11 Листопада розпочався штурм Чонгарських укріплень, було зайнято ст. Ішунь.

Слідом за піхотними частинами в Крим у район Чонгару ввійшли бійці 1-ї Кінної армії, а в район Перекопу – 2-ї Кінної армії. Під натиском радянської кінноти врангелівці почали масовий відступ. 13 листопада радянські війська зайняли Сімферополь, 15 листопада – Севастополь і Феодосію, 16 листопада – Керч, Алушту і Ялту. Того ж дня М. Фрунзе повідомив РНК, В. Леніна про остаточний розгром Врангеля і ліквідацію Південного фронту. Рештки білогвардійських військ, а також тих, хто скупчився навколо них на платформі ворожості до Радянської влади (близько 80 тис. чоловік), евакуювалися до Туреччини на іноземних кораблях та захоплених суднах Чорноморського флоту.

Свій внесок у розгром врангелівців внесли й партизани, здійснюючи з тилу напади на супротивника, перерізаючи комунікації тощо.

Ще в момент, коли визначилася перевага червоних і ставало дедалі яснішим, що опір білих ось-ось буде остаточно зломлено, 11 листопада 1920 р. останнім було передано ультиматум Реввійськради Південного фронту. Ось його повний зміст:

«Головнокомандуючому всіх збройних сил Півдня Росії генералу Врангелю.

Через очевидну марність подальшого спротиву ваших військ, який загрожує лише даремним пролиттям нових потоків крові, пропоную вам негайно припинити боротьбу і наказати всім підлеглим вам військам армії і флоту скласти зброю.

У разі прийняття вищеназваної пропозиції революційна військова рада південного фронту, на підставі наданих їй Центральною Радянською владою повноважень, гарантує вам усім, хто складе зброю, повне вибачення щодо вчинків, пов'язаних з громадянською війною.

Всім, хто не бажає працювати в Радянській Росії, буде забезпечена можливість безперешкодного від'їзду закордон у разі відмови під чесне слово від будь-якої участі в подальшій боротьбі з Радянською Росією.

Відповідь по радіо очікується не пізніше 24-х годин 12 листопада за новим стилем.

Командуючий арміями південного фронту Фрунзе

Члени Ревввійськради Смілга, Владимиров, Бела Кун».

Аналізуючи наведений документ, важливо звернути увагу на два моменти.

Ультиматум направлявся персонально П. Врангелю, не був зверненням «до кожного солдата, до кожного білого офіцера особисто, а не до командування Російської армії…», як це стверджується деякими сучасними дослідниками.

Укладачі Повного зібрання творів В. І. Леніна зробили до згаданого звернення примітку, буцімто П. Врангель не відповів на пропозицію М. Фрунзе і приховав його від своїх військ. Однак у тій же примітці говориться, що звернення було здійснено «по радіо». Отже, про його зміст могли дізнатися й ширші кола учасників бойових дій.

Стверджувати, що на останніх це справило серйозний психологічний вплив, в результаті призвело до відповідної зміни фронтової ситуації, непросто – білі вояки здебільшого рятувалися втечею до Севастополя у розрахунку на евакуацію морем. Ті, хто опинявся в ар'єргарді, природно, відстрілювалися.

В історіографії відомий факт про розмножену польовою друкарнею листівку, звернену безпосередньо до рядових бійців і офіцерів – захисників Перекопа. Підписана В. Блюхером, вона розкидалася над позиціями супротивника з аероплана, однак не привела до бажаних результатів. Врангелівці тоді вважали своє становище безпрограшним.

Мабуть, у згаданих випадках історики дещо зміщують у часі події, коли саме з ультиматумом М. Фрунзе пов'язують дещо пізніші акції Радянської влади.

12 листопада В. Ленін направив шифром по прямому проводу телеграму Реввійськраді Південного фронту (копію – Л. Троцькому): «Тільки що дізнався про Вашу пропозицію Врангелю здатися. Вкрай здивований непомірною поступливістю умов. Якщо противник прийме їх, то слід реально забезпечити взяття флоту і невипуск жодного судна; якщо ж противник не прийме цих умов, то по-моєму, не можна більше повторювати їх і слід розправитися нещадно».

Ні про повторні ультиматуми, ні про реакцію на документ М. Фрунзе як командування, так і офіцерства врангелівських військ невідомо.

Широкого розголосу набула інформація про масові розстріли білих офіцерів у Криму уже після зайняття червоними півострова – в останні дні листопада і в грудні 1920 р. і про причетність до них одного з лідерів Компартії України Г. П'ятакова.

