1927 Р. Заснував Бібліотеку ім. С. Петлюри в Парижі, яка вже 1934 р. Налічувала понад 10 тис. Томів літератури.

У вересні 1939 р. Уряд У HP в Парижі на чолі з В. Прокоповичем і О. Шульгіним задекларував свою солідарність із західними демократичними державами і засудив нацистський і комуністичний тоталітаризм. В той час це була єдина українська заява, в якій відкрито засуджено нацистську політику Німеччини.

Історичні праці стосуються переважно сфрагістики: «Сфрагістичні анекдоти» (1938), «Заповіт Орлика» (1939), «Під золотою хорогвою» (1943), «Печать Малороссийская» та «Сфрагістичні етюди» – обидві вміщені в «Записках НТШ» Т. CLXIII 1954 р. та ін.

Помер 7 червня 1942 р. й похований у м. Бесанкур, Франція.

Праці В. К. Прокоповича

Сфрагістичні анекдоти. – Прага, 1938.

Печать Малоросссийская; Сфрагістичні етюди // Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка. – Т. CLXIII. – 1954.

«Вічне підданство». До питання про правну природу з'єднання України і Москви. – Париж, 1976.

Література про В. К. Прокоповича

Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради: Біографічний довідник. – К., 1998.

Державний центр УНР в екзилі: статті і матеріали. – Філадельфія – Вашингтон, 1993.

Енциклопедія українознавства. – Львів, 1996. – Т. 6.

Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917—1921. Т. III. – Прага, 1943.

Наріжний С. Українська еміграція. – Прага, 1942. – Ч. 1.

Солдатенко В. Ф. Українська революція: концепція та історіографія (1918—1920 pp.). – К., 1999.

Уряди України у XX ст. Науково-документальне видання. – К., 2001.

Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. – Прага, 1928.

Шульгін О. Без території. Ідеологія та член уряду УНР на чужині. – К., 1998.

«…Об'єднатися супроти ворогів, які знущаються над вірою, народністю, й нищать здобуте потом та кров'ю батьків та дідів»

(Петро Миколайович Врангель)

Російський військовий і політичний діяч, один з лідерів білого руху народився 28 червня (10 липня) 1878 р. в м. Новоолександрівську Ковенської губернії (Литва) в багатій дворянській родині. Мав титул барона.

П. Врангель закінчив Ростовське реальне училище, Петербурзький гірничий інститут (1901 p.), Миколаївське імператорське кінне училище (1902 р.), Імператорську академію Генерального штабу (1910 p.). Перебував на службі в лейб-гвардії Кінному полку. Учасник російсько-японської, Першої світової воєн, командувач зведеного кінного корпусу. У листопаді 1917 р. залишив армію. Відхилив пропозицію П. Скоропадського очолити Збройні сили Української Держави. З серпня 1918 р. – в білогвардійській Добровольчій армії. Одержавши титул генерал-лейтенанта, П. Врангель послідовно був командиром бригади, 1-ї кінної дивізії, 1-го кінного корпусу. З січня 1919 р. він – командувач Кавказької Добровольчої армії, у грудні 1919-го – січні 1920 р. – командувач Донської армії.

4 Квітня 1920 р. А. Денікін призначив барона головнокомандуючим Збройними силами Півдня Росії – залишками військових поразок кінця 1919 – початку 1920 р.

До цього П. Врангель конфліктував з А. Денікіним, вимагав зміщення останнього з посади головнокомандуючого військовими силами Півдня Росії за невдачі в боротьбі з Радянською владою. Активну підтримку (дипломатичну економічну, військову) П. Врангелю надали Англія й Франція. Реорганізувавши в травні 1920 р. наявні сили в «Русскую армию» (її складовою став і флот на Чорному і Азовському морях), головнокомандуючий почав готуватися до операцій проти влади Рад.

На території, контрольованій військами під командуванням П. Врангеля, було встановлено режим військової диктатури, її загальні напрямки підпорядковувалися розв'язанню низки першочергових завдань: збройна боротьба з більшовиками; створення правопорядку, який підтримували б найширші верстви населення, в т. ч. дрібні селяни-власники, поліпшення матеріального добробуту робітників і задоволення їхніх професійних потреб. Внутрішнє життя в Криму та в Південній Україні регламентувалося наказами головнокомандуючого, правилами, тимчасовими положеннями і розпорядженням уряду Південної Росії (голова – О. Кривошеїн), які підлягали обов'язковому затвердженню П. Врангелем.

