15 Квітня 1920 р. Відбувся Пленум цк кп(б)у на якому було утворено Політбюро цк (с. Косіор – секретар цк, г. Петровський – голова вуцвк, X. Раковський – голова рнк усрр,

О. Шумський – член РВР 12-ї армії, Я. Яковлев – секретар Харківського губкому КП(б)У і Оргбюро ЦК (С. Косіор, О. Шумський, Я. Яковлев).

Очоливши Комуністичну партію (більшовиків) України, С. Косіор докладав значних зусиль до того, щоб якомога згуртувати республіканську партійну організацію, подолати негативні наслідки діяльності «децистів», зосередився на мобілізації трудящих на відбудову народного господарства, поглиблення соціалістичних перетворень. На цей же час випала і організація відсічі білопанській Польщі, і завершення розгрому білогвардійщини на чолі з П. Врангелем і вирішальні акції щодо приборкання повстанської стихії, передусім махновщини.

На посаді першого секретаря ЦК КП(б)У Станіслав Вікентійович перебував до V конференції КП(б)У (17—22 листопада 1920 p.). Згодом деякий час працював у Наркомпроді УСРР, входив до складу Центральної комісії по чистці партії. У грудні 1921 р. повертається в апарат ЦК КП(б)У обирається до складу Оргбюро, працює завідуючим організаційно-інструкторським відділом ЦК.

Після завершення громадянської війни зусилля С. Косіора, як і інших керівників партії та уряду Радянської України, були спрямовані на боротьбу з розрухою, на відбудову і розвиток народного господарства. Він бере активну участь у завершенні процесу націоналізації промисловості, відновленні залізниць і засобів зв'язку, налагодженні роботи шахт Донбасу і металургійних заводів Придніпров'я, в організації комнезамів і поданні допомоги голодуючим.

У жовтні 1922 р. ЦК партії затверджує С Косіора секретарем Сибірського бюро ЦК РКП(б).

У січні 1926 р. його обирають членом Оргбюро та секретарем ЦК ВКП(б). Він брав активну участь у підготовці до XV з'їзду партії (грудень 1927 р.), на якому виступив з Організаційним звітом ЦК і був обраний кандидатом у члени Політбюро, секретарем ЦК і членом Оргбюро ЦК ВКП(б).

У липні 1928 р. об'єднаний Пленум ЦК і ЦКК КП(б)У обрав С Косіора Генеральним секретарем Центрального Комітету КП(б)У, членом Політбюро і Оргбюро ЦК. З того часу майже 10 років він очолював парторганізацію України і, спираючись на сформований у двадцятих роках партійний актив, спрямовував комуністів, усіх трудящих республіки на розв'язання завдань соціалістичного будівництва. Індустріалізація, колективізація, культурна революція, проведені у стислі строки ціною величезного напруження сил, далися нелегко і народу, і керівникам республіки. І в будівництво Дніпрельстану, «Запоріжсталі», Харківського тракторного та інших велетнів п'ятирічки, і у кожен з десятків відкритих в Україні вузів та наукових закладів була вкладена частка праці й Станіслава Вікентійовича.

Щодо ролі С. Косіора у соціалістичній перебудові сільського господарства, його позиції в процесах колективізації однозначної оцінки бути не може. На першому етапі соціалістичних перетворень на селі він підтримував методи адміністративного тиску при організації колгоспів. Орієнтуючи партійні комітети на форсування цього процесу, Станіслав Вікентійович вважав, що Україна має всі дані для того, щоб іти попереду інших. Але такий «наступ» у «боротьбі з куркульством» призвів до того, що постраждала частина середняків. Натискні методи колективізації, обмеження господарської ініціативи селянства, репресії і зловживання владою вели справу колгоспного будівництва у глухий кут. Це засвідчили й партійні документи, опубліковані у березні-квітні 1930 р.

