повноважним і торговельним представником СРСР в Лондоні. В жовтні 1925 р. він очолив радянське дипломатичне представництво у Франції. Перебуваючи на відповідальних посадах повноважного представника СРСР у Великій Британії та Франції, X. Раковський відіграв важливу роль у міжнародному визнанні цими провідними європейськими державами Союзу РСР

В 1927 р. X. Раковського відкликали з дипломатичної роботи, що в значній мірі пояснювалося його особистими зв'язками з Л. Троцьким та іншими діячами опозиції проти Й. Сталіна. Спроби X. Раковського знайти підтримку діям опозиції в Україні завершилися невдачею. На XIV з'їзді ВКП(б) в 1927 р. він в числі інших 75 активних діячів опозиції був виключений з партії.

У січні 1928 р. X. Раковського висилають до Астрахані, потім – Саратова і Барнаула. Але він не залишає боротьби проти «сталінської фракції» у ВКП(б), пише кілька полум'яних звернень до ЦК партії. В цих документах доводилась неможливість побудови соціалізму в одній країні, критикувалась практика колективізації сільського господарства в СРСР та ін.

Хоч в ті часи X. Раковський вважався одним з найвпертіших опозиціонерів, але на початку 1930-х pp. і він змирився з режимом. В 1934—1935 pp. працював начальником Управління навчальних закладів Наркомату охорони здоров'я РСФРР, головою Всесоюзного товариства Червоного Хреста, взяв участь у роботі XV міжнародного конгресу Червоного Хреста в Токіо (Японія). В 1935 р. X. Раковського було поновлено в членах ВКП(б). У серпні 1936 р. він виступив у газеті «Правда» з приводу судового процесу в справі троцькістсько-зінов'євського терористичного центру із заявою, в якій засудив своїх колишніх товаришів по опозиції.

Але доля X. Раковського вже була вирішена. Наприкінці січня 1937 р. його заарештовують, і в березні 1938 р. він став одним з обвинувачених на процесі «антирадянського правотроцькістського блоку». Лише звернення з-за кордону на ім'я Й. Сталіна врятували йому життя. X. Раковського засудили до 20 років тюремного ув'язнення.

Займаючи відповідальні партійно-державні посади, X. Раковський в 1919—1927 pp. був членом ЦК ВКП(б), делегатом VIII—XIV з'їздів ВКП(б). У 1919—1924 pp. він член ЦК КП(б)У, в 1919—1923 pp. – член Політбюро ЦК КП(б)У, делегат III з'їзду, IV—VII конференцій КП(б)У Обирався членом ЦВК СРСР, ЦВК РСФРР, ВУЦВК, Всеукрревкому.

Коли в перші місяці Великої Вітчизняної війни виникла загроза прориву німецьких військ в центральні райони СРСР, Державний комітет оборони прийняв рішення про негайну ліквідацію 170 політичних в'язнів Орловської в'язниці. 11 вересня 1941 р. X. Раковського в числі інших в'язнів було розстріляно в Медведівському лісі в десяти кілометрах від м. Орел.

4 лютого 1988 р. Пленум Верховного Суду СРСР відмінив вирок по процесу «антирадянського правотроцькістського блоку» (1938 p.), а Комітет партійного контролю при ЦК КПРС 21 червня 1988 р. поновив X. Раковського посмертно в членах партії.

Творча спадщина X. Раковського вивчена недостатньо. Відомо про величезну кількість публікацій в періодичній пресі, кілька книг і брошур російською, болгарською, румунською, німецькою і французькою мовами, якими автор вільно володів.

Праці X. Г. Раковського

Отчет Рабоче-крестьянского правительства Украины IV-му Всеукраинскому съезду Советов рабочих, крестьянских и красноармейских депутатов 16—20 мая 1920 г. – Харьков, 1920.

Ильич и Украина // Летопись революции. – 1925. – № 2.

Ілліч і Україна // Український історичний журнал. – 1989. – №4.

Раковский Христиан Георгиевич (автобиография) // Деятели СССР и революционного движения России. Энциклопедический словарь. – Гранат. – М., 1989.

Література про X. Г. Раковського

Волковинський В. М., Кульчицький С. В. Християн Раковський. Політичний портрет. – К., 1990.

Головко В. А., Станчев М. Г., Чернявский Г. И. Между Москвой и Западом. Дипломатическая деятельность X. Г. Раковского. – Харьков, 1994.

Гроссул В. Я. X. Г. Раковский – революционер, дипломат, публицист // Новая и новейшая история. – 1988. – № 6.