Врахувавши помилки А. Денікіна, створений П. Врангелем «Уряд Півдня Росії» оприлюднив низку заходів, розрахованих на привернення симпатій населення, передусім України, Дону, Кубані, Північного Кавказу. Зокрема в декларації з національного питання уже не йшлося про «єдину і неподільну Росію», заявлялося про надання «народностям Росії можливості визначати форму правління вільним волевиявом» і прагнення «до об'єднання різних частин Росії в широку федерацію, засновану на вільній угоді і на спільності інтересів».

Серед українського населення поширювалися листівки-відозви П. Врангеля. Слід зазначити, що написані вони були українською мовою, в них уже не вживалося таких, як у А. Денікіна, назв – «Новоросія» чи «Малоросія». П. Врангель звертався до населення регіону як до «синів України» із закликом «об'єднатися супроти ворогів, які знущаються над вірою, народністю й нищать здобуте потом та кров'ю батьків та дідів».

П. Врангель дозволив формування у складі армії українських підрозділів (куренів). Політичною поступкою зокрема було те, що «прапором українських збройних частин був прапор жовто-блакитний». Спеціально призначені референти з числа офіцерів-українців проводили роботу щодо організації українських військових частин. До українських збройних відділів мали входити лише бажаючі з цивільного населення. Однак цього правила суворо не дотримувалися, і до української військової частини, що формувалася у м. Олександрівську, перейшло декілька десятків українців з врангелівських військових частин. Подібні українські бойові підрозділи у складі врангелівських військ формувалися і в інших містах Півдня. Зокрема в числі підрозділів врангелівської армії, які воювали під українським прапором, були курінь Катеринославського повстанського коша «Визволення України», Мелітопольський курінь та ін.

П. Врангель спробував здійснити певні кроки щодо об'єднання антибільшовицьких сил. У травні 1920 р. головнокомандувач видав таємний наказ, у якому наголошувалося на необхідності встановлення контакту з отаманами повстанських загонів, які перебували в тилу червоних військ. П. Врангель вважав, що повстанство може бути використане у боротьбі з радянським режимом, особливо ті формування, на чолі яких стояли прихильники білого руху. Згідно з даними Центрального управління надзвичайних комісій (ЦУНК) при Раднаркомі УСРР у 1920 р. у південноукраїнському регіоні діяло немало повстанських загонів під керівництвом колишніх денікінських офіцерів. До складу підпільних організацій часто входили представники як врангелівського, так і петлюрівського таборів. Такі організації діяли в Єлисаветграді та Одесі. Поява об'єднаних білогвардійсько-петлюрівських організацій свідчила про спроби консолідації антирадянських сил на Півдні України. Члени згаданої одеської групи навіть намітили контури майбутнього коаліційного уряду, що включав би представників як українського національного, так і врангелівського таборів. Як зазначається у звіті ЦУНК, серед учасників організації були старші офіцери П. Врангеля, отаман петлюрівських загонів, секретар «Просвіти», галицькі офіцери, солдати та інші.

Воєнна ситуація на Півдні України в 1920 р. зумовлювала пошук П. Врангелем контактів з Директорією УНР, яка була у вигнанні на польській території, через своїх представників у Румунії. У серпні 1920 р. барон направив до ставки головного отамана делегацію на чолі з полковником Я. Ногою. С. Петлюра розумів мотиви кроків П. Врангеля, хоча й явно переоцінював власні потенції, коли писав: «Врангель без мого війська буде знищений більшовиками, бо його армія буде в такому стратегічному становищі, що без співділання з моєю не в силі буде далеко на північ просуватись від Таврії. Лише тоді, коли моя армія забезпечить його ліве крило, він зможе щось зробити».

Уряд УНР також відрядив на переговори спеціальну військову делегацію на чолі з полковником І. Литвиненком, яка 28 серпня прибула до Севастополя, де розташовувалася штаб-квартира П. Врангеля, – для з'ясування ставлення останнього до українського питання і перспективи укладення з ним військової угоди.