Косіор разом з керівництвом республіки рішуче взявся за нормалізацію становища на селі. Увага партійних організацій була зосереджена на практичній допомозі новоствореним артілям, їх організаційно-господарському зміцненні, створенні відповідної технічної бази. Виступаючи з доповіддю на VII Всеукраїнському з'їзді незаможних селян 28 березня 1930 р., С. В. Косіор застерігав від підміни масової роботи у здійсненні суцільної колективізації голим розкуркулюванням, вимагав покінчити з неподобствами і головотяпством у колгоспному будівництві. Зрозумівши свої помилки, Генеральний секретар ЦК КП(б)У та інші керівники республіки почали шукати нові форми і методи господарювання, матеріального стимулювання колгоспників.

Станіслав Вікентійович багато зробив для піднесення культури землеробства, організації і розвитку радгоспів і МТС, впровадження прогресивних методів господарювання. Турбувався він і про добробут колгоспів і колгоспників, прагнув, аби трудодень ставав вагомішим і оплачувався не лише зерном, а й грошовою винагородою. С. Косіор був противником «усуспільнення» корів, дрібної худоби, птиці.

Непростим залишається питання про персональну відповідальність Косіора за голод 1933 р. Звичайно, головним винуватцем серйозних деформацій кооперативного плану, політики союзу з селянством був Й. Сталін і його найближче оточення, які стали на шлях конфронтації з селянством, а індустріалізацію країни розраховували здійснити в першу чергу за рахунок села. Але це аж ніяк не значить, що слід скидати відповідальність керівних органів Української СРР і особисто С Косіора.

Як свідчать документи, на початку хлібозаготівель 1932—1933 pp. С. Косіор під тиском Й. Сталіна, Л. Кагановича і В. Молотова вимагав від обкомів КП(б)У, низових партійних осередків своєчасного виконання планів хлібоздачі, притягнення до суворої відповідальності місцевих керівників. Викликають подив і намагання С. Косіора у офіційних виступах стверджувати, ніби ніякого голоду в Україні не було. Керівництво країни і республіки боягузливо замовчувало масштаби катастрофи. Навпаки, у пропагандистських цілях усіляко прикрашалися «досягнення» колгоспного ладу, поширювалися гасла про «розгорнутий соціалістичний наступ», «рішучі перемоги» на селі тощо.

Водночас не можна не бачити й іншого боку партійної і державної діяльності С Косіора у 1932—1933 pp. В умовах поширення голоду Станіслав Вікентійович, а з його ініціативи й інші члени Політбюро, секретарі ЦК, керівні працівники республіканського апарату неодноразово виїздили у сільські райони й організовували заходи для порятунку селян, в першу чергу дітей, від голодної смерті.

С. Косіор багато разів порушував питання перед союзним урядом і особисто Й. Сталіним про надання допомоги республіці. «ЦК ВКП(б), тов. Сталіну… З 49 районів Дніпропетровської області тяжкими вважається 21 район, – повідомляв партійний лідер УСРР – На другому місці по кількості повідомлень про голод стоїть Київська область, в якій особливо тяжкими вважається 31 район… Вже на початку сівби, безумовно, буде потрібна додаткова продовольча допомога Київській області, Донбасу, AM СРР (Автономній Молдавській СРР. – В. С.)», а також Дніпропетровській, Харківській і Вінницькій. Цю допомогу визначаємо у розмірі не менше 2 000 000 пудів… З вказаної кількості ми просимо дати негайно 300 тисяч для Київської області. С Косіор. 15 березня 1933 року».

В іншому листі говорилося: «Москва, ЦК ВКП(б), Сталіну. Особливо тяжке продовольче становище, що створюється у червні місяці, вимагає продовольчої допомоги не лише Одеській, Дніпропетровській, Донецькій, але й Харківській, Вінницькій та Київській областям. Харківська область має близько 20 особливо тяжких районів, яким необхідно обов'язково допомогти, а ресурсів вже немає… Тому просимо дати додаткову продовольчу позику таким областям: Вінницькій – 150 тисяч пудів, Київській – 150 тисяч пудів, Харкову – 200 тисяч пудів, Чернігову – 30 тисяч пудів. С. Косіор, В. Чубар. 29 травня 1933 p.».