Дорошенко Д. Історія України. 1917—1923 pp. – Т. II. Українська Гетьманська держава 1918 p. – Ужгород, 1930.

Кант Ф. Революция и дипломатия. X. Раковский: Пер. с фр.-М., 1991.

Мельниченко В. Ю. Чи був Раковський конфедералістом? // Про минуле заради майбутнього. —К., 1989.

Мельниченко В. Ю. X. Г. Раковський: державні відносини Радянської України з Радянською Росією (1919—1920 pp.) // Український історичний журнал. – 1989. – № 3.

Мельниченко В. Нескорений. Науково-художня книга про Християна Раковського. – К., 1990.

Мельниченко В. Христиан Раковский. Неизвестные страницы жизни и деятельности. – К., 1992.

Мельниченко И. Раковский против Сталина. – М., 1991.

Паниев Н. А. Болгарский революционер, советский полпред (о X. Раковском) // Открывая новые страницы… Международные вопросы: события и люди. – М., 1989.

Сверчков Д. На боевом посту (к 50-летию Христиана Георгиевича Раковского). – М., 1923.

Табачник Д. В. Україна на шляху у світ. Керівники зовнішньополітичних відомств України в 1917—1996 pp.: (Біографічні нариси, документи і матеріали). Навчальний посібник. – К., 1996.

Табачник Д. В. Українська дипломатія: нариси історії (1917—1990). Навчальний посібник. – К., 2006.

Троцкий Л. X. Раковский//А. Луначарский,К. Радек, Л. Троцкий. Силуэты: политические портреты. – М., 1991.

Фатеев П. С. X. Г. Раковский. Краткий очерк жизни и деятельности. – К., 1989.

Чернявский Г. И. X. Г. Раковский на судебном фарсе 1938 г. // Новая и новейшая история. – 1990. – № 2.

«Селянин… не буде ніколи боротися з більшовиками»

(Сергій Степанович Остапенко)

Учений-економіст, професор, державний діяч народився 6(18) листопада 1881 р. у м. Троянів Житомирського повіту Волинської губернії у багатодітній селянській родині. Працювати почав із 7 років, здобув початкову освіту у м. Кам'янці-Подільському, навчався в середній школі; з 1903 р. працював народним учителем на Волині (Ковелыцина). У 1905 р. був заарештований за зберігання нелегальної літератури та намагання створити селянську спілку і до 1907 р. утримувався у в'язниці м. Орла. Потім екстерном закінчив Володимирський кадетський корпус, навчався у Київському комерційному інституті, де вже на другому курсі написав наукову працю, удостоєну золотої медалі. Після одруження працював у земстві, а з 1914 р. – у Харкові, в районному комітеті з постачання та розподілу палива. Наприкінці 1917 р. його викликали до Києва і направили як консультанта з економічною делегацією УНР до Брест-Литовська на переговори з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною. На початку 1918 р. голова Ради Народних Міністрів В. Голубович запрошував його на посаду міністра торгу і промисловості, але С. Остапенко відмовився. Протягом 1918 р. працював у органах статистики, з травня входив до складу економічної комісії української делегації на переговорах Української Держави з РСФРР, наприкінці року вступив до Української партії соціалістів-революціонерів. Партія висунула його на посаду міністра торгу і промисловості у складі уряду В. Чехівського, яку він обійняв 29 січня.

У цей період разом з іншими міністрами (О. Назаруком, О. Трековим) брав участь у переговорах з представниками Антанти (генералом д'Ансельмом, полковником Фрейденбергом) в Одесі та Бірзулі, щиро сподівався на допомогу УНР з боку французів.

Переговори йшли дуже непросто. Керівництво інтервенційних сил Антанти підтримувало білогвардійський рух і під різними приводами відмовлялось мати справу з представниками УНР. Не вдовольняючись домовленістю про встановлення жорсткого протекторату над Україною, представники французького командування висунули вимогу відсторонення від влади керівних діячів Директорії і Ради Народних Міністрів – соціалістів В. Винниченка, В. Чехівського, С. Петлюри. За цих обставин ЦК УСДРП і УПСР ухвалили відкликати своїх представників з вищих органів державної влади. В. Винниченко і В. Чехівський підкорилися партійній дисципліні. С. Петлюра оголосив про припинення свого членства в УСДРП, а С. Остапенко – про вихід з УПСР.