Те, що відомо про тогочасні трагічні події, в основному зводиться до наступного.

Коли, після розгрому П. Врангеля, півострів ставав радянським, наділена Всеросійською ЧК особливими повноваженнями місцева влада оголосила, що всі білогвардійські офіцери повинні обов'язково пройти реєстрацію (ті, хто відмовиться, вважатимуться поза законом) і потім самі мають визначити подальшу долю: виїхати, емігрувати або ж працювати у згоді з Радянською владою. «Мені рідко доводилось спостерігати таке почуття загального полегшення, як після цієї об'яви, – свідчив письменник В. Вересаев, – молоде біле офіцерство, яке складалось переважно із студентства, аж ніяк не чорносотенне, логікою речей загнане в боротьбу з більшовиками, за якими вони не зуміли розгледіти найширших трудових мас, давно уже вважало свою роль обтяжливою і з відчаєм почувало, що пішло хибним шляхом, але що виходу на інший шлях йому немає. І ось раптом цей вихід відкривався – вихід до чесної роботи у рідній країні». Проте тих, хто повірив представникам Радянської влади і з'явився на реєстрацію (їх було немало – «тисячі людей»), віроломно заарештовували і розстрілювали.

Як згадує В. Вересаев, на запитання: навіщо все це робилося, Ф. Дзержинський відповів, що тут мала місце величезна помилка. Крим був основним гніздом білогвардійщини. Щоб його розорити, туди були послані товариші з особливими повноваженнями. «Але ми ніяк не могли думати, – говорив Дзержинський, – що вони так використають ці повноваження». Ім'я П'ятакова Фелікс Едмундович не назвав, пише Вересаев, але всі знали, що очолювала цю розправу «п'ятаковська трійка».

На чому ґрунтувалися твердження В. Вересаева, сказати важко. І до сьогодні прямих документів не виявлено. А відомий дослідник проблем, пов'язаних з терором, С. Мельгунов називає лише прізвища угорського комуніста Бела Куна та Р. Самойлової (Землячки), коли мова заходить про кримську трагедію. Вочевидь, історики мають тут ще сказати своє слово.

Розгром військового угруповання, очолюваного П. Врангелем, став перемогою Червоної армії над останнім крупним білогвардійським формуванням, безпосередньо збройно підтримуваним Антантою на території України, відкривав нові перспективи її розвитку.

Паралельно з керівництвом розгромів останнього оплоту білого руху М. Фрунзе довелося надавати великої уваги й докладати зусиль до забезпечення переламу на повстанському, так званому внутрішньому фронті.

Приборкуючи повстанську стихію, передусім махновщину, значною мірою підірвавши їх силу, істотно зменшивши масштаби, М. Фрунзе надалі безпосередньої дотичності до керівництва боротьбою на цьому напрямку більше не мав.

З грудня 1920 р. Михайла Васильовича було призначено уповноваженим Реввійськради республіки в Україні, командуючим Збройними силами України, а з початку 1921 р. – і Криму. На цій посаді він працював до березня 1924 р. В листопаді 1921 р. – січні 1922 р. очолював місію УРСР в Туреччині. В лютому 1922 p. M. Фрунзе був затверджений заступником голови Раднаркому УРСР. Одночасно працював заступником голови Української економічної ради. Працюючи в Україні, Михайло Васильович вніс великий вклад у справу відбудови й розвитку економіки і культури республіки, в згуртування рядів Компартії України, у зміцнення Радянської влади. Він був одним з активних організаторів Союзу РСР.

У березні 1924 p. M. Фрунзе був призначений заступником голови Реввійськради Союзу РСР і народного комісара у військових і морських справах СРСР. Одночасно з квітня 1924 р. він був начальником штабу Робітничо-селянської Червоної армії, начальником Військової академії (нині вона носить його ім'я). З січня 1925 р. М. Фрунзе – голова РВР СРСР і народний комісар у військових і морських справах СРСР, з лютого 1925 р. – член Ради праці і оборони СРСР. На X—XIII з'їздах партії він обирався членом ЦК РКП(б). У 1924 р. обраний кандидатом у члени Політбюро ЦК РКП(б). На V, VI і VII конференціях КП(б)У М. Фрунзе обирався членом ЦК. Був членом Політбюро ЦК КП(б)У (1921—1924 pp.), обирався членом ВЦВК і ЦБК СРСР, членом ВУЦВК. М. Фрунзе провадив значну військово-теоретичну роботу. Нагороджений двома орденами Червоного Прапора.