Настійні звертання керівництва республіки, численні листи з місць знаходили хоча б частковий відгук. 19 лютого 1933 р. у Харків надійшла урядова телеграма про дозвіл на використання частини наявних державних запасів хліба. Ще через шість днів – 25 лютого – РНК СРСР і ЦК ВКП(б) ухвалили постанову про продовольчу і насіннєву позички – 20,3 млн пудів зерна. До кінця квітня Україна одержала з союзних фондів 33,9 млн пудів насіннєвої, фуражної і продовольчої позички і 400 тис. пудів продовольчої допомоги. Одночасно було створено Центральний фонд допомоги дітям. Звичайно, аби нагодувати всіх потерпілих, цього було дуже мало. Але певні кроки для врятування людей від голодної смерті все ж робилися.

Працюючи в Україні, С. Косіор надавав великого значення національно-культурному будівництву. За його активної участі партійна організація республіки успішно розв'язувала завдання ліквідації неписьменності, дальшого розвитку освіти, науки, літератури і мистецтва. Станіслав Вікентійович діяльно підтримував процес українізації, який супроводжувався підготовкою і висуванням місцевих кадрів, збільшенням кількості українських шкіл, середніх спеціальних і вищих навчальних закладів, широким впровадженням української мови в роботу партійного і радянського апарату.

С. Косіор чимало зробив для розвитку національної культури, широкого представництва всіх народів і народностей, що проживали в Україні, у державному апараті, партійних і радянських органах. У той же час він рішуче виступав проти національної обмеженості, національного егоїзму.

Гострій критиці піддавав і прояви великодержавного шовінізму в республіці. І все ж Станіслав Вікентійович допустив чималі прорахунки і навіть правопорушення, які призвели до серйозних деформацій у національній політиці. С. Косіор був одним з ініціаторів безпідставних звинувачень відданого більшовика, члена Політбюро ЦК КП(б)У М. Скрипника у «пособництві буржуазно-націоналістичним елементам» та «змиканні з інтервенціоністськими силами». Безпідставні звинувачення у націоналізмі висунув він і щодо окремих керівників Компартії Західної України, які на основі сфальсифікованих матеріалів про антирадянську діяльність і зв'язки з так званою Українською військовою організацією (УВО) та іноземними розвідками зазнали репресій.

Перебуваючи довгі роки в керівному складі партії, Станіслав Вікентійович був учасником багатьох найважливіших подій життя України, обирався делегатом VI, VII, XI, XIII, XV—XVII з'їздів партії, І—III з'їздів, IV, V конференцій і XI—XIII з'їздів КП(б)У.

С. Косіор залишив чималу творчу спадщину – понад 200 друкованих праць – доповідей, статей, промов тощо. Просякнуті духом часу та історичних подій, активним учасником яких був Станіслав Вікентійович, вони охоплюють широке коло питань політичного, економічного і культурного життя нашої країни. Разом з тим доробок С Косіора повною мірою віддзеркалює всі негативні моменти, складності і протиріччя, притаманні тоталітарній добі, панівні на той час догматичні уявлення про соціалізм. Для чималої кількості виступів і статей характерні некритичний підхід до роботи партійних організацій, захвалювання і перебільшення досягнень.

Епоха, в яку жив Станіслав Вікентійович, була дуже непростою, суперечливою, важкою.

Особливо тяжким для країни, партії і особисто С. Косіора виявився тридцять сьомий рік. За сфальсифікованими звинуваченнями було кинуто за ґрати і розстріляно багатьох членів ЦК КП(б)У, секретарів обкомів партії, воєначальників, радянських і комсомольських працівників – людей, з якими Станіслава Вікентійовича поєднували колишнє підпілля, громадянська війна, спільна багаторічна праця, особиста дружба. І він, поза сумнівом, відчував біль втрат, особисту відповідальність за розправи над чесними комуністами. Адже з ним, як з членом Політбюро ЦК ВКП(б), керівником республіканської парторганізації, погоджували чимало репресивних заходів. Мабуть уже на початку 1937 р. С Косіор зрозумів марність і безперспективність захисту товаришів від брутального свавілля. І водночас все ясніше відчував, що морок недовір'я і патологічної підозрілості насувається й на нього. Саме тоді, потрапивши у маховик репресивної машини і опинившись під тяжким пресом звинувачень з боку сталінсько-єжовської верхівки, С. Косіор, очевидно, вирішив рятувати себе і свою родину. Лише цим можна пояснити його відверто показове самобичування у зв'язку з «втратою пильності», заклики до посилення боротьби з «ворогами народу», «дворушниками», «агентами» іноземних розвідок, які зайняли провідне місце у звітній доповіді Косіора на XIII з'їзді КП(б)У (27 травня – 3 червня 1937 p.).