Із залишенням В. Винниченком і В. Чехівським своїх постів С. Петлюра поступово перебирає фактичне керівництво в Директорії до своїх рук, а С. Остапенко 13 лютого 1919 p. призначається головою Ради Народних Міністрів УНР. Він сформував кабінет, який традиційно іменується правим, оскільки ліві соціалістичні елементи опинилися поза ним і перейшли в опозицію. Головним своїм завданням С. Остапенко вважав зміцнення зовнішньополітичного становища УНР, для чого особисто очолив делегацію на переговорах з представниками Франції.

Однак міжнародна та внутрішня обстановка склалася не на користь цього уряду, який постійно критикували соціалістичні партії, наполягаючи на розриві зносин з Антантою, реалізації ідеї «трудових рад». Орган УСДРП «Робітнича газета» 2 березня 1919 р. писала: «Всяке правительство, щоб хоч день продержатись, мусить обпиратися на якісь громадські групи, на партії. Коли правительству на чолі з п. Остапенком ні на кого обпертись (і с.-ф. кажуть, що кабінет не їхній, і н. p., і с. – с), то дозволимо запитати, на яких таких силах стоїть п. Остапенко? Що це за незрівнянна і не досягнута на всім світі політична еквілібристика, яка дає змогу п. Остапенкові разом з 18-ма міністрами вільно літати в воздусі? Входити в кабінет і разом з тим одхрещуватись од його політики, хоч тую політику і творять в значній мірі с. – ф… Ті партії, що послали своїх представників у правительство, відповідальність за політику не несуть».

Тимчасом новий уряд розпочав діяльність з відмови оголосити закон про трудові Ради і одночасно розгорнув акції щодо ліквідації уже існуючих трудових Рад та Рад робітничих депутатів як «самочинних і незаконно існуючих інституцій». Робилися спроби реалізувати адміністративну реформу. Закон, схвалений Конгресом трудового народу, характеризувався як не до кінця продуманий і такий, що уможливлював його невірне тлумачення на місцях.

Нездатність нового Кабінету Міністрів оволодіти ситуацією пояснюється серед іншого тим, що в умовах швидкої втрати території України з відновленням на її частині влади Рад, постійних переміщень і змін складу уряду С. Остапенка ні останній, ні Директорія уже не становили єдиного цілого. Частина урядовців перебувала на переговорах в Одесі, інші разом з прем'єром перемістилися за Збруч. Розкололася й Директорія, сили якої під час відступу на захід під тиском радянських формувань танули. В результаті провід УНР безповоротно взяв «курс на антантівський десант в Одесі». Директорія 17 лютого 1919 р. ухвалила постанову про направлення туди міністра закордонних справ К. Мацієвича і товариша міністра С. Бачинського з правом «заключати і підписувати умови згоди з представниками держав Антанти від імені Директорії УНР». Цього ж дня Директорія доручила голові РНМ С. Остапенкові налагодити зв'язки з Державним Секретаріатом Галичини.

На переговори з союзниками прем'єр С. Остапенко витратив майже весь лютий 1919 р. і, незважаючи на негативні наслідки, продовжував вести їх і в березні.

Тимчасом в Україні ширився масовий рух протесту проти курсу Директорії та уряду. Особливо рішуче вимагали змін українські соціал-демократи, які виходили насамперед із врахування настроїв у республіканській армії. Адже серед військових популярні були вимоги порозуміння не з іноземцями, а всередині країни, зокрема з лівими есерами (комуністами) та лівими українськими соціал-демократами (незалежними), які очолювали повстанський рух.

Наприкінці березня 1919 р. у Кам'янці-Подільському ліві сили зробили спробу державного перевороту, створивши «Комітет охорони республіки» (А. Степаненко, І. Лизанівський, B. Чехівський, І. Романченко). Хоча Комітет проіснував лише кілька днів і був ліквідований військовою силою, це, як і поразка французького десанту в Одесі, стало поштовхом до заміни 9 квітня 1919 р. уряду С. Остапенка новим «соціалістичним» кабінетом Б. Мартоса.

Осмислюючи причини власних невдач, поразок УНР,

C. Остапенко вбачав їх не лише в прорахунках орієнтацій на зовнішньополітичний чинник, а й в нездатності запропонувати масам реалістичну, притягальну політику. Він з сумом повинен був визнати: «Селянин… не буде ніколи боротися з більшовиками, бо це не в його інтересах».

Залишивши урядування, С. Остапенко практично відійшов від політики, вирішивши зосередитися на науковій роботі. У Кам'янець-Подільському університеті він працював над курсом політичної економії. 1920 р. переїхав до Києва, де подав до радянської преси заяву із засудженням своєї колишньої урядової політики та курсу Директорії. Однак ця декларація була визнана недостатньо викривальною і не з'явилася на сторінках газет.