Помер під час медичної операції 31 жовтня 1925 р. Похований на Червоній площі у Москві.

Праці М. В. Фрунзе

На новых путях. – М., 1925.

Собрание сочинений. В 3-х т. – М., 1926—1929.

На фронтах гражданской войны. – М., 1941.

Неизвестное и забытое. Публицистика, мемуары, документы, письма. – М., 1965.

Література про М. В. Фрунзе

Архангельский В. Фрунзе. – М., 1970.

Білан Ю. Я., Білан В. Ю. Михайло Васильович Фрунзе. – К., 1962.

Воспоминания о Фрунзе. – Иваново, 1959.

М. В. Фрунзе. Жизнь и деятельность. – М., 1962.

М. В. Фрунзе. Военная и политическая деятельность. – М., 1984.

О. М. Фрунзе. Воспоминания, очерки, статьи современников. – М., 1985.

Сиротинский С. М. В. Фрунзе. – М., 1928.

Тополянский В. Д. Гибель Фрунзе. // Вопросы истории. – 1993. – № 6.

Фрунзе Михаил Васильевич // Гражданская война и военная интервенция в СССР. Энциклопедия. – М., 1983.

Фрунзе Михаил Васильевич // Политические партии России. Конец XIX – первая треть XX века. Энциклопедия. – М., 1996.

«Визнання за дорогу ціну»

(Андрій Миколайович Лівицький)

Визначний український громадсько-політичний та державний діяч, правник народився 9 (21) квітня 1879 р. в с. Липлява Золотоніського повіту Полтавської губернії.

Освіту здобув у Прилуцькій гімназії та Колегії П. Ґалаґана у Києві, після закінчення якої 1896 р. вступив до Київського університету. Навчався на математичному та юридичному факультетах. Очолював студентську громаду у Києві. За участь у студентському політичному русі 1897 та 1899 pp. був ув'язнений до Лук'янівської тюрми. 1899 р. виключений із університету та висланий на Полтавщину під гласний нагляд як учасник загального студентського страйку. З 1901 р. – член Революційної української партії (РУП), керівник відділу партії в Лубнах. Після закінчення університетського курсу з 1903 р. служив у Лубенському окружному суді, у листопаді 1905 р. став присяжним повіреним Харківської судової палати. 1913 р. обраний мировим суддею Золотоніського повіту і на цій посаді залишався до 1917 р.

Під час революції 1905 р. А. Лівицький був головою Коаліційного комітету українських, російських і єврейських організацій у Лубнах, а також очолював загін самооборони, який складався із шести бойових дружин, виступав на численних мітингах. З січня 1906 р. був заарештований у справі так званої Лубенської республіки та Громадської самооборони. Після втечі з-під варти 7 жовтня 1907 р. заарештований удруге в Лубнах і півтора року відбував ув'язнення.

У 1905—1920 pp. А. Лівицький – один з провідних членів Української соціал-демократичної робітничої партії. 16 березня 1917 р. А. Лівицького було обрано Золотоніським повітовим комісаром, а 1 серпня 1917 р. Полтавський губернський комітет Тимчасового уряду затвердив його губернським комісаром Полтавщини.

Як делегат І Всеукраїнського селянського з'їзду від Золотоніського повіту був обраний до складу ЦК Селянської спілки і став членом Української Центральної Ради. В серпні 1917 р. – травні 1918 р. був гласним Золотоніського повітового і Полтавського губернського земств, головою Золотоніських повітових і Полтавських губернських земських зборів, почесним мировим суддею Золотоніського повіту. Очолював Золотоніський повітовий комітет і був членом Полтавського губернського комітету УСДРП.

Усунутий з посади губернського комісара гетьманською владою 4 травня 1918 р. Працював юрисконсультом Центрального українського кооперативного комітету. З серпня 1918 р. входив до складу опозиційного владі П. Скоропадського Українського національного союзу. Під час антигетьманського повстання в листопаді-грудні 1918 р. А. Лівицький виконував обов'язки повітового і губернського комісара на Полтавщині.

Після встановлення влади Директорії УНР був одним з організаторів та керівників Трудового Конгресу України.