Однак вберегти себе, дружину, дочку, двох синів і трьох рідних братів, запобігти біді Станіслав Вікентійович так і не зміг. У січні 1938 р. його відкликали до Москви і призначили заступником голови Раднаркому СРСР, керівником Комісії радянського контролю. Але вже через три місяці – у травні – С. Косіора було кинуто за ґрати. Ні звитяжне революційне минуле, ні активна участь у будівництві основ соціалізму, ні, зрештою, діяльна роль у створенні культу Й. Сталіна не були взяті до уваги. Станіслава Вікентійовича безпідставно звинуватили у зв'язках з шпигунсько-диверсійними службами іноземних держав, у керівництві неіснуючою «Польською організацією військовою» (ПОВ), в інших «смертних гріхах». 29 лютого 1939 p. C. Косіора було розстріляно. Рішенням Військової колегії Верховного Суду СРСР від 14 березня 1956 р. вирок скасовано, С. Косіор повністю реабілітований.

Праці С. В. Косіора

Вибрані статті і промови. – К., 1968.

Література про С. В. Косіора

Туро И., Андреев А. Горизонты. Повесть о Станиславе Косиоре. – М., 1964.

Комуністична партія України: з'їзди і конференції. – К., 1991. – С 375—383.

О Станиславе Косиоре: Воспоминания, очерки, статьи. – М., 1989.

Погребінський М. Станіслав Вікентійович Косіор. – К., 1963.

Погребінський М. Станіслав Вікентійович Косіор. – К., 1967.

Погребинский М. Б. Станислав Викентиевич Косиор: Жизнь и деятельность. – М., 1981.

Погребинский М. Б. Председатель ВРК. – М., 1986.

Сапун М. М. С. В. Косіор: Світло й тіні політичної долі // Про минуле заради майбутнього. – К., 1989.

Станислав Викентиевич Косиор // Пропагандисты ленинской школы. – М., 1985.

Четверта конференція Комуністичної партії (більшовиків) України. 17—23 березня 1920 p.: Стенограма. – К., 2003.

«Відповідальність за те, до чого вони не можуть прикласти рук»

(В'ячеслав Костянтинович Прокопович)

Політичний і громадський діяч, педагог, учений-історик, публіцист народився в сім'ї священика 10 (22) квітня 1881 р. в м. Києві. Походив він зі старовинного козацького роду Чигиринського повіту на Київщині. Після закінчення історично-філологічного факультету Київського університету викладав історію в київських гімназіях, але за «українофільські» погляди та участь 1913 р. у роботі Всеросійського педагогічного з'їзду був звільнений з посад. Деякий час працював ученим бібліотекарем Київського міського музею. З 1905 р. належав до Української радикально-демократичної партії, з 1908 р. був членом Товариства українських поступовців (ТУП). У 1911—1914 pp. редагував педагогічний часопис «Світло», співпрацював в українській періодичній пресі, зокрема в газетах «Рада» і «Боротьба» під псевдонімом С. Волох.