Білогвардійцям були подані офіційні тези українського командування: 1) визнання України самостійною державою; 2) передача УНР Чорноморського флоту; 3) налагодження воєнної співпраці в боротьбі з більшовиками, а також допомога в забезпеченні Української армії амуніцією та технічним спорядженням; 4) встановлення роздільної смуги в оперативній діяльності армій по Дніпру; 5) організація української національної влади в запіллі П. Врангеля. Делегація мала також з'ясувати умови воєнної співпраці з боку П. Врангеля та його уряду.

Під час зустрічі 10 вересня 1920 р. представник П. Врангеля Шатілов від імені барона запропонував: 1) визнати П. Врангеля головою союзних армій; 2) не встановлювати роздільної смуги, бо це може зашкодити військовим потребам; 3) врангелівське командування не зацікавлене в існуванні російської влади в Україні, але там, де перебувають російські війська, влада повинна бути саме російською; там же, де Українська армія перебуватиме на російській території, влада має бути українською. Тобто П. Врангель ухилився від визнання незалежності УНР.

Продовженням переговорів стало вироблення військової конвенції головою дипломатичної місії УНР в Румунії К. Мацієвичем і представником П. Врангеля в Румунії генералом Геруа. Сторони погодилися на створення єдиного антибільшовицького фронту, координацію планів воєнних операцій, взаємодопомогу, припинення агітаційної боротьби тощо.

12 жовтня 1920 р. на засіданні уряду в Станіславові голова Ради Народних Міністрів В. Прокопович зробив доповідь «в справі перетрактації з урядом генерала Врангеля». Було ухвалено виробити необхідні інструкції. Наступного дня уряду УНР було представлено кілька варіантів договору з врангелівцями, основний з яких передбачав: «…Уряд генерала Врангеля, з однієї сторони, визнаючи право українського народу на самостійне державне існування… визнаючи фактичне право на владу існуючого уряду Української Народної Республіки на територіях, заселених українським народом, і, з іншого боку, – уряд УНР, заявляючи, що проти відродженої Росії… він не буде мати ворожих намірів у своїй політиці чи господарських відносинах – обидва уряди… приступають до підписання… умов загальної боротьби з більшовиками».

Поступово схилявся до політичної угоди і П. Врангель. Однак зроблені його представниками кроки назустріч позиціям українців виявилися запізнілими.

Значно більше уваги, ніж А. Денікін, барон П. Врангель надавав питанням соціальної політики, намагаючись «навести мости» з селянством, залучити на свій бік його симпатії, зокрема коригуванням заходів у аграрній сфері. Згідно з виробленим «Законом про землю» частина поміщицьких земель (у маєтностях зверх 600 десятин) могла відійти у власність селянства з викупом землі по 5-кратній вартості врожаю з розстрочкою на 25 років. Замість повітових і сільських рад передбачалося створення земств і общин як органів селянського самоврядування. Декларувався «державний захист» робітників від володарів підприємств.

Сподіваючись на власну силу, П. Врангель не погодився на координацію дій з польською армією (французькі фахівці, зокрема, пропонували запровадити єдине командування), розробив власний план дій армії.

Передбачалося захоплення Північної Таврії, Донбасу, Таманського півострова, затим – вторгнення на Дон і Північний Кавказ і, зрештою, після проведення мобілізацій (особливий розрахунок був на підтримку козацтва) – похід на Москву. Однак намічені плани почали руйнуватися через небажання селянства й козацтва підтримати чергову воєнну кампанію – втома виявилася настільки сильною і загальною, що навіть міцніше селянство (куркулі) прагнуло закінчення безкінечної розрухи й бажало мирного життя.

В тилу врангелівців розвивалася повстансько-партизанська боротьба, її організаторами були підпільні більшовицькі організації, яких скеровував Закордонний відділ ЦК КП(б)У. Практично на всій зайнятій білими території спалахували вогнища спротиву – здійснювалися диверсії (порушення комунікацій), напади на військовиків, збройні арсенали, організовувалися страйки. Розрізнені партизанські загони «зелених» об'єдналися у Кримську повстанську армію під командуванням С. Бабаханяна, здійснили ряд бойових операцій, сміливих рейдів. Каральні заходи врангелівців не могли загасити полум'я боротьби.