Від січня 1919 р. А. Лівицький обіймав посади: тимчасово керуючого Міністерством внутрішніх справ УНР, товариша міністра юстиції; з 9 квітня 1919 р. він – міністр юстиції і заступник голови Ради Народних Міністрів у кабінеті Б. Мартоса, в червні 1919 р. – керуючий Міністерством закордонних справ і міністр юстиції УНР. У кабінеті І. Мазепи А. Лівицький обіймав посаду заступника голови Ради Міністрів. Водночас у жовтні 1919 р. був головою дипломатичної місії УНР у Польщі. Брав участь у виробленні умов українсько-польського договору (йому передувала Декларація від 2 грудня 1919 р.).

Здійснені українською дипломатією кроки (численні контакти, переговори) торували шлях до укладення широкомасштабної таємної угоди, підсумкового документа, що ввійшов в історію під назвою Варшавського договору. В концентрованому вигляді заключна фаза підготовки важливого акта віддзеркалюється у виступі А. Лівицького на нараді ЦК УСДРП у Вінниці 18 травня 1920 р.: «Я мусів підписати договір 22 квітня, хоч не мав на це дозволу ні Ради Міністрів, ні нашої партії. Бо коли я приїхав за остаточними директивами в Кам'янець, то там не було більшости Ц. К. соц. – дем. партії, ні кабінету міністрів. А тут поляки вимагали – негайно дати їм відповідь на їхній проект договору. Тоді я рішив звернутися до Української Національної Ради в Кам'янці, що останній місяць стала набувати все більшого авторитету. Національна Рада майже всіма своїми фракціями висловилася за необхідність підписання договору.

Поляки домагалися призначення в нашому уряді трьох міністрів-поляків. Але після протестів з нашого боку вони погодились на одного міністра і одного заступника міністра. Ця справа – давня, вона виникла підчас одної моєї розмови з Пілсудським. Річ в тому, що думку про порозуміння з нами серед поляків піддержували тільки польські соціялісти (Польська Партія Соціялістична) та деякі ліві групи. А більшість сойму, як напр. нац. – демократи та деякі інші партії, здебільшого правого напрямку, були проти «української авантюри». Вони бояться Самостійної України більше, ніж Совітської Росії.

Раз Пілсудський при розмові зо мною висловився, що, мовляв, у нас недостача інтелігенції і тому чи не могли б ми прийняти в свій уряд двох поляків і одного російського ліберала і такою ціною зацікавити польські ширші кола справою польсько-українського порозуміння. Правда, Пілсудський на цьому не дуже настоював, але все таки довелося числитися з його побажанням.

Щодо порозуміння з поляками в земельній справі, то за поспіхом ця справа залишилась невияснена. Мабуть, тут мала значіння ще й та обставина, що призначенням Стемповського міністром земельних справ заспокоїлись певні польські кола, і Пілсудський вже якось не став вимагати підписання окремого порозуміння в земельній справі.

Щодо військової конвенції, то текст її санкціонували наші військові фахівці – Сальський, Зелінський та інші. Взагалі з огляду на тяжкий стан нашої армії було неможливо одержати від поляків яку-будь допомогу без підписання військової конвенції».

Крім того, що польське керівництво намагалося забезпечити за український рахунок власні національні інтереси, воно виступало знаряддям країн Заходу, які робили все, щоб Польща стала «необхідною перепоною між російським більшовизмом – на весь час його існування – і всією Європою». С. Петлюра говорив І. Мазепі: «Наш договір з поляками підписаний при активній допомозі Франції».

Як і у випадку з декларацією від 2 грудня 1919 p., Андрій Миколайович добре розумів, що нова здача національних позицій на догоду польських домагань (історико-юридичне підтвердження прав Речі Посполитої на Східну Галичину і Західну Волинь) викличе величезне невдоволення у значної частини українства. Однак союз з Річчю Посполитою – «визнання за дорогу ціну» – він вважав єдино можливим за тих обставин варіантом продовження боротьби за Українську Народну Республіку. Принаймні, такий крок залишав бодай якісь надії на продовження розпочатої справи.