Один із засновників Центральної Ради, якою був делегований гласним до губернської земської управи, а 15 березня 1917 р. рекомендований до складу Київського губернського виконавчого комітету Ради об'єднаних громадських організацій як представник Таращанського повіту. 25—26 березня 1917 р. В. Прокопович брав участь у з'їзді Товариства українських поступовців, перейменованого на Союз українських автономістів-федералістів, був обраний до Тимчасового Центрального Комітету. Всеукраїнським національним конгресом (6—8 квітня 1917 р.) був делегований до нового складу Української Центральної Ради як представник Союзу автономістів-федералістів, а 8 квітня на Перших Загальних зборах Ради – до її Комітету. На І реорганізаційному з'їзді партії, яка в червні перебрала назву Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ), був обраний до її ЦК. Входив до складу комісії з реорганізації Комітету УЦР в Малу Раду, згодом представляв в останній фракцію УПСФ.

У січні—квітні 1918 р. обіймав посаду міністра народної освіти в уряді В. Голубовича. Після повернення Української Ради з Житомира доклав зусиль до українізації вищих шкіл, у зв'язку з чим міністерство виробило спеціальний план, який у березні 1918 р. затвердила Рада Народних Міністрів.

Напередодні гетьманського перевороту, 27 квітня 1918 p., разом з іншими членами УПСФ С. Шелухіним та І. Фещенком-Чопівським заявив про вихід зі складу уряду. «Через те, що досі уряд не опублікував своєї декларації, – наголошував В. Прокопович у заяві, – а отже, не виявив досі повного і ясного шляху та конкретної програми діяльності; через те, що нинішній Кабінет Міністрів не в силі стати на шлях реальної роботи і не виявляє високої здатності до праці; через те, що міністри – члени партії соціалістів-федералістів – не можуть стати до активної участі і впливу у загальній нашій політиці і тим приймають на себе відповідальність за те, до чого вони не можуть прикласти рук – ми… виходимо зі складу теперішнього кабінету».

Після гетьманського перевороту повернувся до педагогічної роботи. У травні—жовтні 1918 р. входив до складу політичної комісії української мирної делегації на переговорах із більшовицькою Росією.

В політичному житті України 1919-го – початку 1920 р. займав праву, радикально-демократичну позицію, послідовно виступав проти лівих орієнтацій Директорії, урядів В. Чехівського, Б. Мартоса, І. Мазепи.

26 травня 1920 р., під час перебування в Києві білополяків С. Петлюра призначив В. Прокоповича головою Ради Міністрів УНР. Сформований ним уряд, в якому переважали радикал-демократи, планував скликати в Україні парламент, обраний на підставі загального, рівного, безпосереднього, таємного, пропорційного голосування. Передбачалося створити регулярну армію. Для відбудови зруйнованої промисловості пропонувалось використати приватну ініціативу. Держава зобов'язувалась сприяти кооперативним установам ввести посильне оподаткування населення. Земля мала перебувати в користуванні селян до остаточного вирішення цього питання в парламенті. Українські есери й соціал-демократи перейшли в опозицію до уряду, постійно й рішуче засуджували практично всі його кроки. Зазнаючи поразки за поразкою, Українська армія нестримно втрачала контроль над територією, відкочувалась за польськими військами, що вже не в змозі були впливати на перебіг подій в Україні. Тотальна катастрофа УНР ставала невідворотною. 16 жовтня 1920 р. В. Прокопович подав у відставку, яка була прийнята головою Директорії С. Петлюрою.

Деякий час залишався міністром освіти в кабінеті А. Лівицького. З 1921 р. перебував у таборах для інтернованих у Польщі, займався просвітницькою справою, головним завданням якої була ліквідація неграмотності серед військовополонених.

У 1924 р. переїхав до Парижа, де тісно співробітничав з головою Директорії і головним отаманом військ УНР С. Петлюрою. Після його смерті згідно з законом «Про тимчасове Верховне Управління від 12 листопада 1920 р.» А. Лівицький, як голова Ради Народних Міністрів, перебрав на себе права і обов'язки голови Директорії УНР. В. Прокопович протягом 1926—1939 pp. обіймав посаду голови Ради Міністрів УНР. З жовтня 1939 р. до травня 1940 р. він – заступник голови Директорії та головного отамана УНР. Протягом 1925—1939 pp. редагував тижневик «Тризуб» у Парижі.