Війська П. Врангеля не змогли досягти стратегічного успіху в розпочатому на початку червня наступі у Північній Таврії. Вони були зупинені на лінії Олешки – Мелітополь – Каховка, а розпочатий наприкінці того ж місяця контрнаступ радянських військ повернув білогвардійців мало не на висхідні позиції. Ситуація майже повторилася в кінці липня. Врангелівцям спочатку вдалося захопити Оріхів і Олександрівськ, однак після кровопролитних боїв довелося знову відійти, дозволивши червоним створити знаменитий Каховський плацдарм, що не лише перерізав шлях на Північ та Донбас, відтягував на себе чималі сили супротивника, а й становив безпосередню загрозу білим за Чонгарським перешийком. Відчайдушні спроби повернути втрачені позиції, крім численних втрат у живій силі й техніці, ні до чого не привели.

Зазнавши також невдач з висадкою десантів у Північному Приазов'ї й на Кубані, білогвардійці розпочали у вересні 1920 р. активні дії, спрямовані на захоплення Донбасу. З воєнно-технічного боку (гармати, танки, аероплани) вони були забезпечені краще, ніж усі їх попередники. Чисельність армії сягала 65—70 тис. військових (антантські військові кораблі переправили на підмогу П. Врангелю влітку 1920 р. 35—40 тис. денікінців з Кубані).

Радянське командування також вжило заходів до зміцнення своїх сил в Північній Таврїї, сконцентрувавши на Кримському напрямку Південно-Західного фронту на середину вересня понад 45 тис. бійців, значну частину наявної техніки. На допомогу свіжим частинам, сформованим в різних регіонах, знятих з інших фронтів, сюди направлялась і 1-ша Кінна армія С. Будьонного.

Комуністична партія, Радянська влада провели масштабну політичну кампанію задля мобілізації якомога більших ресурсів для допомоги силам, зосередженим на антиврангелівському фронті. Партійні організації повсюдно приймали рішення про делегування до Червоної армії комуністів. Такими ж були численні ухвали безпартійних конференцій. Чимало зробили в цьому напрямку комсомол, профспілки. Збереглося чимало різних документів про моральну підтримку Червоної армії (резолюції зборів, мітингів, листи, телеграми, звернення тощо).

Повсюдно проводилися тижні допомоги фронту, боротьби з Врангелем, сім'ї червоноармійця. До лав Червоної армії вливалися тисячі молодих бійців, в частини надходила фінансова, матеріальна допомога, агітаційна література.

Все це дозволило радянським військам, керівництво якими здійснював М. Фрунзе (він був у вересні 1920 р. призначений командуючим Південним фронтом), блокувати спроби П. Врангеля взяти ініціативу на будь-якому напрямку (задніпровський прорив, Каховський виступ) і відтягнути всі сили на Кримський півострів.

Однак, здавалося би, неприступні укріплення (Турецький вал, Ішунські позиції, флот), які захищали близько 30 тис. солдат і офіцерів, у результаті рішучих атак червоних, які розпочалися 8 листопада 1920 р., за кілька днів були подолані й практично за тиждень весь Кримський півострів став радянським.

В умовах перманентних поразок П. Врангель 16 листопада 1920 р. був змушений залишити армію й евакуюватися до Туреччини. Надалі проживав у Югославії, Бельгії. Заснував Російський загальновоїнський союз.

Помер 25 квітня 1928 р. в Брюсселі, похований у Белграді (Югославія).

Праці П. М. Врангеля

Воспоминания генерала барона П. Н. Врангеля. Ч. 1—2. – М., 1992.

Література про П. М. Врангеля

Акулов М., Петров В. 16 ноября 1920. – М., 1989.

Бортневский В. Загадка смерти генерала Врангеля. – СПб. 1996.

Буравченков А. В. Врангель Петро Миколайович // Енциклопедія історії України. – Т.І. – К., 2003.

Венков А. В. Врангель // Белые генералы. – Ростов-на-Дону, 1998.