А. Лівицький користувався особливою довірою у голови Директорії УНР С. Петлюри, з яким зблизився за час перебування у Варшаві. Оскільки голова Ради Народних Міністрів І. Мазепа знаходився на окупованій території України, брав участь у Першому Зимовому поході, зв'язку з ним практично не було, уривчасті відомості через утруднене листування приходили рідко. За цих обставин дедалі більше функцій керівника уряду перебирав на себе офіційний заступник голови Ради Міністрів А. Лівицький. Зокрема, він підбирав виконуючих обов'язки міністрів замість тих, хто з різних причин не міг брати участі в державній роботі. Потреба в цьому особливо зросла після початку походу польської армії в Україну і поступового звільнення її території від більшовиків. Так паралельно з офіційним урядом І. Мазепи, який дійсно був малоспроможним (працювало більш-менш систематично лише 5—7 міністрів), на квітень-травень 1920 р. сформувався неофіційний, робочий «тіньовий» кабінет на чолі з А. Лівицьким. Потреба в заміні Ради Народних Міністрів на середину травня 1920 р. була абсолютно очевидною. Найімовірнішим її головою вважали А. Лівицького, який би й сформував кабінет відповідно до умов, що склалися, із врахуванням тогочасної розстановки політичних сил і міжнародного становища Української Народної Республіки.

Однак в той момент С. Петлюра вирішив не віддавати найвищу урядову посаду А. Лівицькому. В українських політичних колах виникла надзвичайно гостра опозиція Варшавському договору і тому далекому від демократизму способу, яким його було підписано – більшість членів уряду і навіть його голова нічого не знали про умови, які сприймались як образливі, національно-принизливі; а про керівництво політичних партій годі й говорити. С. Петлюрі, очевидно, навіть вигідно було каналізувати широке невдоволення в русло, яке полишало його – авторитарного провідника УНР – дещо осторонь небажаних пристрастей. Слід було турбуватися й про авторитет майбутнього голови уряду, якого обирав С. Петлюра. Тому А. Лівицького було доцільно залишати на попередніх ролях.

Його час настав, коли Українська Народна Республіка в черговий раз опинилась на краю прірви восени 1920 р. Навіть не всі міністри могли триматися вкупі, не встигали переміщатися за військами, що, зазнаючи відчутних втрат, стрімко відступали до західних кордонів республіки. Прийнявши 16 жовтня 1920 р. відставку В. Прокоповича, голова Директорії С Петлюра поклав виконання обов'язків голови Ради Народних Міністрів на А. Лівицького, що за три дні до цього вийшов із УСДРП. Осідком уряду з початку листопада 1920 р. став Кам'янець, куди зі Станіславова почали прибувати деякі з народних міністрів.

Спроба уряду вплинути на моральний стан вояків, підняти їх бойовий дух (інших можливостей в уряду практично не залишалось) перелому в ситуацію не внесла. Урядові установи УНР 14 листопада евакуювались до Галичини, а 21 листопада останні підрозділи Української армії залишили терени України і через Збруч переправились до Польщі. Уряд А. Лівицького опинився у вигнанні, ще певний час не усвідомлюючи, що повороту в Україну не станеться протягом дуже тривалого часу, що довгі десятиліття проводу УНР судитиметься працювати за межами рідної землі.

В 1920—1921 pp. та 1922—1926 pp. А. Лівицький очолював уряд УНР в екзилі. Після трагічної загибелі у травні 1926 р. С. Петлюри він став його наступником (згідно з Законом про тимчасове Верховне управління та порядок законодавства в УНР від 12 листопада 1920 p.). А. Лівицький очолював Директорію УНР та став головним отаманом військ УНР. З того часу і до своєї смерті він очолював Державний центр УНР в екзилі. Жив у Варшаві під постійним наглядом польської поліції. Був одним з ініціаторів створення та активним членом Прометеївського руху.

У роки Другої світової війни перебував на окупованій гітлерівцями території. В повоєнний час жив у Німеччині. З травня 1945 р. значно активізував роботу уряду. З метою консолідації політичних сил в еміграції та реорганізації Державного центру УНР в екзилі за ініціативою А. Лівицького та у співпраці з І. Мазепою 1948 р. було створено Українську Національну Раду в екзилі.

Помер в Карлсруе, був похований на цвинтарі Вальдфрідгоф у Мюнхені (Німеччина), згодом перепохований у С. Бавнд Бруку (Нью-Джерсі, США).

Література про А. М. Лівицького

Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради: Біографічний довідник. – К., 1998.

Винниченко В. Відродження нації. – Ч. III. – К. – Відень, 1920 (репринтне відтворення – К., 1990).

Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. – К., 1991.

Державний центр Української Народної Республіки в екзилі. Статті і матеріали. – Філадельфія – Київ – Вашингтон, 1993.

Енциклопедія українознавства. Словникова частина. – Т. 2. – Львів, 1994.

Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917—1921. – Т. І—III. – Прага, 1942.