За дорученням Київського губернського управління професійної освіти С. Остапенко створив на Київщині Мироцький технікум з чотирма факультетами: лісовим, залізничним, фабричним та соціально-економічним. Але вже 25 квітня 1921 р. він був заарештований Київською губчека за свою колишню діяльність та за підозрою у зносинах із повстанцями (отаманами Орликом, Мордалевичем), які діяли на Київщині. У травні він проходив як звинувачений у справі членів ЦК Української партії соціалістів-революціонерів (В. Голубовича, Н. Петренка, І. Лизанівського, І. Часника, Ю. Ярослава та ін.) у Києві і був засуджений до 5 років концтаборів. Але з урахуванням «рішучого засудження всієї політики УНР і дій банд» трибунал замінив міру покарання на 5 років примусових робіт без позбавлення волі, з використанням за фахом.

Серед наукового доробку С. Остапенка насамперед слід згадати праці: «Курс статистики і демографії» (1920), «Енергетика громадського господарювання за 1913 та 1923 роки» (1925). Протягом усього життя С. Остапенко залишався економістом-практиком, популяризатором знань, співпрацював у кількох економічних виданнях, зокрема в журналі «Червоний шлях».

В 1937 р. С Остапенка було заарештовано та розстріляно. 18 грудня 1991 р. за висновком Генеральної прокуратури України він реабілітований.

Література про С. С Остапенка

Винниченко В. Відродження нації. – Ч. III. – К. – Відень, 1920 (репринтне відтворення – К., 1990).

Дело членов Центрального Комитета Украинской партии социалистов-революционеров Голубовича, Петренко, Лизанивского, Часника, Ярослава и др. // Стен, отчет. – X., 1921.

Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. 1918—1920. Документи і матеріали. – У 2-х т. – Т. 1—2. – К., 2006.

Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917—1921. – Т. 1. – Прага, 1942.

Осташко Т. С. Остапенко Сергій Степанович. // Енціклопедія історії України. Т. 7. – К., 2010.

Солдатенко В. Ф. Українська революція: концепція та історіографія (1918—1920 pp.). – К., 1990.

Христюк П. Записки і матеріали до історії Української революції. – Т. IV. – Прага, 1922.

Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. – Прага, 1928.

Уряди України в XX ст. Науково-документальне видання. – К.,2001.

«І залишиться одна чиста ідея» (Всеукраїнський староста)

(Григорій Іванович Петровсъкий)

Професіональний революціонер, радянський державний і партійний діяч, один з провідних керівників КП(б)У і УРСР народився 4(16) лютого 1878 р. в м. Харкові в родині робітника-кравця. 3 11 років почав працювати – учнем слюсаря, потім слюсарем і токарем на Брянському заводі в Катеринославі. В 1897 р. познайомився з І. Бабушкіним і під його впливом вступив до катеринославського «Союзу боротьби за визволення робітничого класу». Керував нелегальними робітничими гуртками, друкував і поширював листівки. В 1899 р. Г. Петровський працював токарем і провадив революційну роботу на Харківському паровозобудівному і на Миколаївському суднобудівному заводах. У Миколаєві брав участь в організації страйків суднобудівників. Висланий поліцією, повернувся до Катеринослава, де продовжував революційну діяльність. Після арешту майже рік сидів у тюрмах Павлограда, Полтави. Звільнений 1901 p., зблизився з В. Шелгуновим, соратником В. Леніна по петербурзькому «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», брав участь у поширенні ленінської газети «Искра». У зв'язку з масовими арештами виїхав на Нелєпо-Щербинівський рудник (Донбас), де організував соціал-демократичний робітничий гурток. У 1903 р. його знову заарештували і півроку тримали в тюрмі. З 1904 р. працював у Катеринославській більшовицькій організації.

В 1905 р. Г. Петровський – один з організаторів Катеринославської Ради робітничих депутатів і Бойового страйкового комітету, який керував повстанням. Влітку 1906 р. емігрував до Німеччини. Повернувшись в Україну восени 1906 p., працював на різних заводах у Маріуполі і водночас вів роботу в нелегальних соціал-демократичних організаціях.

У 1912 р. Г. Петровського обрали депутатом Четвертої Державної думи від Катеринославської губернії по робітничій курії. Він виступав у Думі з викриттям політики самодержавства, октябристів і кадетів, захищаючи інтереси робітничого класу та селянства, тавруючи національні утиски, що їх терпів український народ.