Врангель Петр Николаевич // Гражданская война и военная интервенция в СССР. Энциклопедия. – М., 1983.

Корновенко С. В. Білий рух Півдня Росії: аграрна політика урядів А. Денікіна, П. Врангеля (1919—1920 pp.). – Черкаси, 2004.

Савченко В. А. Двенадцать войн за Украину. – Харьков, 2006.

«Революціонер і солдат з голови до ніг»

(Михайло Васильович Фрунзе)

Професіональний революціонер, партійний, радянський і військовий діяч народився 2(14) лютого 1885 р. в м. Бішкеку (Киргизія) в родині військового фельдшера, молдаванина за національністю.

Закінчивши гімназію, юнак 1904 р. вступив до Петербурзького політехнічного інституту. Того ж року став членом більшовицької партії і почав брати участь у студентських і робітничих гуртках. В 1905 р. він – один з організаторів і керівників страйку текстильників у Іваново-Вознесенську. Був членом однієї з перших в Росії Іваново-Вознесенської Ради робітничих депутатів. Делегат IV з'їзду РСДРП (1906 р.). Не раз зазнавав арештів, двічі був засуджений до страти, однак покарання змінювалися вироками про довічне заслання. Влітку 1915 р. втік з каторги і вів революційну роботу в Забайкаллі, 1916 – в арміях Західного фронту. Після Лютневої революції спочатку в Білорусії, а з жовтня – в Іваново-Вознесенську проводив велику роботу щодо підготовки до боротьби за перемогу соціалістичної революції.

В період інтервенції і громадянської війни М. Фрунзе незмінно на військовій роботі. В 1918—1920 рр. послідовно займав пости командуючого 4-ю армією Східного фронту, Південної групи Східного фронту, Східного, Туркестанського і Південного фронтів. У боях проти білогвардійських армій М. Фрунзе проявив себе талановитим полководцем.

Характеризуючи його «як революціонера і як солдата з голови до ніг», Л. Троцький – керівник військового відомства РСФРР в роки громадянської війни – відзначав притаманну Михайлу Васильовичу особисту хоробрість і «мужність рішучості, без якої немає воєначальника, немає полководця».

На долю Михайла Фрунзе випало керувати здійсненням вирішальних операцій громадянської війни на теренах України. У вересні 1920 р. полководець був призначений командуючим Південним фронтом. Саме з цього напрямку тоді існувала основна загроза Радянській владі, уособлена армійськими формуваннями генерала П. Врангеля.

Згідно з планом, оперативно розробленим М. Фрунзе, розгром врангелівців передбачалося здійснити шляхом оточення і знищення їх сил у Північній Таврїї. Головний удар планувався в напрямку Перекопу, щоб відрізати білогвардійцям шлях відступу в Крим. Вирішальну роль у здійсненні задуманого мала відіграти кіннота, тому наступальні операції не починались до підходу 1-ї Кінної армії під командуванням С. Будьонного.

Втілення в життя виробленого плану було пов'язано з подоланням значних труднощів: не вистачало боєприпасів, військового спорядження, продовольства. До того ж противник безперестанно атакував.

Після того як зазнали невдачі спроби врангелівців оволодіти Донбасом, вони 8 жовтня почали наступ на правому березі Дніпра в напрямку Олександрівськ – Нікополь, намагаючись до прибуття нових підкріплень радянських військ розгромити Нікопольську групу (частини 2-ї Кінної, 6-ї і 13-ї армій), захопити Каховський плацдарм і просунутися в глиб Правобережної України. Дії П. Врангеля були також розраховані на те, щоб не допустити перемир'я між Польщею і радянськими республіками.

Проте війська Південного фронту (рішення Реввійськради РСФРР про його створення було ухвалене 21 вересня 1920 р.) своїми діями зірвали плани врангелівців. У запеклих боях, що розгорілися 12—16 жовтня в районі Апостолове – Нікополь, 2-га Кінна армія (командувач – О. Городовиков) у взаємодії з частинами 13-ї і 6-ї армій завдала серйозної поразки білогвардійцям і відкинула їх на лівий берег Дніпра.