Наріжний С. Українська еміграція. – Прага, 1942.

Підкова І., Шуст Р. Довідник з історії України. У 3-х томах. – Т. 2. – К., 1995.

Революция на Украине по мемуарам белых. – М.—Л., 1930.

Солдатенко В. Ф. Українська революція: концепція та історіографія (1918—1920 pp.). – К., 1999.

Українська Центральна Рада: Документи і матеріали у 2-х т. – К., 1996, 1997.

Стрельський Г., Трубайчук А. Михайло Грушевський, його сподвижники й опоненти. – К., 1996.

Українська загальна енциклопедія: Книга знання. – Львів – Станіслав – Коломия, 1931. – Т. 2.

Уряди України у XX ст. Науково-документальне видання. – К., 2001.

Фещенко-Чопівський І. Хроніка мого життя. – Житомир, 1992.

Шульгін О. Без території. Ідеологія та чин уряду УНР на чужині. – К., 1998.

Скорочення, вживані у книзі

АН – Академія наук.

Бунд – Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі і Росії.

Вапліте /ВАПЛІТЕ – Вільна академія пролетарської літератури.

ВОХР – Воєнізована охорона.

ВРК – Військово-революційний комітет.

ВРНГ – Вища рада народного господарства.

ВУАМЛІН – Всеукраїнська асоціація марксо-ленінських інститутів.

ВУАН – Всеукраїнська академія наук.

ВУЦВК – Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет.

ВУЧК – Всероссийская чрезвычайная комиссия по борьбе с контрреволюцией и саботажем.

ГС – Генеральний Секретаріат.

ДВУ – Державне видавництво України.

УНЦ – Український національний центр.

ДКРР – Донецько-Криворізька Радянська Республіка.

Заг. Укр. Р. – Загальна Українська Рада.

ЗУНР – Західно-Українська Народна Республіка.

Істпарт – Комісія з історії Жовтневої революції і РКП(б).

Коопцентр – Український центральний кооперативний комітет.

ЛНВ – Літературно-науковий вісник.

МВС – Міністерство внутрішніх справ.

НКВС – Народний комісаріат внутрішніх справ.

НКО – Народний комісаріат оборони.

НТШ – Наукове товариство ім. Шевченка.

ОДПУ – Об'єднання державних політичних управлінь.

Протофіс – Союз промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства.

РВР – Революційна військова рада.

РКП (б) – Російська Комуністична партія (більшовиків).

РНГ – Рада народного господарства.

РНК – Рада Народних Комісарів.

РПА – Революційна повстанська армія.

РПАУ(м) – Революційна повстанська армія України (махновців).

РСФРР – Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка.

РСЧА – Робітничо-селянська Червона армія.

РУП – Революційна українська партія.

РФ – Російська Федерація.

Севвостлаг – Северо-Восточный исправительно-трудовой лагерь.

СРСР – Союз Радянських Соціалістичних Республік.

ТУП – Товариство українських поступовців.

УАН – Українська академія наук.

УАПЦ – Українська автокефальна православна церква.

УВУ – Український вільний університет.

УГВК – Український генеральний військовий комітет.

УДХП – Українська демократично-хліборобська партія.

УКП(б) – Українська Комуністична партія (боротьбистів).

УНГ – Українська національна громада.

УНДП – Українська національно-демократична партія.

УНДС – Український національно-державний союз.

УНР – Українська Народна Республіка.

УНРада – Українська Народна Рада.

УНС – Український народний союз.

УНС – Український національний союз.

УНТ – Українське наукове товариство.

УПСР – Українська партія соціалістів-революціонерів.

УПСФ – Українська партія соціалістів-федералістів.

УРДС – Український революційно-демократичний союз.

УРНГ – Українська Рада народного господарства.

УСДРП – Українська соціал-демократична робітнича партія.

УСДС «Спілка» – Український соціал-демократичний союз «Спілка».

УСІ – Український соціологічний інститут у Празі.

УСРР – Українська Соціалістична Радянська Республіка.

УСС – Українські січові стрільці.

ЦВК – Центральний Виконавчий Комітет.

ЦК КП(б)У – Центральний Комітет Комуністичної партії (більшовиків) України.

ЦКК КП(б)У – Центральна контрольна комісія Комуністичної партії (більшовиків) України.

ЦПКП – Центральне правління кам'яновугільної промисловості.

ЦР – Центральна Рада.

ЦУП – Центр українських партій.