Як голова більшовицької фракції Державної думи Г. Петровський брав участь у Краківській і Поронінській нарадах ЦК партії, був кооптований до складу ЦК РСДРП. Допомагав зміцнювати більшовицькі підпільні організації на місцях. Активно співробітничав у «Правде». З початку Першої світової війни він викривав її імперіалістичні антинародні цілі, пропагуючи лозунги більшовицької партії. В листопаді 1914 року разом з іншими більшовицькими депутатами був заарештований і засуджений на заслання до Східного Сибіру.

Під час Лютневої революції 1917 р. Г. Петровський був головою Комітету громадської безпеки і обласним комісаром Якутії. Надалі провадив партійну роботу в Петрограді. За завданням ЦК РСДРП(б) виїжджав у промислові центри України, викривав політику Тимчасового уряду, угодовство есерів і меншовиків, мобілізуючи робітників на боротьбу за перемогу соціалістичної революції. Як член Катеринославського комітету РСДРП(б) брав участь у боротьбі за встановлення влади Рад у Донбасі.

В листопаді 1917 р. – березні 1919 р. Г. Петровський був народним комісаром внутрішніх справ РСФРР, керував створенням органів Радянської влади на місцях.

У березні 1919 р. на III Всеукраїнському з'їзді Рад Г. Петровський був обраний головою вищого органу Радянської влади в Україні – Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Рад (ВУЦВК). На цьому посту він незмінно працював аж до 1938 р. Залишався простим, ввічливим, уважним, доступним, завжди йшов усім назустріч, чим тільки міг, намагався допомогти у всіх питаннях (і державних, і громадських, і особистих), з якими до нього безкінечно зверталися.

Григорій Іванович багато їздив по Україні і скрізь – у містах і селах, на підприємствах і в сільськогосподарських артілях, на новобудовах і в освітніх закладах – незмінно знаходив спільну мову, виявляв компетентність, діловитість. Його високо цінували у найвищих органах партійної і державної влади. Він мав велетенський авторитет, справжню любов у широких масах трударів, які шанобливо називали його «Всеукраїнський староста».

Не одержавши високої освіти, не схильний до теоретичних мудрощів, Г. Петровський за будь-яких обставин залишався вірним ще в юності обраній меті. Він не сумнівався у торжестві справи, якій віддано служив усе життя. Він був справжнім революціонером – романтиком, мрійником, якому бачилися обриси нового, справедливого суспільства. В грізні дні громадянської війни Григорій Іванович переконано заявляв: «Минуть віки, підуть від нас чорні тіні, і залишиться одна чиста ідея, за яку ми закликаємо всіх боротися – за комунізм, за братерство! Вперед, товариші! Хай живе комунізм!»

Г. Петровський зробив вагомий внесок у створення і зміцнення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. З моменту народження Союзу (1922 р.) і до 1938 р. Григорій Іванович був заступником голови ЦВК СРСР. Брав активну участь у соціалістичному будівництві.

Як голова Центрального комітету незаможних селян (1920—1933 pp.) Г. Петровський приділяв велику увагу політичній організації незаможного селянства, наданню йому економічної і культурної допомоги. Протягом багатьох років був головою Всеукраїнських добровільних товариств по організації допомоги дітям, по ліквідації неписьменності.

На IX з'їзді РКП(б) у 1920 р. Г. Петровський був обраний кандидатом у члени ЦК, а на X—XVII з'їздах (1921—1934 pp.) обирався членом ЦК партії. З 1926 по 1938 рік він – кандидат у члени Політбюро ЦК ВКП(б). З 1919 по 1938 рік Г. Петровський – член Політбюро ЦК КП(б)У. Починаючи з IV конференції КП(б)У (березень 1920 р.) і до XIII з'їзду партії (травень-червень 1937 р.) Григорію Івановичу незмінно довіряли відкривати форуми вступними промовами, вести перші засідання.

Г. Петровський критично оцінював порушення законності, пов'язані з культом особи Й. Сталіна. Він був незаслужено переведений на нижчі щаблі діяльності.

З 1939 р. він працював заступником директора Музею революції СРСР у Москві. Помер 9 січня 1958 р. Урна з його прахом встановлена у Кремлівській стіні. На честь Г. І. Петровського м. Катеринослав у 1926 р. було перейменовано на Дніпропетровськ.

Праці Г. І. Петровського

Речи тов. Петровського. – X., 1920.