З великими втратами для ворога був відбитий і його наступ на Каховський плацдарм, який захищали 51-ша дивізія і 44-та бригада 15-ї стрілецької дивізії. Неабияку мужність виявили радянські бійці під час танкових атак противника; кілька танків було підбито і захоплено. Зірвавши плани врангелівців, радянські частини на деяких ділянках фронту перейшли в контрнаступ. Противник, зазнавши великих втрат, змушений був відступити.

Три кавалерійські і дві піхотні дивізії противника були повністю розгромлені. Червона Армія остаточно вирвала ініціативу у ворога. В 20-х числах жовтня П. Врангель почав відтягувати свої основні сили за лінію мелітопольських укріплень.

Натомість усі війська Південного фронту приготувалися до рішучого наступу на врангелівців. На цей час вони уже мали значну перевагу. У війська фронту влилася новоутворена 4-та армія в складі 23-ї, 30-ї і зведеної курсантської стрілецької дивізій. Південний фронт отримав велику кількість зброї і боєприпасів. Перед наступом радянські війська мали близько 100 тис. багнетів і понад 33 тис. шабель, 527 гармат, 2664 кулемети, 57 бронеавтомобілів, 17 бронепоїздів і 45 літаків.

28 жовтня 1920 р. почався вирішальний наступ Червоної армії проти П. Врангеля. Наступ відбувався у надзвичайно важких умовах: вдарили ранні морози, які досягали 15 градусів, не вистачало взуття, теплого одягу (більшість червоноармійців була ще в літній формі) тощо.

Врангелівці чинили серйозний опір. Та все ж після дводенних боїв білогвардійці змушені були залишити мелітопольські укріплення. 30 жовтня радянські війська вступили в Мелітополь. Частини 1-ї Кінної армії, які наступали з Каховського плацдарму, вийшли в тил військ П. Врангеля. Але радянська кіннота не змогла перешкодити відступу в Крим значного угруповання ворога.

Після успішного завершення першого етапу боїв з врангелівцями перед військами Південного фронту постало нове завдання – подолавши сильні укріплення ворога, оволодіти Кримом. Білогвардійці побудували вздовж Турецького валу три лінії дротяних загороджень і окопів.

Перед валом було вирито глибокий (до 10 м) рів шириною в 20 м. В середині валу споруджені бліндажі й обладнані артилерійські позиції з великою кількістю гармат і кулеметних гнізд. Із заходу Перекопські укріплення вогнем гармат прикривав флот противника, а зі сходу знаходився Сиваш (Гниле море). Трохи на південь від Турецького валу проходила друга лінія оборони білогвардійських військ – так звані Ішунські позиції. Кримські укріплення, які являли собою досконалу систему інженерних споруд, були побудовані під керівництвом досвідчених англійських і французьких інженерів. Військові фахівці Заходу вважали ці укріплення неприступними.

За Перекопськими укріпленнями П. Врангель на початку листопада 1920 р. зосередив 1-й і 2-й армійські корпуси, а підступи до Чонгарського півострова захищав Донський козачий корпус. Білогвардійська армія на цей час налічувала до 30 тис. чоловік піхоти і кавалерії; вона мала 200 гармат, п'ять бронепоїздів, 20 броньовиків і три танки. Врангелівці сподівалися, що за міцними укріпленнями їм вдасться в тривалих оборонних боях обезкровити радянські війська, а потім, зібравши сили, знову перейти в наступ. Але цим планам не судилося здійснитися.

В ніч на 8 листопада за наказом командуючого Південним фронтом М. Фрунзе почався штурм перекопських укріплень. Форсуючи у крижаній воді Сиваш, бійці несли на собі кулемети, снаряди, тягнули гармати. Попереду наступали штурмові колони, які складалися переважно з комуністів. Їм показували шлях місцеві жителі. На ранок у запеклому бою вдалося опанувати усім Литовським півостровом.

Паралельно почався штурм Турецького валу. Кілька перших атак не принесли успіху – ураганний вогонь зупиняв червоноармійців. Але вони знову й знову піднімалися в атаку. Розриваючи колючий дріт лопатами, сокирами, прикладами гвинтівок, червоноармійці видиралися зледенілими стінами на вал, долали один за одним всі три ланцюги укріплень, просувалися в глиб півострова.